«Колишні полонені вже щасливі, що їх не б’ють. В Україні є ті, хто користуються цим». Дружина воїна, поетка Оксана Стомина

Ви почали опікуватися питанням полонених, коли ваш чоловік потрапив у полон з «Азовсталі» чи це було до цього?

У мене стискалося серце, коли я бачила невеличку купку людей на Майдані ще 2014 року. Це були родини полонених, які нічого не вдіють самі. Я розуміла, що це локальна проблема, а ще не всього суспільства. Переймалася, долучалась до якихось акцій, писала листи полоненим. Мені це боліло, і я розуміла, що боротися маємо всі. Це має хвилювати всю державу, всіх українців.

Після виходу в полон військових з «Азовсталі» навесні 2022-го це дійсно хвилювало поголовно всіх. Минуло чотири роки. З одного боку, тема актуальна, особливо — обмінів. З іншого — люди втомилися від війни, перемикнулися на інші проблеми, і знов таке враження, що про полонених пам’ятають лише близькі, які знову самотньо стоять із картонками в середмісті. 

Знаєте, це ж про емпатію. Річ у тім, що не всі люди здатні на глибоку емпатію. Я про своїх друзів можу навіть сказати: вони співчувають, пишуть, але жодного разу не прийшли, не постояли зі мною поруч на акції на підтримку полонених. Проте я розумію, чому так: люди не залучені в тему особисто, відокремлюються від неї, абстрагуються. Вони не розуміють, що вона вже підкралася до кожних українських дверей дуже близько. Вони думають: мене це не стосується.

А тим часом у країні вже 100 000 зниклих безвісти, у нас 10 000 військовополонених верифікованих і 16 тисяч цивільних полонених. Тобто це ті, яких офіційно підтвердила росія. А їх значно-значно більше — ми не знаємо напевне скільки. росія все робить, щоб максимально довго не підтверджувати, не давати цієї інформації. Ці числа свідчать про те, що в кожного з нас, у наших рідних, у нашому колі знайомих є ті, хто в полоні чи зниклі безвісти. Тобто ця проблема аж ніяк не локальна.

Дійсно, я помічаю, що суспільство зараз цікавлять інші, свіжіші теми: скажімо, СЗЧ, побиття військових. Звісно, у мене виникає розчарування, коли на Софійській площі знімають величезний банер про Маріуполь, про «Азов». У мене стискається серце на рівні фізичного відчуття. Мені боляче. 

Втомлюються й самі родичі полонених. Людина не може бути на піку психологічної напруги роками. Їй треба видихати, перезавантажуватись. Знаю жінку щодо якої була впевнена, що вона стоятиме з картонкою до останнього звільненого, і потім вона — раз! — і перестає приходити. Запитую: що сталося? А вона каже: «Не маю сил, я просто розгублена».

Оце це згасання інтересу до теми полонених сприймаю як поштовх до дії. Тобто ми не маємо цього допустити. Я цю тему особисто не залишу, доки останній полонений не вийде з полону. І ми мусимо підтримувати в боротьбі одне одного, відпочивати й повертатись.

І ми маємо всі це робити. І я закликаю журналістів не полишати цієї теми.

А що ви та інші родичі робите?

Це і пошук людей, і підтримка тих, хто чекає, і хто вийшов із полону. Ми їх зустрічаємо, комунікуємо. Дуже вони потребують допомоги. Іноді не мають рідних — ті або на окупованій території, або хутко розчинилися в просторах росії.

Ті, хто вийшли з полону, часто як розгублені діти. Їм важко вийти на вулицю вперше, сходити в магазин уперше. Я з ними цілодобово на зв’язку й, буває, супроводжую кожен крок. Є один хлопець, телефонує: «Мені страшно на вулиці, я під магазином, мені лячно зайти!». І я проговорюю буквально: «Візьмись за ручку, відчини двері». Або він телефонує з потяга: «Я їду додому, але я вже кілька ночей не сплю, мене ковбасить, я хвилююсь». І я починаю заспокоювати — «А хто на тебе чекає вдома? Мама? А у вас хороші стосунки? От ти зараз приїдеш — там твоя кімната. А яка вона на вигляд, яке в тебе ліжко? От ти на нього ляжеш, це твоє ліжко». От буквально на пальцях розʼяснюю.

