«Орієнтовна дата звільнення — 2050-й». Як наречена бореться за свого «азовця», якому росіяни дали 28 років тюрми

Після травневого перемирʼя Алла з мамою Олексія чекали, що його обміняють як такого, що перебуває в полоні з 2022 року. Але серед 205 українських полонених, яких росія повернула 15 травня 2026 року, його не було.

«За ці чотири роки щодо Льошиного повернення я не зустрічалася хіба що із Зеленським і путіним», — каже Алла.

На «Візіком карті» будівля Кіровської колонії видається химерним багатокутником. Десь там є камера, у якій утримується Олексій Жерновський.

«Чи пам’ятає він мене? Чи знає, що я його чекаю? А може, він мене вже не кохає? Ці думки мене не полишали роками. Але коли повернулися хлопці, які з ним разом сиділи, вони на його прохання дарували мені квіти, говорили зі мною такими словами, якими Льоша давав мені знак: він пам’ятає і кохає. Ну, я сподіваюся на це», — стишує голос Алла.

Пішов пʼятий рік полону Олексія. Пʼятий рік нестерпної туги й великої надії двох жінок — нареченої Алли та його мами Оксани.

Останнє побачення

Документи на вступ Олексія до Військового коледжу сержантського складу Оксана возила у Львів разом із сином. Був період АТО, навчання в коледжі стовідсотково означало фронт.

«Олексій марив “Азовом”, хотів згодом служити саме там. А про війну він казав так: “Треба — значить треба, бо хто, як не ми”», — згадує Оксана.

І справді син домігся служби в «Азові», і якось між чергуваннями в Маріуполі на сайті знайомств звернув увагу на фото Алли з Волновахи.

«Мені прийшло сповіщення, що такий-то вподобав моє фото. Я подивилася на його фотографію — бородатий, високий, і очі такі добрі. Ну, і я теж його лайкнула. Після цього він мені написав. Спілкування завʼязалося і, на моє здивування, продовжилося, мій інтерес до Льоші постійно зростав», — розповідає Алла.

А місяці через два-три він запросив її на вихідні в Маріуполь, покупатись у морі — саме був розпал літа. І вони вперше побачилися наживо. І тижні за два після того купання він їй освідчився.

«Я дуже розгубилася, але не встигла оговтатись, як Льоша почав їздити до мене на роботу у Волноваху з квітами-сюрпризом, коли я навіть і не очікувала. Потім запропонував переїхати до нього в Маріуполь, знайшов для нас квартиру. Мене мучили сумніви — переїзд в інше місто, зміна роботи, людина, яку насправді я так мало знаю. Але коли закохуєшся, то закохуєшся в кожну клітинку його тіла, у кожен його порух, просто у все. І я поїхала в Маріуполь. Олексія саме вивезли на позиції в Луганській області. Я приїхала у квартиру, де його не було. Але він там усе старанно підготував до мого приїзду: чистота й букет хризантем. Так зворушливо», — голос Алли м’якшає від спогадів.

У ніч проти 24 лютого 2022 року Олексій з Аллою мали летіти до Єгипту. Командування його відпустило на відпочинок з однією умовою: за першим же дзвінком із частини має повернутися.

21 лютого вони заїхали в Яготин до мами Олексія. Але буквально через кілька годин після приїзду командир викликав хлопця назад до Маріуполя.

«Син прибіг до мене на роботу, тільки й встиг обійняти та сказати, що залишає під мою опіку своє найцінніше — Аллу», — розповідає Оксана.

Алла хотіла їхати разом із ним — переконувала, що не настільки знайома з його родиною, щоб залишитися, що розмовляла з його мамою тільки в месенджерах, і що їй просто незручно й узагалі… Але Олексій наполіг: ти залишаєшся, а я скоро повернуся. 

«Мені було дуже страшно — незнайомі люди, чужий будинок, у мене жменька речей для Єгипту, якісь купальники… Я просто ступала в нікуди. А потім увечері з роботи прийшла мама Оксана — підходить до мене, обіймає і починає плакати. І я на емоціях теж розплакалася. Ну і все, так ми познайомилися, так почалося наше з нею спільне життя», — і зараз, через більш ніж чотири роки після того моменту в голосі Алли сльози.

