Екскурсія до Зони відчуження: коні Пржевальського, нерудий ліс, 200 тонн урану й плутонію на віддалі руки та Прип’ять — місто моторошних вражень

Зрештою, перестороги виявилися марними. Один із численних екскурсоводів, які нас супроводжували протягом цього довгого дня, сказав, що за двадцять років роботи не пам’ятає, щоб одяг чи речі туристів забирали.

До речі, туристам із початком повномасштабного вторгнення заборонили відвідувати Зону, бо вона, ймовірно, https://hromadske.ua/posts/personal-chornobilskoyi-aes-perebuvaye-tam-vzhe-10-dobu-lyudi-visnazheni-mer-slavutichaзамінована окупантами. Також сюди стали менше проникати Незаконні шукачі гострих відчуттів.сталкери. Справжні — а не ті, що у відеогрі Створена в жанрі шутер від першої особи з елементами survival horror і рольової гри. Події гри відбуваються в наш час, в альтернативному світі на території України, у Чорнобилі. Згідно із сюжетом, у 2006 році Зона зазнала несподіваного аномального впливу, в результаті якого фізичні, хімічні та біологічні процеси на цій території змінилися. З'явилося безліч аномалій, артефактів і мутантів. Сюжетна лінія будується навколо напівдокументальних експериментів, теорій змови й протиборства спецслужб.S.T.A.L.K.E.R. — розуміють небезпеку. Адже є не лише міни — самих шукачів пригоду можуть прийняти за ворожі диверсійні групи.

Наразі до Зони можна лише журналістам. Ми розповімо найцікавіше з того, що показують медійникам.

Копачі, які закопали

Мені було 10 років, коли сталась аварія на ЧАЕС. Я нічого не пам’ятаю, крім того, що наступного року батьки відправили мене до піонерського табору в ліс на північ від Києва. Тобто, живучи на півдні Київської області, я поїхала на «оздоровлення» ближче до зони забруднення. Певна річ, що батьки не знали про вплив радіації, бо цю інформацію замовчували.

І от зараз, їдучи до Чорнобиля — це перша зупинка нашого престуру, 110 км від Києва, — я надумала собі, що провалюсь у часову яму, що місто нагадуватиме часи мого радянського дитинства. Але ні. Місто функціонує, а будинки на кілька поверхів із квартирами на вигляд такі самі, як і ті, у яких і досі мешкає пів країни. Навколо сучасні автівки. Центральна вулиця працює, парк розчищений, відкриті магазини. Єдине, що вулиці й досі мають старі назви: Радянська, 25 років Жовтня, Карла Маркса.

Наразі Чорнобиль — центр Зони відчуження з підприємствами, підпорядкованими держагентству України з управління Зоною відчуження. Тут працюють 3000 вахтовиків, 500 — на самій АЕС. От вони й мешкають у місті. Окрім того, є самопоселенці — їх приблизно 40. Це колишні жителі цих країв, які повернулися в різні роки після аварії.

Зупиняємося біля пам’ятника Одна з центральних скульптур Меморіального комплексу «Зірка Полин» у Чорнобилі.Ангелу-сурмачу. Він символізує слова апостола Івана Богослова, який у Новому завіті пророкував про Ангела, що сурмить про кари Божі під час кінця світу. Там є зірка Полин, інша назва — Чорнобиль, яка впаде на річки, як смолоскип. І стане вода гіркою і багато людей помре. У богослов’ї цей образ трактується як символ масштабної екологічної або духовної катастрофи, що принесе страждання людству. Нібито саме про Чорнобильську катастрофу.

За Ангелом простягається алея, якій не видно кінця, з табличками на чорних стовпчиках. Там — назви 162 містечок, сіл і селищ, що зникли з карт, а їхніх мешканців евакуювали. Якісь населені пункти закопали в землю, як село Копачі. Воно всього за чотири кілометри від реактора.

Звідти родом Наталія Ходимчук, дружина Валерія Ходемчука — першого загиблого ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС. Жінку вбив російський дрон торік у листопаді. 

Після вибуху на АЕС радіоактивний пил проник у всі будівлі, забився в усі шпаринки, осів товстим шаром на поверхнях. Кожна річ фонила радіацією так, що Копачі вирішили закопати. У прямому сенсі, під землю. Будівлі знесли. Лишили пам’ятник загиблим військовим односельцям у Другій світовій війні, ферму, сільраду й дитсадок. Там і досі є залізні ліжка, іграшки, дитячий посуд на столах. Наче ось тут були діти — і вмить зникли.

Рудий ліс — не рудий

Рудий ліс, одне з найбільш забруднених місць у Чорнобильській зоні, зараз зовсім не рудий. Після аварії його так назвали, бо хвоя поруділа до цеглястого кольору. Дерева світилися в темряві. Їх знесли бульдозерами й поховали, а натомість виріс новий ліс. Зелений.

