«Дуже легко зрозуміти мотивацію чоловіка до усиновлення» — правозахисниця Дарʼя Касьянова про усиновлення під час війни, брак психологів і насильство щодо дітей

Про це, а також про відсутність психологів в інтернатах, насильство щодо дітей у прийомних сімʼях і Поступова відмова від системи, де діти живуть і виховуються в закритих закладах (інтернатах, дитбудинках), і перехід до сімейних або наближених до сім’ї форм виховання.деінституалізацію — в інтерв’ю з головою правління «Української мережі за права дитини» та програмною директоркою «СОС Дитячі Містечка Україна» Дар’єю Касьяновою.

«Треба замінити органи опіки на сімейні суди»

Правозахисники, зокрема й ваша організація «СОС Дитячі Містечка Україна», вбачають у проєкті нового Цивільного кодексу ризики для прав усиновлених дітей. Зокрема, через Чинна редакція Цивільного кодексу передбачає, що за заявою усиновлювача суд може змінити відомості про місце та дату народження дитини, водночас дата народження може бути змінена не більш як на шість місяців. Нова редакція суттєво не змінює цього підходу, окрім формулювань.можливість зміни відомостей про дату й місце народження дитини після усиновлення та У новій редакції додали норму, яка дозволяє органу опіки та піклування паралельно зі справою про скасування усиновлення звертатися до суду ще й із позовом про позбавлення усиновлювача батьківських прав.розширення випадків скасування усиновлення. Чи надавали ви свої пропозиції?

Насправді ми вважаємо, що його треба повністю переписувати, і зараз над цим працюємо. Ми маємо зустрічі з народними депутатами, тому що там дійсно дуже багато дивних визначень, навіть щодо батьківської відповідальності.

Проєкт нового Цивільного кодексу не відповідає Конвенції ООН про права дитини. І, відповідно, як над формулюваннями, так і у багатьох випадках над статтями треба працювати.

Ми надсилали свої пропозиції, але ніхто їх не врахував. І коли ми почали порівнювати, то побачили, що взагалі нічого не змінилось, окрім пункту про 14-річний вік і шлюб. Навіть нумерація не змінилася. Тому я так розумію, що в нас попереду багато роботи.

Серед ризиків ви вказували й на надмірні повноваження органів опіки. Про що тут ідеться?

Ми пропонуємо замінити органи опіки й піклування на Ідея полягає в тому, щоб замість адміністративних органів — як-от служби у справах дітей при місцевих адміністраціях чи органи опіки й піклування при громадах, які поєднують багато функцій і часто діють формально, — рішення щодо дитини ухвалював незалежний суд із чіткою процедурою.сімейні суди, бо нинішня система — це радянська модель контролю, яка зберігається і в новій редакції Цивільного кодексу.

Водночас на органи опіки покладається багато функцій, з якими вони подекуди просто не справляються. Також значна частина процесів зав’язана на нотаріаті, що має вигляд окремого лобіювання, хоча я цього не можу стверджувати.

Загалом там дійсно багато речей, які порушують права людини в широкому сенсі. І тому ми об'єдналися з дуже різними організаціями й зараз готуємо звернення і до Єврокомісії, і до Ради Європи.

Зараз у парламенті є законопроєкт № 15061, яким хочуть пришвидшити судову процедуру усиновлення. Депутати пропонують, аби такі рішення ухвалював лише суддя, без участі присяжних. Як ви оцінюєте таку ініціативу?

Ми точно це підтримуємо, і ми, власне, це питання ініціювали. Ми навіть спільно з Верховним Судом України проводили семінар, куди запрошували народних депутатів, де порушували це питання. І були присутні, зокрема, й усиновлювачі, які розповідали, скільки разів відкладалися суди з причини того, що не прийшли присяжні.

Ніде в європейських країнах немає такої норми, щоби присяжні були долучені до процесу усиновлення, а в нас чомусь є. І треба збирати цих присяжних, а дитина в цей час чекає суду й рішення.

«Дуже легко зрозуміти мотивацію чоловіка до усиновлення»

Україна не забороняє соло-усиновлення. Чи є у вас дані про те, хто частіше усиновлює самостійно — чоловіки чи жінки? І чи складнішою й довшою в таких випадках є процедура усиновлення?