Чула, що так примітивно, базово говорять психологи, коли в людини щось недавно сталося: приліт, пожежа тощо.

Я справді маю фах психолога, але не практикувала. Для таких розмов достатньо бути емпатійною людиною. Багато було випадків, коли хлопці телефонують, ми розмовляємо й вони кажуть: «Якби мій психолог зі мною був таким уважним, як ви, це було б добре». На жаль, не всі є фахівцями, не всі готові допомагати. Днями на заході я розповідала, як боєць після полону зайшов до кабінету чи то невропатологині, чи то психіатрині. Розповідає, як він почувається. А ця жінка сидить і гортає стрічку у Facebook. І він каже: «Мені захотілося підійти і вдарити її».

Пані Оксано, а коли ви почали зустрічі з полоненими? Коли ви збагнули, що потрібна допомога?

Це був 2023 рік, весна. Вийшов хлопець за обміном, який був із моїм чоловіком в одній камері. От, ми знайшли одне одного, і під час спілкування я помітила, наскільки він потребує людини поруч. Я раптом подумала: Боже, він же все пропустив. Тобто він шокований від того, що в нас прилітають ракети кудись вглиб України. Він цього не міг уявити. Його дуже ретравмує просто звук сирени. І він телефонує: «Я на реабілітації, у мене сирена, що мені робити?». Відповідаю: «Вам же розповіли, де у вас сховище? Спустімося». Я з ним на зв’язку, поки в нього тривога.

Тобто ви не пропонуєте допомоги, не домовляєтесь про такі дзвінки, це виникає само собою?

Допомога не має бути нав’язливою. У мене якось це виходить природно, просто я відкрита до людей. Плюс завжди швидше сходяться ті, хто має спільний травматичний досвід. Я не була в полоні, але досвід перетинається, бо я чекала з полону чоловіка. У нас швидко склалися напівдружні стосунки, він багато вже про мене знає, а я — про нього.

Але це не завжди так. Коли ми їздимо до експолонених (не в день обміну, там достатньо людей, там панує хаос, який часто травмує хлопців). Ми — рідні — їдемо на якусь локацію, де в них лікування й реабілітація. Не можу назвати це волонтерством, я навіть слова такого не використовую.

Це ж наші хлопці, серце з ними. На зустрічі і знайомимось, і пригощаємо, і спілкуємось, і залишаємо контакти. Хтось телефонує, хтось — ні, бо має родину, хтось не хоче — закритий.

Водночас є спільні чати в соцмережах, куди ми додаємо всіх звільнених хлопців. Там можна отримати будь-яку інформацію про реабілітацію, про лікування, що йому далі робити, контакти юристів. Даємо таку дорожню карту. Іноді розв’язуємо питання: скажімо, одному бійцю не зробили МРТ, бо в нього немає грошей. У нього їх немає, бо він прийшов у ТрО Маріуполя в перші дні повномасштабки. Його записали, передали інформацію, а вона не дійшла. І після полону в нього немає ще накопичень. Це можна відновити, та це займе якийсь час.

Та проблема навіть не в цьому, а в тому, що він не знає: МРТ мають зробити безплатно. У лікарні ж про це забули. І ми нагадуємо.

У вас особисто є питання до держави щодо обмінів?

У мене немає претензій до держави, бо постійно відбуваються обміни. 

Мало хто знає, що насправді в Женевських конвенціях прописано, що обміни починаються після закінчення бойових дій. У нас безпрецедентний підхід, новий підхід, коли обміни є з початку повномасштабки.

