На Рівненщині повернули зір 87-річній переселенці з Донеччини, син якої загинув на фронті
87-річна переселенка з Донеччини Тетяна Тарасенко залишилася без догляду після того, як її син у листопаді минулого року загинув на Курщині. Цьогоріч жінці зробили операцію й повернули зір.
Про це повідомляє «Суспільне Рівне».
87-річна переселенка Тетяна Тарасенко до повномасштабного вторгнення жила в селі Іллінка Покровського району Донецької області, де виховала трьох дітей. Одна дочка померла, з іншою донькою жінка втратила зв’язок, залишився син Олександр.
Через обстріли та руйнування в рідному селі у квітні 2024 року Тетяна з сином переїхали на Рівненщину. Тетяна Тарасенко розповіла, що вони не хотіли виїжджати до останнього.
«Скільки могли — трималися. У нашому будинку вже ні вікон не було, побите було все. Військові, які жили поруч, казали: “Їдь звідсіля”. Я питала: “Куди я поїду?”. — “Куди хоч їдь”. Більша частина села виїхала», — розповідає жінка.
Так вони з сином Олександром у квітні 2024-го опинилися у Варковицькій громаді на Рівненщині. Жінка була незрячою, син працював і піклувався про неї. Тетяна розповідає, що син допомагав місцевим жителям і в такий спосіб заробляв на життя.
«Як ми приїхали з поїзда, нам тут дали п'ять тисяч гривень, і в нас ще з дому була одна тисяча. Син зайшов у двір: “джунглі”, кругом трава. Каже: “Мамо, поки гроші в нас є, купімо бензокосу: удома порядок зроблю і копієчку зароблю”. Кажу: “Синочку, давай”. Його місцеві полюбили, давали за роботу продукти й гроші», — поділилася переселенка.
У серпні 2024 року її сина Олександра Ломанцева мобілізували. 21 листопада того самого року він загинув у Курській області. Чоловіку було 44 роки. Тетяна Тарасенко пригадала, що на той момент ще була незрячою.
«Я була сліпа, нічого я не бачила. Мені що день, що ніч — усе одно. Ще коли на Дубенщину приїхала, то трішки щось бачила. А тут уже втратила зір повністю. Тільки у вікні трішки світле — і все», — каже Тетяна.
Керівництво Варковицької громади наполягло на операції. З квітня 2025-го жінка знову почала бачити. Одним із перших, що зробила, — пішла до сина на могилу.
Тепер у Тетяни Тарасенко біля ліжка стоять портрети й нагорода сина — орден «За мужність» (посмертно). З рідних у жінки залишилася сестра, яка незабаром також має приїхати у Варковицьку громаду на Рівненщині.
«Багато я читаю, впливає це на очі. Мене сварять, а я не можу не читати. На вулицю виходжу, на лавці посиджу, пройдуся, поруч магазини є. Щось куплю, щось подивлюся. Слава Богу, тут хороші всі люди. Живу я тут, як у раю», — додає Тетяна Тарасенко.