Жінки частіше. Процедура така сама, а може, й простіша, бо коли є кілька членів сім’ї, то треба радитися, а також обом — чоловіку та дружині — потрібно пройти навчання й підготувати документи.

Багато хто просто не знає про те, що соло-усиновлення дозволене. І справді, часто чую запитання: «А чи можу я сама…» або «Чи можу я сам всиновити або взяти дитину під опіку?». Так, українське законодавство дозволяє громадянам України, які не перебувають в шлюбі, прийняти дитину. 

Але якщо ми говоримо про міждержавне усиновлення, коли усиновлювачі та дитина є громадянами різних держав, тоді усиновлювати може лише подружжя.

Уже публічно говорили Дмитро Лубінець і Аксана Філіпішина про випадки, коли опіку або усиновлення використовували як спосіб виїзду за кордон та уникнення мобілізації й потім дитину повертали в систему. Чи відомо вам більше про такі ситуації — це поодинокі випадки чи ширша практика?

Якщо проаналізувати 2022-2023 роки, тоді перше, на що звернули увагу, було те, що збільшилася кількість внутрішньосімейного усиновлення. У нас досить поширена ситуація, коли жінка не записує чоловіка як батька дітей, розраховуючи на певні пільги від держави. І от упродовж перших років повномасштабної війни внутрішньосімейне усиновлення збільшилося.

Друга лазівка, яка поширилася, — коли чоловік визнавав батьківство або усиновлював дітей з інвалідністю. І це також ставало можливістю уникнути мобілізації.

Також ми бачили оформлення опіки й піклування на чоловіків. Але сказати, що це було масове усиновлення дітей-сиріт, — ні. Тому що усиновлення дитини-сироти — це складна процедура: потрібно зібрати документи, пройти навчання, отримати висновки. І не кожен чоловік готовий це робити.

Насправді дуже легко можна зрозуміти мотивацію чоловіка чи сімейної пари в питанні усиновлення. Я отримувала дуже багато запитів у 2022–2024 роках від жінок: «Ми хочемо усиновити дитину, і нам не важливо яку». І коли доходило до пояснення процедури — служба у справах дітей, документи, навчання, — багато хто питав: «А чи можна онлайн або якось простіше?». І тут одразу стає зрозуміло, навіщо вони цього хочуть.

Як держава може цьому запобігти?

У держави є можливості ввести додаткові запобіжники. Ми про це також багато разів говорили, що можна було б до пакета документів для Люди, які юридично стають для дитини повноцінними батьками: дитина отримує їхнє прізвище, права і статус рідної дитини.усиновлювачів або Люди, які беруть дитину на виховання у свою сім’ю, але юридично вона зберігає статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.прийомних батьків додати, наприклад, довідку про перебування на військовому обліку й проходження ВЛК. Але, наскільки мені відомо, цих документів так і не вимагають.

«Я коли очі заплющую, то бачу, як руки й ноги падають»

Чи достатньо зараз в Україні працює система супроводу прийомних сімей після влаштування дитини й де, на вашу думку, є найбільші прогалини?

Системи підтримки на рівні громад для таких сімей, як правило, немає, або вона дуже слабка. Через це інколи діти повертаються в інтернатні заклади — або вперше туди потрапляють, якщо вони там узагалі не були, а одразу опинилися, наприклад, під опікою родичів.

Але не скажу, що опіка — це ідеальна форма влаштування для дитини. Був випадок, що шестирічну дитину влаштували до прабабусі, якій 86 років. І ця бабуся не завжди може собі дати раду, а тут ще з дитиною, яка йде в школу. І дуже великі проблеми починаються, коли діти переходять у пубертат. І, знов-таки, ці бабусі повертають цих дітей назад у систему.

Відповідно до законодавства, у громадах має працювати фахівець із соціальної роботи, який у складі мультидисциплінарної команди залучає інших спеціалістів для підтримки сім’ї та дитини. Але проблема в тому, що часто його або взагалі немає, або він один на всі випадки — працює і з ВПО, і з сім’ями у складних життєвих обставинах, і з літніми людьми, і з ветеранами. І фізично він не може якісно супроводжувати ще й складні сімейні форми виховання.