Координаційний штаб з поводження з полоненими робить дуже багато. Комунікація між державною структурою та спільнотами родин полонених і зниклих прогресує та покращилася значно.

Плюс ми створили Громадську раду при цьому штабі, бо так ми серйозніше звучимо, ніж спільноти якоїсь окремої бригади чи сімей, чиї родичі в конкретній тюрмі в росії, чи асоціація родин захисників «Азовсталі», чи спілка родин ТрО Маріуполя.

Спільноти об’єдналися в цю раду і там уже ухвалюються спільні рішення, які подаються до Координаційного штабу задокументовані, офіційні. Нас не можуть не слухати.

Наприклад: всі ми хочемо, щоб наших рідних звільнили якнайшвидше й першими. Але ж це неконструктивно. Всі не можуть бути першими. Обміни йдуть, на жаль, не так швидко, як хотілося б.

Рада визначила пріоритетність: насамперед у списках на обмін мають бути важкохворі, важкопоранені — ті, що можуть там завтра померти, а також ті, хто в полоні найдовше. Скажімо, люди, які пройшли Маріуполь, «Азовсталь», Оленівку, знесилені, голодні, втратили половину ваги, зазнали тортур 2022-го, які були найжорстокішими, бо ще тиск Заходу був слабким, — у списку стоять перші. А молоді чоловіки, які в полоні три місяці, вже після них.

Ми це просуваємо й навіть вимагаємо, щоб штаб зважав на нас, формуючи запити на обмін.

Є результат? Помітно, що до вас прислухаються?

Можемо вірити лише на слово. Списків, які формує саме Координаційний штаб, не бачимо. Але останнім часом дійсно було звільнено багато людей із Маріуполя, на обмінах були категорії полонених, на яких ми наполягали.

Зі свого боку ми робимо все, що можна. Проте треба ж зважати, що це двобічний процес. росіяни можуть не віддавати тих, кого ми просимо.

На обміни впливає багато моментів: 2022 року в Україні було мало полонених, порівнюючи з росією. Зараз ця база обміну значно більша, і це впливає позитивніше.

Добре діє ще таке: українські служби почали відстежувати людей, які катують наших полонених. Поіменно. І знищувати. Наприклад, ліквідований воєнний злочинець Сергій Євсюков, керівник виправної колонії в Оленівці (9 грудня 2024 року в тимчасово окупованому Донецьку підірвали його автомобіль), який жорстоко поводився з нашими полоненими й підозрюється в організації теракту в Оленівці, коли внаслідок підриву барака загинули 53 українці.

Думаю, це не може залишитись непомітним для інших катів. Завдяки нашим службам їх знаходять і дедалі частіше з’являється інформація, хто вони, де живуть, які мають родини. І вороги вже задумуються: катувати українців чи ну його нафіг? Їхній страх нам вигідний.

Щодо нашої Громадської ради. Я зараз просуваю таку вимогу: кожен військовополонений у нас має особистий кабінет у базі штабу, і я хочу, щоб там фіксувалися всі дати, коли його подавали у списках на обмін. Чи раз — і відмова, чи п’ять разів, чи ніколи. Рідні мали б змогу відстежувати, що їхнього рідного подають у списки з якоюсь регулярністю і що про нього не забули. Поки що цього ніхто не робить. 

Ви чекали свого чоловіка з полону чотири роки. Я завжди хотіла спитати: як це? Ти лягаєш і встаєш, мабуть, з однією і тією самою думкою: як він?

Так, ти намагаєшся уявити, як це — не бачити сонця. Ти переживаєш глибоко, переживаєш — як там? Ти прям приміряєш на себе це. Я відчувала провину за те, що продовжувала жити активно, кудись їздити.

Я йду Парижем, дивлюсь на місто, у яке мене возив чоловік, яке він мене для мене відкрив, і не можу повною мірою насолоджуватися нічим, поки моя рідна людина там.

