Евакуювати дітей від війни без батьків. Але куди і якою ціною?

Я не з тих, хто кричить «категорично проти». І не з тих, хто каже «забирати за будь-яку ціну». Я працюю з евакуацією дітей і поверненням тих, кого вивезли в окупацію, щоденно з 2014 року. І знаю одне: у війні немає ідеальних рішень. Є лише менш трагічні.

Право на життя — безумовне. Якщо дитина перебуває під обстрілами, без світла, без доступу до медицини й освіти, держава має шукати механізми її захисту. І цей закон — спроба такий механізм створити. Але є питання, яке ми не маємо права не ставити. Що буде з дитиною після евакуації? Хто саме ухвалює це рішення? Який орган опіки? Як фіксується передання? Хто відповідає, якщо передання не відбулося? Хто забезпечує першу психологічну допомогу?

Я пам’ятаю 2022 рік. Гарячі точки. Волонтери, які їхали в місця, доїхати куди вже було надскладно. Було звернення: терміново вивезти новонароджену дитину. Мама нібито відмовилася. Але хто перевіряє, у якому вона стані? Після пологів. Під обстрілами. Шокована. Дитину вивезли. Вона залишилася в родині волонтера, який її врятував. Згодом ця сама сімʼя її всиновила. Це щаслива історія. Але це не система. Ми не можемо будувати захист дітей на емоціях і випадкових рішеннях.

Є й інші історії. Двоє підлітків із прифронтової території. Батько відмовлявся виїжджати. Діти хотіли, але не могли залишити його. Мама померла раніше. Одного дня батько загинув у власному дворі. Діти кілька днів були поруч із тілом. Військові вивезли, ми прийняли їх у психологічний кемп «СОС Дитячі містечка» на 28 днів. Паралельно разом зі Службою у справах дітей шукали родину. Діти замкнулись. Спочатку вони категорично не хотіли ні з ким знайомитися. Лише після інтенсивної роботи психологів погодилися зустрітися з прийомною сім’єю. Сьогодні вони живуть у цій прийомній сімʼї. Але я знаю, що було б, якби ми одразу відправили їх у заклад. Там нема індивідуальної підтримки дитини. І є ризик додаткової травматизації.

Є ще одна історія, яка не дає мені спокою з 2014 року. Ми вивезли дитину в безпечне місце. Мама відмовлялася їхати. Того дня, поки дитину вивозили, мама загинула. Поки ми їхали, дитина телефонувала їй. Ми не знали, як сказати правду. Після цього вона не хотіла жити й казала, що краще б померла разом із мамою.

Тому коли я чую слово «примусово», я думаю не лише про безпеку. Я думаю про наслідки. Так, право на сім’ю не є безумовним, якщо йдеться про життя. Баланс прав — складна річ. Але право на життя не закінчується моментом евакуації. Воно продовжується в тому, куди ця дитина потрапить далі.

Сьогодні більшість евакуацій у кризових умовах здійснюють громадські організації та волонтери. У них є визначені безпечні точки. Але чи вистачає нам прийомних сімей? Чи готові прийомні батьки прийняти 15-річну дитину з інвалідністю? Чи готові вони взяти одразу п’ятьох підлітків з однієї родини? Реальність така, що ні, не завжди.

І якщо ми не посилимо систему інформування сімей на потенційно небезпечних територіях і не запропонуємо їм підтримку, якщо не забезпечимо підготовлених психологів, соціальних працівників, якщо не визначимо чітку відповідальність органів опіки, ми ризикуємо отримати нову хвилю інституціалізації, зокрема приватних закладів, — уже під гаслом безпеки дитини.

Закон має запрацювати разом із механізмами. Ми втратили час у 2022-му, проігнорувавши досвід евакуації з 2014 року, але зараз, до набуття законом чинності, ми маємо кілька місяців, щоб:

• чітко визначити алгоритм передання дитини;
• забезпечити обов’язкову психологічну допомогу після евакуації;
• забезпечити всім необхідним патронатних вихователів і прийомні сім'ї;
• гарантувати прозорий облік кожної евакуйованої дитини.

Бо найгірше, що може статися, — це втратити контроль і не знати, де наші діти. Але кожне рішення щодо евакуації має завершуватися не закладом, а сім’єю. Інакше ми врятуємо життя — і втратимо дитинство.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.