Свекруха побила, друзі відвернулися: як лесбійка Анна Шаригіна 20 років бореться за право бути собою

«Через своє лесбійство я не стаю ні кращою, ні гіршою! Я не стаю іншою. Я ж та сама громадянка, та сама особистість, у мене ті самі політичні погляди, не знаю, переконання, смаки — як і тоді, коли я виходила заміж за свого колишнього чоловіка. Я та сама людина! Але чомусь я вже не гідний член суспільства, я вже викликаю до себе агресивну ненависть», — з гіркотою зауважує Анна.

Колись вона загасила запаленого сірника об щоку хлопця — не стерпіла, як той булив їхню однокласницю. Їй хотілося справедливості.

Зараз, у пошуку справедливості, Анна Шаригіна є активісткою ЛГБТ-спільноти України. Вона — співзасновниця організації «Сфера» в Харкові, яка допомагає соціалізовуватися різним за сексуальною орієнтацією жінкам, громадської організації ГО, яка захищає права людини, бореться з дискримінацією та підвищує обізнаність суспільства щодо ЛГБТІК+ спільноти.«КиївПрайд», членкиня організаційного комітету Правозахисна хода на підтримку рівних прав для ЛГБТК+ спільноти , покликана відзначити самоприйняття, свободу й привернути увагу до необхідності захисту прав людини.Маршу рівності в Києві, співорганізаторка «ХарківПрайду».

Права людини не повинні залежати від її сексуальної орієнтації — Анна вже багато років старається донести цю очевидну думку українцям.

Сьогодні ми говоримо з нею про право людини бути собою і про державу, яка має це право гарантувати.

Крок за кроком — до себе справжньої

«Я була відмінницею, слухняною дівчинкою. Мене виховували в парадигмі, що дівчина виростає і виходить заміж за якогось хлопця», — згадує Анна.

Свій перший секс вона мала саме з хлопцем — аби на ранок сказати подружкам, що ЦЕ відбулося, адже ровесниці вихвалялися своїм сексуальним досвідом.

«Потім настав період якогось спортивного інтересу, мені хотілося експериментувати в сексі. Я про жінок, на жаль, тоді не думала. Памʼятаю, що рахувала кількість партнерів, мені хотілося, щоб мене хотіли, тупо хотілося трахатися. Це все було зі мною десь до 18 років», — розповідає Анна.

Із часом вона відчула психологічний тиск оточення: пора заміж. Каже, сама себе доймала думками, що в її віці мама вже мала дітей — а було їй тоді 24 роки… Думала, що чоловіки не беруть її заміж, бо вона багато займається з ними сексом, і навіть на першому побаченні, і що вони, мабуть, тримають її за шльондру… У той період вона свідомо шукала шлюбу.

«Для мене був дуже важливий статус заміжньої жінки. Я працювала тоді менеджеркою в Запоріжжі, і відчула, як після мого шлюбу змінилося ставлення до мене — змінилося на краще. Мені подобалося, що я така вся заміжня, що мене разом із чоловіком запрошують у гості, що всі поважають сам факт мого заміжжя, і я вчинила, що треба», — не криється Анна.

До неї почав залицятися колега по роботі. Аня вирішила, що цього бути не може: у її тодішньому уявленні про світ жінка виходить заміж і все життя щасливо живе з одним чоловіком.

«І тут виявляється, що комусь насрати на всі ці правила. І я себе ніби відпустила. Прийшла думка, що можна порушувати правила, що вони не є обовʼязковими.

Тоді саме з’явився в моєму житті чат, у якому можна було спілкуватися в режимі онлайн. І в ньому я знайшла окремий розділ, який модерували лесбійки. І звідти дізналася, що стосунки між жінками — реальні. Бо раніше, коли до мене закрадались якісь думки про дівчат, я вважала, що такого не може бути.

Я тепер знаю, що для багатьох одружених жінок пошук іншого чоловіка — це як зрада. А зраджувати ж не можна. А от пошук жінки — це не зрада. Оце спілкування із жінками в лесбійському сайті — це був для мене максимум, який я могла тоді для себе дозволити», — відверто ділиться Анна.