Ти постійно про це думаєш, тобі боляче. Взагалі це травматично. Чекати — це дуже важкий процес. Неприємно чекати в довгій черзі, скажімо чотири години. Це дратує. А тут ти чотири роки стоїш у черзі на диво. І часто бачиш, що той, хто потрапив у полон живим, повертається в пластиковому мішку.

За ці роки час від часу мені доводилося ховати побратимів мого чоловіка.

Про що я думала ці роки? По-перше, аби повернувся живим. По-друге, аби повернувся швидше. По-третє, аби він пройшов це випробування гідно. Тому що для чоловіка це важливо, бо він вийде — і як йому жити? З почуттям сорому, навіть перед собою — це дуже поганий варіант.

Я дуже тішуся, що за весь цей час, поки хлопці виходили з полону, вони мені розповідали про мого Дмитра й дякували. Казали, що він дуже крутий, добре тримався в полоні, дуже підтримував інших. І навіть зараз, коли я їздила його провідувати, у дворі до мене підійшли військові: «Ви Оксана, дружина Паскалова? Респект вашому чоловіку».

А про що ви розпитували військових, які сиділи з ним у камері?

Я намагалась питати таке, щоб зчитувати інформацію між рядків. Всі ж хлопці, які виходять із полону, намагаються не лякати рідних і кажуть приблизно плюс-мінус одне й те саме. «Почувається добре, психологічно добре, фізично добре, все нормально». Мені було важливо знати правду. Це надважливо. Я заклинаю військових, які виходять із полону, бути чесними з рідними. Чому? Від мене, наприклад, приховали, що в мого чоловіка був серцевий напад. Його насилу врятували. Якби я знала, наполягала б, щоб його швидше подали у списках на обмін.

Також я намагалася дізнатися про психологічний стан, від нього все залежить. Бо якщо людина зневірилась, якщо людина зламалась, то в неї зруйнується і фізичне здоров’я, і все життя. Якщо тримається — добре.

Я запитувала: чи він відтискається, чи робить вправи. Для мене це було маячком. Людина в глибокій депресії перестає намагатися щось робити. Я питала, що він розповідає? «Він розповідає про подорожі, про різні країни». Я розуміла, що це дуже добре, взагалі робила на це ставку. 

За роки спостережень бачу, що випробування проходять краще люди, які мають високий інтелектуальний рівень, цікавий життєвий досвід, бо коли навколо нічого не відбувається, ти маєш жити у своїй голові. Ставити цілі, якісь маячки, до яких прагнеш.

Я добре знаю свого чоловіка і радію, що мала рацію: він тримався. І коли вийшов, побачила, що він сильніший за багатьох полонених, з ким зустрічалася за ці роки.

Із чим ви стикнулися після того, як чоловік повернувся 15 травня? Чи доводиться вибудовувати заново стосунки? Як реагує суспільство на експолонених?

Нам із донькою дуже пощастило: він не мовчить, він розповідає, і розповідає багато. Це терапевтично для нього. Однак не можу сказати, що немає проблем. Для нього це важко. 

І я почула дуже важливу для мене річ. Він раптом сказав: «Я розумію, я знаю, що вам тут теж було дуже важко». І це крок назустріч. Такі кроки мають робити всі: не лише цивільні до військових, а й військові до цивільних.

А що стосується суспільства, то реакції є різні. Я чула про хлопців із Маріупольського гарнізону, які пройшли пекло, а потім приходять навіть у власний підрозділ служити у штаб і вже кажуть нашому експолоненому: «Ти там відсиджувався три роки, поки ми воювали».

Загалом із такими висловлюваннями треба обережніше: люди з полону перевтомлені, невиспані, з травмованою психікою.

