Як вижити на хуторі без світла та сусідів, коли дрова коштують як чотири пенсії. Рецепт від 85-річної пенсіонерки
85-річній Ніні Лемех однаково, чи вимикають світло. У хаті, де жінка живе від народження, не проведена електрика.
«Як вона живе без світла? І без води, що тече з крана?» — постійно думав я про Ніну, коли школярем ганяв на велосипеді (у нас кажуть ровер) до лісу через хутір Юзепівка, що за три кілометри від мого рідного села Моквин Рівненського району.
Нині мені знову згадалася Ніна. У контексті поради міського голови Віталія Кличка виїхати за місто через складну ситуацію в столиці. Після свят я не повернувся до Києва: в орендованій квартирі холодно, а в батьківському домі — світло й автономне опалення.
Як жінка живе на хуторі, коли дороги замело снігом? Чи має запаси їжі і як живе без світла?
Закупившись продуктами, я натягнув на себе кілька шарів одягу і побрів через вкриті снігом поля до Ніни.
«Мусиш жити як приходиться»
Від Моквина (де живе близько трьох тисяч людей) я дійшов до Ніни приблизно за годину. Були місця, де провалювався у сніг вище колін.
Мій покійний дід колись розповідав, що земля на хуторі до початку XX століття належала польським шляхтичам Валевським. Ті, щоб утримувати засновану ними паперову фабрику в Моквині, продали ділянки людям. У 1970-х на хуторі було аж 15 будинків.
Нині лише в одному з них живуть дві жінки — Ніна і її 84-річна братиха (так у нас кажуть на дружину брата) Галина. Інші родини перебралися до сіл чи міста, а майже всі будинки на хуторі знесли.
Ніна була сусідкою моїх дідуся й бабусі, поки ті не переїхали до Моквина. Їхній будинок ми зберегли. Мій батько облаштував поряд вулики, а я посадив яблуневий сад. І хоч з дитинства бував біля будинку Ніни, заходжу туди вперше.
Серед білого безмежжя її двір, хатина й сад скидаються на оазу. Та сніг на подвірʼї розчистили: перед присінком і до дровітні. На порозі хати дві кішки гріються на сонці. У присінку помічаю газову плитку й балон.
Ніна погано чує, тому без дозволу заходжу всередину. Жінка не сердиться — навпаки, радіє гостю. Вона саме збиралася вийти надвір, щоб погодувати котів борщем.
З вікна кімнати видно колодязь. До нього сліду на снігу нема. Галина не вдома — пішла на кілька днів до сина в сусіднє село. Ніна просить допомогти їй зі слуховим апаратом, і після цього ми починаємо розмову.
«Як ти, бідненький, ішов? Через цей сніг нікого не було на свята», — каже Ніна. Одразу ж приносить печене мʼясо й нарізає його, щоб пригостити. Зізнається, що без холодильника важко.
Харчі родичі нанесли перед хуртовинами. Їй допомогли також зробити запаси води в бочки, звідки Ніна набирає воду черпаком. Як снігу не було, то сама ходила по воду.
«Погано жить на хуторі, але що зробиш, мусиш жити як приходиться. Зараз [продукти] виношу на холод. Але воно не так, як із холодильника. А літом вельми погано, [швидше] псується».
На дверях біля столика приклеєна LED-стрічка. Це зробив її знайомий Василь, який часом навідується. Він дав жінці ще й акумулятор. До того, як дорогу засипало снігом, чоловік забирав пристрій, щоб зарядити. Нині ж доводиться економити.
У будь-якому разі без освітлення Ніна не залишиться: у неї ще є лампа, яка горить на солярці.
Помічаю ще телефон на столі. Його теж від акумулятора заряджати? У відповідь жінка приносить павербанк.
«Як воно називається… Якби не це, то я не знаю, як балакати. Дочка купила два роки тому, я не платила. Вистачає на два тижні чи трохи більше. Зважаючи, як балакаю», — розповідає Ніна.
Її син помер нещодавно. А дві дочки зі своїми сімʼями живуть у сусідніх селах. Вони приїздять поміняти розряджений павербанк на заряджений. А часом Ніна йде навідати доньок сама. Нині через сніг жінка намагається менше користуватися телефоном і дзвонить, лише щоб розповісти найнеобхідніше.
На столі стоїть радіо. Так вона й знає про відключення світла, прильоти в Києві й новини про переговори:
«То, бач, Зеленський хоче говорити з путіним, а путін — ні. І той Трамп, американець… Чим воно закінчиться, один Бог знає».
Чому Ніна не хоче покидати хутір?
Хоч на вулиці 13 градусів морозу, у будинку тепло. По інший бік від столу — груба з баняками. Жінка топить дровами, які купує. Фінансово їй допомагає родина, бо пенсія в Ніни — 4000 гривень. А ще, каже, трохи сама ріже вільху, яка росте поряд.
«Машина дров — 15-13 тисяч. Тверда порода дорожча, смолина (сосна — ред.) дешевша. Як дві груби, то машини вистачає на зиму, ще трошки на весну залишається. Отак живемо, по-старечому», — розповідає жінка.
Дрова рубають зяті. Але коли не можуть, наймає чоловіків із сусіднього села.
«Зараз і найняти дорого. За день 300 гривень — і не пахнить. Кому і 500 треба», — журиться Ніна.
Запитую, чому жінка не хоче перебратися ближче до «цивілізації» — у село до рідні.
«У село перейдемо, як обляжемо, як уже ноги не будуть тягти. Завжди тут не будемо. Дочки добрі. Але не хочеться зі свого кубла йти. У своїй хаті найкраще — що схотів, те й зробив», — пояснює Ніна.
Перший шлюб був однорічний
У спальні в Ніни два ліжка. На тому, де вона не спить, складені одна на одну подушки у вишитих наволочках. А в кутку під стелею, традиційно, покуть. На шафі — старий портрет чоловіка з вусами, батька Ніни.
Жінка розповідає, що мала двох братів і двох сестер. Вижили лише вона і брат Микола, інші діти померли маленькими через хвороби. Миколи немає вже два десятиліття.
Сама Ніна була двічі заміжня. У першому шлюбі народився син, у другому — дві дочки.
«З першим рік пожила, розійшлася, вельми бився, поганий був. За другим вийшла, то був добрий. То знову пожили три роки, як він помер. Важко було виховувати дітей без чоловіка. Усе життя сама. Корову тримала, а це треба і сіно, і людей наймати. Нема чим хвалитись», — розповідає Ніна.
Хіба що тяжкою працею в колгоспі: «35 років на одному місці. Важко було. Дадуть по гектару [на кожного] льону, то пальці розпухали, як прийду додому, плачу. А пенсія [тепер]…».
***
Довго в Ніни не затримуюся — хочу повернутись у село до того, як вимкнуть світло. Ніна вказує мені на дорогу, якою краще йти. Напрямок — у бік будинку, де жили мої бабуся й дідусь, Нінині сусіди.
«Було весело, гомін був. А тепер ми самі із братихою. І війна ця. Тепер немило».