Червоний Хрест зафіксував

Перед ранком 24 лютого вона отримала від Олексія повідомлення з Маріуполя: «Булко, все, почалося». А 1 березня з ним зник звʼязок.

«Я просто божеволіла весь цей час. Відправляла йому по 100 чи 500 повідомлень на день у Telegram. “Де ти? Як ти? Просто напиши, я молюсь”. Але ці мої повідомлення зависали — звʼязку з ним не було. Потім іще на мене виходить морський піхотинець, який був разом із Льошею на позиції, мовляв, Олексій попросив вам написати, що з ним все добре і він вас кохає», — розповідає Алла.

Вранці 18 травня Алла востаннє чула його голос. Олексій сказав, що виходить у полон, що от скидає їй свої фото й гроші — після їхньої розмови знищить телефон і звʼязку більше не буде. Ще попросив певну суму перерахувати на картку дружині загиблого побратима…

І все. Для Олексія, Алли й мами Оксани почався його полон. Ніхто не знав, що він триватиме роки.

18 травня 2022 року під час виходу бійців з «Азовсталі» представники Міжнародного Червоного Хреста зафіксували Олексія як військовополоненого й записали телефон Алли. Через два тижні з МЧХ їй повідомили: військовополонений Олексій Жерновський перебуває в Оленівці.

Коли в Оленівці стався теракт, росіяни виклали список загиблих і поранених полонених. Олексія серед них не було. Саме тоді Алла отримала повідомлення від когось, що Олексій живий.

«Це були жахливі дні. Командири “Азову” теж були в полоні, вище командування нічого не повідомляло, родини полонених навіть не знали, до кого звернутися, щоб отримати хоч якусь інформацію. Уже був створений Координаційний штаб, але він теж нічого конкретного на той момент не знав», — розповідає Алла.

Оксана написала заяву в поліцію. Коли відкрили кримінальну справу щодо пропалого безвісти Олексія Жерновського, здала біоматеріал на аналіз ДНК. Тим часом на майдані Незалежності стали збиратися на свої акції родичі «азовців». Алла з Оксаною на перші з них не поїхали.

«Коли таке відбувається, ти не розумієш, як чинити правильно: що полоненому нашкодить, що допоможе. Ти в пастці невідомості — а потім картаєш себе за те, що ось цього не зробила, чи навпаки, що зробила, і йому через це в полоні може бути гірше. Ти дезорієнтований, і ніхто не знає, яка твоя поведінка точно буде результативною», — ділиться тодішніми своїми сумнівами Алла.

«Це знову ви»

У вересні 2022-го їй зателефонувала дружина Олексієвого побратима: терміново зайди на такий-то російський канал у Telegram. Там у російському ролику про донецьку лікарню Алла побачила Олексія.

«Він був дуже худий, поранена рука перебинтована. росіяни кажуть, що це не просто лікарня, а місце, де тримають поранених терористів з “Азову”. Вони ставлять Олексієві провокативні питання, мовляв, проти яких це ти ворогів тут воював. Це було дуже страшно. Але ми з мамою Оксаною хоча б дізналися, що він у донецькій лікарні. Повідомили про це слідчому, у Координаційний штаб. Думали, що ця інформація якось прискорить обмін Олексія. Помилилися», — голос Алли знову звучить глухим жалем.

Коли з полону повернулися деякі командири «Азову», на зустрічі в Координаційному штабі розказали, що, мовляв, була домовленість із росією про обмін полоненими впродовж найближчих трьох-чотирьох місяців після виходу з «Азовсталі», що списки наших полонених давно складено. І що треба сподіватися на краще.

«Родини полонених були на той час такі зелені ще у справах обміну, так вірили в кожне слово, що подає надію, що сподівалися: якщо вже повернули командирів, то скоро повернуть усіх. Ми дуже вірили в можливості Координаційного штабу, а він тоді ото тільки на вимогу родин полонених почав регулярно проводити з нами зустрічі.