Або випадок: нещодавно була на заході України. Там лікували чоловіка. До цього жодного разу за повномасштабку не їздила в санаторії, на ретрити, за кордон так — але там я працюю. На місяць можу мати до 40 заходів, з яких я виходжу знесилена, тому що розказую страшні речі, які в нас кояться. Реально сідаю в потяг і плачу, у мене просто течуть сльози. Настільки важка робота. Тобто то не відпочинок. 

І ось на заході України я вперше потрапила в санаторій: виникло бажання побути там, де він. І познайомилась із жінкою, у якої син загинув в Оленівці. Ми помолилися в церкві за полонених, поплакали, стоїмо, спілкуємося. Повз нас проходить якийсь чоловік, наговорює нам купу лайна, що наші хлопці гинуть там, а ці приїхали, стоять розслаблені. І ми просто застигли. Мені хотілося захистити цю жінку, я уявила, як це їй боляче. Але вона мене зупинила: «Хай іде». Тобто коли комусь щось кажеш, думай, хто перед тобою. Ніколи не знаєш — то мама, дружина загиблого, ветеран чи вчорашній полонений. І що ваші слова можуть стати для них останньою краплею терпіння.

Це просто обов’язок кожного зараз — бути уважним до інших. Ми насправді в одному човні. Якщо у мене сусід із ПТСР — це і моя проблема також.

А коли ви звертаєтесь до державних установ щодо виплат, документів, лікування, як думаєте — щось треба міняти? Чи нормально все?

Ну, є нюанси. Мені хотілося б, по-перше, щоб лікування було під ключ, коли людину, поміщаючи в один заклад, лікували з початку до кінця. Що відбувається зараз? Зараз вона починає лікуватись в одному закладі, місяць минає, їй кажуть: «Це все, ми вас тут більше тримати не можемо».

У мого чоловіка був серцевий напад і дуже сильний, йому ставлять діагноз «ішемічна хвороба». А в першому медичному закладі, де він перебуває після полону, немає кардіолога. Далі він переходить на нове місце, там можна бути лише десять днів. Його заново обстежують. Тільки зробили — переводять в інше місце. Це хаотично: ніби експолоненого намагаються швиденько просто передати далі.

Має бути одне місце, де є відповідальні за лікування цієї людини. 

Є ситуації, коли лікарі неуважні, байдужі. От прийшла із чоловіком за талончиком на певну годину, чекаємо півтори години, коли доходить його черга, лікарка каже: «Я піду обідати. Буду за годину». А де у вас написано, що у вас обід у цей час? І це військовий шпиталь, тобто вона знала, хто перед нею. Дмитро їй щось каже, а вона: «У мене через вас узагалі особистого життя немає».

Люди, які виходять із полону, не завжди можуть відцифрувати, що з ними якось не так повелися. Вони вже щасливі, що їх не б’ють. І є в Україні ті, хто користується цим. Я не хочу сказати, що такого багато. Але жорстокість є. Мій чоловік зауважив, що таке ставлення скорочує термін ейфорії після звільнення. Це не державна політика, це окремі людські прояви. 

У вас вийшла серія поезій «Ненадіслані листи», які ви писали чоловіку в полон. Вірші вийшли друком до того, як він повернувся. Він не образився, що не перший їх прочитав?

Ні, що ви, навпаки — він дуже розчулений. Він завжди щемливо ставиться до моєї творчості, до проявів моєї чутливості. І я дала йому вірші на аркушах і він гортав так обережно. Я сміюся: «Та це ж папірець просто, Господи, просто засунь у кишеню, та й усе». Але він не хотів зім’яти, читав повільно й сказав: «Мені треба знайти момент, підготуватись, щоб я був сам і міг поплакати».

Прояви людськості в наших хлопцях для мене — це плюс величезний. Це не про слабкість, це саме про нормальність. Про силу, особливо в чоловіках. Саме цю країну я люблю, отаку країну людей, які захищають те, що люблять, якими керує любов, а не ненависть, як у росіян.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.