«Дивіться ліворуч, зараз будуть дикі коні Пржевальського», — каже Надія Мудрик-Мочалова, начальниця відділу забезпечення відвідування Зони відчуження, яка нас супроводжує. Автобус гальмує. Кілька коників пасуться неподалік траси, далі видніється табун із білим лошатком. Коли журналісти висипають на дорогу з камерами, тварини віддаляються. 

Кілька особин колись завезли з Асканії Нової, зараз їх понад сто.

Надія каже, що двічі бачила рись у цих лісах, тут є також вовки, лиси, єнотоподібні собаки, лосі, олені, чорні лелеки, є стадо здичавілих корів. Фотопастка зафіксувала бурого ведмедя. А це означає, що екосистема відновилася.

«Я торік бачив тут вепра — став перед авто на півдороги, я ледве встиг загальмувати, — каже колега. — Поки не перебігло все стадо, а це особин сорок, він не рухався».

Цікаво те, що, попри початкові прогнози, що тварини масово вимруть, їх стало більше, причому повернулися рідкісні види. Життя без людей дало поштовх відновленню всупереч радіації. 

У 2022-му окупанти облаштували окопи й блокпости в Рудому лісі, їли там. А пити, їсти, класти щось на землю чи сідати на неї в усій Зоні суворо заборонено. Через радіоактивне забруднення, яке в сотні разів перевищує норму, солдати зазнали важких доз опромінення, а багато хто з них помер або має серйозні захворювання, зокрема безплідність.

«Хто впаде, тут і поховаємо»

На самій станції ЧАЕС ми зняли свій одяг і переодяглись у той, що видали: шкарпетки, взуття, два бавовняних костюми, шапочку, каску, респіратор, рукавички. Кожному дали по дозиметру. Радіаційний фон вимірювали в мікрозівертах (величина випромінювання). Шкідливий починається зі 100 мЗв (прилад мав би запищати, сповіщаючи, що я в небезпеці), а смертельний — з 5000 мЗв. Мій найвищий показник був 9. І то це біля четвертого блоку. Як жартували працівники станції: «На Хрещатику фон вищий». 

ЧАЕС із 2000 року більше не виробляє електроенергії, працює як науковий та інженерний майданчик, головною метою якого є зняття з експлуатації та перетворення Укриття, або Саркофаг — ізоляційна споруда над 4-м блоком ЧАЕС, побудована 1986 року.об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. 

Станція — це сотні метрів коридорів і труб. Нас неодноразово перевіряють. Найцікавіше — це блоковий щит управління четвертого реактора. Саме звідси почалася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Один із працівників стації показує місце, де була Аварійний захист 5-го роду.кнопка АЗ-5. Її ще називають «червоною кнопкою» аварійної зупинки ректора. У ніч проти 26 квітня 1986-го випробовували одну з проєктних систем безпеки. Тест не вдався, й оператор натиснув кнопку. (Цікаво, що тримати її треба аж 18 секунд. Пізніше замість кнопок у всіх щитових встановили тумблери — ред.) Вона спрацювала навпаки — не зупинила реактор, а різко його розігнала. Стався вибух, який зруйнував реактор.

Щитова залишилася цілою 1986-го, але під час гасіння пожежі її залило.

Зараз тут темно, холодно, панелі управління зруйновані часом, бо кімнати не чіпали сорок років. У щитовій можна перебувати кілька хвилин, бо її вважають «брудною». Тут ні до чого не дозволяють торкатися, а якщо в когось упаде каска чи щось іще, цю річ заборонено підіймати, доки її не перевірить дозиметром радіолог.

Журналісти жартують: якщо впаде хтось із нас?

«Тут і поховаємо», — посміюється персонал.

Арка, яка може накрити Колізей

Неймовірна річ, заради якої точно варто відвідати ЧАЕС, це ізоляційна арка, яку 2016-го насунули на старий аварійний саркофаг, що накриває 4-й блок. Арка наступні сто років має захищати довкілля від витоку радіації. Вона має 109 метрів заввишки й здатна накрити собою Колізей і Статую Свободи.

Вражає як знадвору, так і всередині, де є оглядовий майданчик. Можна побачити Саркофаг, під яким ховається приблизно 200 тонн радіоактивних матеріалів, зокрема уран і плутоній.

Угорі, на «стелі» нам показали білу «латочку» — місце влучання російського дрона 14 лютого минулого року. Це всього кілька десятків метрів до Саркофага. 

Журналісти поцікавились у працівників станції, що станеться, якщо інший дрон чи щось небезпечне влучить у захисні споруди й зруйнує їх. 