Скільки ж за ці роки я на ті зустрічі виїздила! Ірина Верещук, Олексій Буданов уже знали мене в обличчя й зустрічали словами: “О, це знову ви”. Так, знову я. І знову безрезультатно.

Тепер Координаційний штаб уже добре розбирається в ситуації, набрався досвіду, як і ми. І розуміє, що на нас обіцянки “обов’язково повернемо всіх” уже не діють. А більшої конкретики він нам не може запропонувати», — зітхає Алла.

За словами жінки, щоразу, як складають списки на обмін, у Координаційному штабі її запевняють, що Олексій у списках: то як важкопоранений, то як такий, що найдовше перебуває в полоні. Списки складають, передають росії і — нічого.

Двічі засуджений

На російських сайтах у листопаді 2023 року з’явилося повідомлення, що так званий верховний суд «ДНР» виніс вирок «азовцю» Олексію Жерновському: 24 роки позбавлення волі в колонії суворого режиму. Серед звинувачень — розстріл мирної мешканки в Маріуполі.

«Ви ж памʼятаєте, як росіяни в Маріуполі встановлювали клітки для показових судилищ над “азовцями”. І родини “азовців” почали бити в усі дзвони, щоб наша влада, іноземні країни якось цьому перешкодили. Але нам тоді в Координаційному штабі казали, що це навіть добре, якщо суд відбудеться, бо після суду полонені швидше повернуться. Мовляв, російські пропагандисти відфільмують про суди своє кіно, і наші полонені вже їм більше не будуть потрібні. Але це знову були помилкові припущення», — розповідає Алла.

Про перший суд над Олексієм вона дізналася з інтернету. Гортала Instagram, побачила наших полонених за ґратами, один був схожий на Олексія. Збільшила фото — точно він! Того самого дня їй про суд над Олексієм і вирок повідомили з МЧХ. А вона — у Координаційний штаб. 

«А буквально через кілька місяців, це вже був 2024 рік, командир Олексія, якого обміняли, сказав, що Льоші світить другий вирок — за тероризм. І за другим вироком, від квітня 2024 року, термін увʼязнення Олексію збільшили до 28 років. У мене вже була просто паніка», — згадує Алла.

З грудня 2023 року вона щотижня виходила на акції родин «азовців», спонукаючи владу докладати зусиль до звільнення полонених. А коли дізналася про можливість другого вироку для Олексія, разом із Тетяною Вишняк, чиєму синові теж загрожував російський суд, почала влаштовувати акції під Офісом президента. Стояли, тримали в руках картонки з написом: «Почуйте незаконно засуджених».

«До нас з ОП жодного разу ніхто не вийшов», — з гіркотою розповідає Алла.

У 2024, за її словами, вона ледь не щодня виходила на акції під Координаційним штабом — з 8-ї години ранку до 6-ї вечора, з плакатами-нагадуваннями, що Олексія незаконно засудили.

Того самого року з Тетяною Вишняк і дружинами ще двох засуджених, за підтримки Асоціації родин захисників «Азовсталі», їздила у Ватикан і мала зустріч із Папою Римським — розповіли йому про полонених, передали відповідні списки, показали фотографії «азовців» до і під час полону, щоб Понтифік зрозумів, у яких умовах утримують полонених українців.

«З ким я тільки щодо Олексія і засуджених “азовців” не зустрічалася! Лише з представниками Координаційного штабу, мабуть, тисячу разів. І з СБУ, і з уповноваженим з прав людини, і з командуванням НГУ, і з працівниками МВС. А за кордоном — і з сенаторами Італії, з політиками й громадськістю у Варшаві і Кракові, і в Женеві. Ми з родичами полонених писали звернення до очільників Туреччини й Арабських Еміратів», — говорить Алла.

росія штампує вироки

З російських джерел, від українських полонених, що повертаються додому, навіть від російських правозахисників, що наразі живуть у Європі — від усіх Алла з матір’ю Олексія по крихті збирають інформацію. Його утримували в Донецькому СІЗО, після першого суду етапували до Макіївки, де окупанти організували колонію для засуджених полонених. Потім знову — Донецьке СІЗО, другий суд, і тепер уже Кіровська колонія.