А робота там справді складна. Спочатку — оформлення документів, далі — величезний блок освітніх і медичних питань. Дуже часто діти, які виходять з інтернатів у 10–11 років, не вміють читати. І це одразу лягає на прийомну сім’ю: дитину треба адаптувати до школи, підтягувати навчання, пройти медичні обстеження. Фінансова підтримка є, але вона обмежена, і її часто недостатньо для реальних витрат.

В інтернатних закладах із дітьми не працюють психологи, там їх просто нема. І, відповідно, коли дитина потрапляє в прийомну сім'ю чи в сім'ю усиновлювача, спочатку треба працювати з психологом. Навіть просто для того, щоби дитина стабілізувалася й відчула, що вона в безпеці.

Памʼятаю свій перший досвід знайомства з прийомною сім’єю. Мама розповідала про дітей — хлопчика, якого у трирічному віці біологічна мама з наркозалежністю продавала чоловікам для ґвалтування за дозу наркотиків, і дівчинку-немовля, яку знайшла поліція, коли вона вмирала від голоду. Ці діти не приходять із простими історіями, вони зазнали жаху й болю. І тому психологічна підтримка критично важлива.

Щодо прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу — їх навчають і, згідно із законом, мають супроводжувати. Але дуже часто цей супровід формальний: максимум — це телефонний дзвінок із питанням «як справи». 

Хоча є й інші приклади, коли соціальні працівники реально включені, постійно на зв’язку і допомагають сім’ям. Це залежить від громади: від керівництва, від центру соціальних служб, від того, як організована робота.

Я здивована, що в інтернатних закладах немає психологів. Навіть у школах вони є.

Формально вони можуть бути в штаті, але по факту їх або немає, або вони не працюють із дітьми.

У мене був випадок, коли я приїхала в інтернат, де були діти, переміщені з Донецької області. Я запитала, чи працює психолог, бо діти пережили травматичний досвід. Директорка відповіла, що «всі діти здорові, їм психолог не потрібен», і що до них іноді приїжджають якісь релігійні люди читати Біблію.

А потім до мене підійшов хлопчик, йому було десь 12 років. Він поводився дуже збуджено, постійно говорив, що зараз стрибне з вікна. Я запитала, чи він спав уночі, а він сказав: «Я вже рік не сплю». І пояснив: «Я коли очі заплющую, то бачу, як руки й ноги падають». Він був свідком дуже травматичних подій, очевидно, пов’язаних із загибеллю людей. Але з дитиною ніхто не працював. Коли я запитала, чи він комусь про це говорив, він відповів: «А кому я тут скажу? Кому це треба?».

З 2022 року наші психологічні команди разом із партнерами намагалися заходити в інтернатні заклади, пропонували допомогу, виїжджали на місця. Але дуже часто, щойно починалася реальна робота з дітьми й з’являлися скарги на насильство або жорстоке поводження в таких закладах, доступ одразу закривали: «Не треба. Ви з ними говорите про те, про що не треба говорити».

І в медіа періодично зʼявляються новини про насильство щодо дітей під опікою та усиновлених. З останнього — у Вінниці затримали керівника приватного релігійного центру, який, за даними правоохоронців, 15 років ґвалтував дітей. А у Звягелі жінка, бувши прийомною матір’ю, била дітей дротами. Як держава має перевіряти прийомні сім’ї та такі заклади, аби подібні випадки не залишалися довго непоміченими?

Це, знову ж таки, питання супроводу сімей. Соціальний працівник має регулярно приходити в сім’ю, спілкуватися і з батьками, і з дітьми, відвідувати школу, говорити з учителями. Коли це відбувається з певною періодичністю й коли цей контакт із дітьми налагоджений, багатьом випадкам насправді можна запобігти.

Ми у своїй роботі бачимо різні ситуації. Якщо є навіть мінімальні ознаки насильства — ми одразу реагуємо: повідомляємо про це службу у справах дітей, поліцію, Офіс омбудсмена. Бо коли звертаєшся лише в одну інстанцію, це часто не працює.

І нам розповідає служба: «А що ми зробимо? Інших кандидатів нема. Нам що їх повертати назад в інтернат?». І насправді це маніпуляція. Тут не може бути таких розмов, коли ми говоримо про дітей. Є різні варіанти.