Відповідь: «другий Чорнобиль». Можливим фактором стримування ворогів є те, що до Білорусі — партнера росії — звідси всього 11 кілометрів.

Пригода, від якої холоне серце

Коли я вже вирішила, що найцікавіше позаду, нас повезли до Прип’яті. Великі літери назви зустрічають біля в’їзду. Торік між ними з’явився апостроф, і «Припять» стала «Прип’яттю». 

Місто проіснувало всього 16 років і 82 дні. Побудоване 1970-го для працівників Чорнобильської атомної електростанції. Середній вік жителів не перевищував 26 років. Сюди їхала молодь з усього Союзу, тут давали квартири фахівцям. Прип’ять вважали зразковим містом, яке постійно відвідували іноземні делегації. Їм демонстрували, як добре живе радянський народ. Тут і дійсно було комфортно: сучасна забудова, кінотеатри, палаци культури й відпочинку, спортивні комплекси. Був залізничний вокзал і річковий порт. На момент аварії мешкали майже 50 тисяч людей, з них третина — діти. Прип’ять називали містом троянд, бо була ідея висадити стільки кущів троянд, скільки є жителів. Встигли посадити 30 тисяч. Зараз усі вони перетворилися на дику шипшину.

Людей евакуювали на «два-три» дні, вони не знали, що полишають міста назавжди. Не дозволяли брати тварин, бо, мовляв, шерсть накопичує радіацію. Ще довго над містом стояло голодне виття.

Доїжджаємо до центру. Є всього півтори години на самостійну екскурсію. Медійники розбрідаються, хто куди. Я лишаюся сама.

І потрапляю у фільм жахів. Білий день, зелень, хоч і рідко, але цвітуть фруктові дерева, іноді пробивається сонечко, але поза шкірою — мороз. Тут немає звичних звуків міста: машин, гамору, голосів. Лише вітер. Він підіймає торішнє листя й закручує вихрами, від цього враження, що позаду хтось скрадається. Десь скриплять розхитані двері, дзвенять недобиті шибки, бахкають напіввідірвані вивіски, листи жерсті, гуде порожнє житло. Це навіть страшніше за вибухи, до яких ми звикли останніми роками. Я розумію, що це від незвичності місця. Будинки, кафе, магазини, школи — все-все в таких густих заростях, що крізь них не продерешся. Та й тут це заборонено — торкатися будь-чого, і рослинності теж.

Потрапляю у двір, у який виходять під’їзди чотирьох будинків. Бачу лише два, про решту лише здогадуюся, що вони є. Дерева не лише поглинули простір — вони падали, перекриваючи й руйнуючи все довкола, зокрема дитячий майданчик. А може, то спортивний? Наважуюся зайти в колись красивий під’їзд, до якого ведуть сходи, які розсипаються під ногами. У двокімнатній квартирі — нічого, стіни облуплені.

Якоїсь миті мене накриває липкий страх: якщо зараз раптом вискочить людина, звір чи нечиста сила — у мене нічого. Рюкзак із ножиком в автобусі. А підняти якусь палку для самооборони — не можна, територію вважають дуже «брудною». Вискакую, як ошпарена, з будинку.

Публічні місця такі самі, як на численних фото в інтернеті: радянські плакати — у будинку культури, серп і молот — на стовпі, розкидані припорошені книги — на партах у школі. Розкриті на сторінках, де згадуються Ленін чи герої Радянського Союзу. Все російською. Іноді ці речі вкладені занадто штучно, продумано для фотографів: лялька й рахівничка — на одній парті, засохлі баночки з фарбами — на іншій, конституція СРСР на третій.

Побачила я і відомий усьому світові парк атракціонів з іржавими каруселями, машинками й Чортовим колесом. На дахах деяких будинків і досі є металеві герби Радянської України та СРСР чи гасла з величезних літер: «Нехай атом буде працівником, а не солдатом».

Сідає телефон, а я забрела невідомо куди. Повсюди каналізаційні ями без люків. Впаду туди — і тільки мене й бачили! 

Аж підстрибом мчу до автобуса. Хух, є, хоч і видно його лише майже впритул. Серце вискакує від моторошності й цікавості побаченого.

Вже в автобусі колеги розповідають різні особисті історії: коли колишнім мешканцям дозволяли відвідувати рідне місто, одна родина щороку робила ремонт у своїй квартирі, шпалери клеїла. Хтось їздив прибирати могили, хтось збирався разом із сусідами, щоб позгадувати мирні часи: як цілувалися в кіно чи як ховалися від дорослих, щоб випити вина.

Для мене відвідування Прип’яті — це пригода, нові враження. Для тисяч людей — домівка, до якої не повернутися.