Родини увʼязнених українських військовополонених створили ГО «Свобода українським вʼязням війни», яка є членом громадської ради при Координаційному штабі. 

«Щоб ви розуміли, щотижня ми відправляємо списки незаконно засуджених полонених у всі наші державні інстанції. З “азовцями” дуже печальна ситуація. З початку року маємо вже плюс 60 засуджених “азовців”. А усього їх десь приблизно 250 людей. У нас багато тих, хто отримав від росіян аж три вироки. Їх засуджують за тероризм і відправляють у найдальші тюрми росії — навіть у Заполярʼя, де вони сидять разом із кримінальниками. Їм дають величезні терміни: по 18, 20, 25 років. І коли відбуваються обміни, то з категорії незаконно засуджених “азовців” повертається щоразу одна-дві людини. Якщо ми беремо останній обмін, 15 травня, то росіяни віддали тільки одного засудженого — саме сина Тетяни Вишняк», — розкриває Алла жах ситуації.

Обміняні побратими Олексія, які були з ним у полоні, самі знаходять їх після повернення додому. Остання інформація від них стосувалася подій 2025 року: що рука Льоші не зрослася, але він тримається, виконує фізичні вправи, підтримує хлопців, учить з ними англійську мову.

Цими крихтами Алла з Оксаною і живуть. 

«Коли під час травневого перемирʼя сказали про обмін у форматі “1000 на 1000”, ми якось усі подумали, що йдеться саме про хлопців із Маріупольського гарнізону, адже вони в полоні найдовше. Оголошена “тисяча” ще не закрита, ще є надія, але мені просто хочеться приставити ствол до голови перемовника й крикнути: якщо Олексій не повернеться, ви не підете звідси живим. Тому що емоції вже зашкалюють. Терпінню приходить кінець, скільки можна вірити обіцянкам влади? Чотири роки — це вже не жарти», — не стримує емоцій Алла.

«Віддам усе, тільки поверніть їх»

Оксані болить не лише пʼятий рік полону сина. Пішов четвертий рік, як під Бахмутом пропав безвісти її чоловік, Ігор Левін, боєць 30 бригади. З 2023 року родина нічого не знає про Ігоря. Був чоловік — і не стало…

«Мені ото, буває, знайомі закидають, що я отримую гроші і за сина, і за чоловіка. Люди добрі, та краще ніколи не мати таких грошей! Я віддам вам оті карточки банківські, віддам усе — тільки поверніть мені сина й чоловіка», — хвилюється Оксана.

Жінка продовжує ходити на роботу, називає це трудотерапією. А Алла — така собі домашня юристка. І за Олексія добивається, і за Ігоря: листи, запити, поїздки в різні інстанції і на заходи. 

«Я все життя мріяла про дочку, тепер вона в мене є. Алла називає мене мамою, а я її доцею. Якось так воно само в нас почалося. Буває, покличу її з двору, крикну: “Алло!”, то вона біжить і питає: “Мамо, а що я вже такого зробила, що ви мене не доцею, а Аллою називаєте?”. Знаєте, як у нас часто буває: Алла прийде в кімнату, ляже біля мене, і ми розмовляємо з нею про все: про Олексія, Ігоря, мого молодшого сина, який у ЗСУ. Плачу, стараюся скрадатися від Алли, бо й вона починає плакати», — ділиться потаємним Оксана.

Вона не знає, що Алла теж приховує від неї сльози. У дні обмінів, щоб не збожеволіти від хвилювання, починає пекти якісь торти чи тістечка, щоб якнайменше заглядати в телефон і не рвати собі серце. А як емоції накривають, іде вигулювати собак — вони не дають їй плакати, заспокоюють, злизуючи з обличчя сльози відчаю.

На одному з російських сайтів стосовно Олексія Жерновського значиться: орієнтовна дата звільнення — 2050 рік.