Є сім'ї гарні, а є сім'ї погані. З поганих сімей треба забирати дітей, а гарні сім'ї треба підтримувати. Усе. І так працює в усьому світі.

У держави є всі інструменти, щоб перевіряти умови, у яких живуть діти — і в прийомних сім’ях, і під опікою, і в дитячих будинках сімейного типу, і в усиновлювачів. І якщо сім’я намагається впоратися, але їй бракує ресурсів — громада може й має підключати допомогу: соціальні служби, громадські організації, партнерів.

«Реформа інтернатів не в пріоритеті держави»

Останніми роками з’явився тренд, коли прийомні батьки відкрито ведуть соцмережі про свій досвід усиновлення, часто не приховують облич дітей. Де тут межа між підвищенням видимості теми й порушенням прав дитини?  Адже дитина в прийомній сім’ї не може дати усвідомлену згоду на таку публічність.

Це складне питання. І я не можу сказати, що це зʼявилося тільки зараз. Лілія Подкопаєва, яка усиновила хлопчика у 2006 році, була однією з перших публічних усиновлювачок. І, на мою думку, це було дуже сміливо і важливо з погляду популяризації виховання дітей у сім’ях.

Але тут завжди є баланс — між популяризацією сімейних форм виховання і правом дитини на приватність. Тому що я знаю багато дітей у прийомних сім’ях, які категорично проти того, щоб їх фотографували або публікували їхні фото. І це їхнє право, ми маємо це враховувати. Тут важливо усвідомлювати: публічність має бути добровільною і свідомою.

Водночас я бачу й позитивний бік публічності. Наприклад, Інна Мірошниченко — публічна усиновлювачка, членкиня нашого правління «СОС Дитячі Містечка Україна» — відкрито говорить про свій досвід, і це дає результат: люди ставлять запитання, цікавляться, як стати батьками. Ми разом опублікували 11 відео дітей з інвалідністю, і сімох із них усиновили. Я вважаю, що це дуже крутий результат.

І на завершення: як сьогодні просувається деінституалізація інтернатів в Україні — чи справді дітей вдається переводити в сімейні форми виховання, і що ще потрібно, щоб реформа запрацювала повноцінно?

Стратегія, перший етап якої завершується в червні цього року, потребує аналізу конкретних результатів. Якщо подивитися на операційний план, то, на жаль, я не можу сказати, що є якісь значні результати.

Зараз це не є пріоритетом держави. Як не було достатньої кількості соціальних працівників у громадах — так їх і немає. Як не було нормальної оплати праці — так її й немає. Не вистачає психологів. Значна частина роботи тримається на громадських організаціях і міжнародних партнерах, як-от ЮНІСЕФ, які підтримують державу. Але якщо завтра це фінансування зникне, багато процесів просто зупиняться.

Є хороші приклади в Івано-Франківській області, у Львівській, у Київській. Але є й громади, де є ресурси й навіть громадські організації, але немає політичної волі — є прямий спротив: «Нам це не потрібно».

Якщо подивитися на заклади, то масового їхнього закриття не було. Були переміщення, частина закладів виїжджала, частина поверталася, частина змінила назви або організаційну форму, але, по суті, для дитини нічого не змінилося — це ті самі діти в тих самих умовах.

Я не хочу знецінювати й нашу роботу, тому що ми багато робимо, аби все ж таки цю реформу впроваджувати, але результат буде тоді, коли сім’ї й діти реально відчують зміни: коли буде доступ до послуг денного догляду для дітей з інвалідністю, коли якісно працюватиме інклюзивна освіта, коли буде гідна оплата праці прийомних сімей.

Поки що таких системних результатів немає. Але всі країни, які проходили деінституалізацію, поставали перед подібними труднощами. А в умовах війни це ще складніше. Водночас це може бути останнє вікно можливостей для України, тому що сьогодні реформу фінансує Європейська комісія, і це одна з умов євроінтеграції.

Але в цілому реформа триває. І завдання зараз — створювати гідні умови для дітей, підтримувати прийомні сім’ї, розвивати послуги там, де держава поки що не справляється.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.