«Кати, нащо так познущались?» Як попрощалися з убитими братами Мосейчуками
Зранку 15 липня від приміщення моргу в Рокитному на Київщині вирушила траурна автоколона з тілами убитих братів Романа й Максима Мосейчуків.
У Калинівці, звідки викрали братів, до колони з понад 50 автомобілів приєдналися мотоциклісти. Узбіччя в селі місцеві мешканці встелили квітами. Біля садиби колишнього командира 155 бригади Станіслава Лучанова, якого підозрюють у цьому вбивстві, де на паркані видніються написи «виродки, кати, вбивці», з’явилася червона фарба, що, ймовірно, символізує пролиту кров братів.
Проїжджаючи повз його будинок, вся колона безперервно сигналить.
За свідченнями місцевих мешканців, Дарина — дружина Лучанова — скаржилася на шум від мотоциклів, який заважав її маленькій дитині. Як установило слідство, це спричинило конфлікт, унаслідок якого військові, яких залучив Лучанов, викрали братів із їхнього будинку й, застосовуючи вогнепальну зброю, силоміць вивезли до іншої області, незаконно утримували, а після — убили.
Місцеві жителі стежили за судом над Лучановим і не вірять жодному слову про те, що він не знав загиблих.
«Хоч він і каже, що не знає Мосейчуків, нікого не знає — але ж тут є твоя дружина, є твоя рідня. Я думаю, що вони їх (братів — ред.) бачили, їхня тітка живе поруч. Зрозуміло, що буде заперечувати, хто ж таке признає. Ми сподіваємось тільки на розслідування і що все по справедливості буде. Шкода хлопців до нестями»,— зазначає Надія Горалік.
Біля будинку Мосейчуків зібралися понад 200 людей — родичі, побратими, односельці. Місцева молодь вийшла з плакатами: «Звання не дає право на вбивство» та «Вбиває не гучність, а безкарність».
Ще на початку прощання біля будинку знепритомніла двоюрідна сестра загиблих, її забрала «швидка».
«Я зроблю так, що здохнеш і ти так, як і вони поздихали»
Про смерть синів матір Ольга не знала два тижні. Рідні й сусіди ретельно приховували це від жінки, аби серце витримало — жінка вже пережила два інсульти. Щоб уберегти матір, їй сказали, що хлопці поїхали відпочивати на море. Усі ці дні вона чекала їх додому.
Напередодні похорону у селі був конфлікт, розповідають односельці. Коли «швидка» приїхала повідомляти матері про смерть синів, родичка підозрюваного Лучанова почала сміятися. Ольга — мати загиблих — підійшла до неї, і родичка їй сказала: «Я зроблю так, що здохнеш і ти так, як і вони поздихали».
Обурившись, сусіди ухопили сапу — «то мало їй було», — каже односельця Валентина. Після цього нібито родичка Лучанова викликала поліцію, боячись за своє життя.
Хоч всі підозрювані й під вартою, жителі Калинівки не відчувають себе в безпеці.
«Увечері боїмося виходити й дітей не пускаємо, можуть бути спільники», — розповідає односелиця Валентина.
Тітка загиблих братів Ольга не тямить себе від горя, кидається від однієї труни до іншої, цілує портрети племінників.
«Ромашечко, мій котик золотий, ти ж нас так любив, так хотів до нас приїхати. Забрала тебе така нечисть. Ох мій хазяїн… все після батька посадив, такий садок поробив».
Від будинку колона вирушила до цвинтаря. Люди пішки йшли довгою дорогою серед полів під палючим сонцем. У колоні знайомі згадували загиблих.
«Це мої однокласники. Вони були позитивними, не без того, що, бувало, дражнили одне одного, але шкільні роки — таке було у всіх, пам’ятаю їх хорошими. Ось тут по цій дорозі я гуляла зі своїм синочком, — згадує Ірина останню зустріч із Романом, ведучи його в останню путь. — Роман мене зустрів, запитав чи потрібна якась допомога, ми з ним поспілкувались. А з Максимом могли в соцмережах полистуватися, запитати, як справи, дуже давно його не бачила».
Хрещена мати хлопців Анна згадує як вони росли разом із її дітьми.
«Золоті діти, які ніколи ніякій людині тут і слова поганого не сказали. Дуже добрі діти. У нас одне бажання — щоб карали справедливо, щоб не дай Бог не випустили».
«У нещасної матері забрали двох синів. Один із них воював. Хіба це справедливо?» — додає місцева жителька Наталя.
Братів поховали поруч із батьком
Рівно три роки тому, у липні 2023-го, односельці вже збиралися на цьому місці, щоб провести в останню путь батька хлопців — Сергія Мосейчука.
«На початку війни Максим разом зі своїм батьком добровільно записався до Збройних сил України, і вони мужньо захищали нашу Батьківщину. І ті, хто пліч-о-пліч були з Максимом, сьогодні не підставили своє мужнє плече. Немає слів, здатних загоїти рани материнського серця та горя. Максим та Роман могли б ще жити й жити, працювати, ростити дітей і вирощувати хліб, займатися своїми буденними справами», — каже голова Рокитнянської громади Юрій Богданов.
«Я їхав у відпустку, він каже: “У моєї дружини день народження, приїдь привітай від всього батальйону”. Я приїхав із букетом, привітав. Він ще і який романтик був, завжди за дружину. Веселий хлопець був», — Ігор, побратим батька, згадує, як Сергій-старший за життя піклувався про дружину й дітей.
Мати братів пережила два інсульти саме після смерті чоловіка. Тому Максим повернувся додому, і вони разом із братами допомагали їй по господарству.
«Він за ними глядів, він за ними трусився — батько їхній. І діти роботяги — ніколи не відмовили батьку, зробить — значить, зробить. Дружно ми жили, і діти помогали, коли захворію. Приїхати хотіли до них, збиралися ми приїхати — ну от, приїхали», — каже дядько Володимир.
Ховали хлопців у закритих трунах. Мати так і не побачила синів. На кладовищі жінці стало зле, її повезли до лікарні. Тепер у жінки залишився один син — Сергій.
Труни опустили в землю під звуки військового салюту. Синів поховали поруч із батьком.
«Чому твої синочки так рано пішли? Через вбивць, катюг. Ти плачеш. я бачу, братечку», — промовила наприкінці поховання Ольга, підійшовши до пам’ятника свого брата Сергія Мосейчука.