Тим часом вона дедалі більше розчаровувалась у своєму шлюбі. Жити разом зі свекрами, за їхніми правилами, під їхнім контролем. Відповідати на питання, чому вона їздить на роботу маршруткою, якщо пішки — дешевше… Спілкування в лесбійському чаті було можливістю вийти за межі, які для неї жорстко встановила чоловікова родина.

«Усе, із чим я стикнулася в чаті, мене здивувало настільки, що почало хвилювати. На той момент я якось не могла навіть уявити, що жінки можуть виживати без чоловіка. А тут жінки відверто будували стосунки із жінками. І це підбурило мене на те, що я теж можу спробувати. Якщо не стосунки, то секс із жінкою», — продовжує свою історію Анна.

У чаті вона зблизилась із дівчиною з Дніпра. Листувалася з нею з телефона чоловіка — свого ще не мала. Чоловікові пояснювала, що в Запоріжжі всі її друзі насправді є його друзями, що власного кола спілкування вона не має, а тому дуже потребує цієї дівчини з Дніпра. Згодом домоглась у чоловіка дозволу поїхати до неї в гості. 

«Це була невизначеність, яка хвилювала. Я їхала й не знала, на що можна очікувати. Я просто їхала за оцим хвилюванням. Це був не просто секс. Але це був найбільш комфортний, безпечний і хвилюючий секс у моєму житті. Я, напевно, вперше взагалі, ані на секунду, не боялася людини, з якою в мене секс. Я нічого не боялася — ні завагітніти, ні захворіти, ні того, що я відмовлю — і мене поб’ють. Я просто отримувала задоволення. Але стосунки із жінками все ще здавалися мені якоюсь тупиковою гілкою еволюції. Я не уявляла, як можна будувати ці стосунки», — говорить сьогодні Анна.

Вони із чоловіком були друзями. Анна не вважала, що має щось від нього приховувати й по-товариськи розповіла йому відверто про поїздку до Дніпра.

А він викликав її маму з Харкова, розповів своїм батькам. Тоді свекруха й накинулася на Анну з кулаками. А свою маму жінка вигнала — відчула, що та приїхала її змінювати.

Батьки чоловіка боялися сорому, вважали Анну хворою, посилали до знахарки лікуватись і в церкву — як велику грішницю.

І вона пішла від чоловіка. Зустріла іншого й народила дитину. Після розставання з ним вирішила повернутися до рідного Харкова. І в ніч перед поїздкою до Харкова на співбесіду випадково подивилася художній фільм «Якби ці стіни могли говорити», де героїні завзято борються за право самостійно ухвалювати рішення. І цей фільм перевернув їй душу.

«У мене просто перехопило дихання. Я пам’ятаю, як я плакала тоді — від того, що усвідомила врешті, що я лесбійка», — розповідає Анна.

Безпека — у відкритості

У Харкові вона почала шукати знайомств із жінками. І за певний час зрозуміла, що оточення спонукає її до подвійного життя.

Вона мала партнерку, була щаслива в цих стосунках. І думала, що може поділитися своїм щастям із давніми подругами, сподівалася, що вони радітимуть за неї, як колись раділи її шлюбові й прагнули познайомитися з її чоловіком. Дарма сподівалася.

«Вони такі до мене: а як це? І я бачу, що всі лякаються, замість тішитися разом зі мною. Одна, приміром, лікарка за освітою, сприймала мене як хвору. Я відчула, що вона боїться спати зі мною в одному ліжку, хоча до цього ми багато разів спали разом.

Я завжди хотіла бути гідною одиницею суспільства, мені було важливо, щоб мною пишалися. А тут я побачила, що ставлення людей до мене сильно змінилося. Тобто ті люди, які зі мною спілкувалися, запрошували мене до себе, хотіли дізнатися моєї думки, вони почали уникати мене — і це дуже зачепило.

Словом, мені довелося шукати нових людей для спілкування. І якоїсь миті я просто зрозуміла, що не змінилася зовсім. Я така, як і була завжди, і я є гідною частиною суспільства. Я просто почала стосунки із жінками», — розповідає Анна.

Згодом вона перестала приховувати свою сексуальну орієнтацію — спочатку на якомусь неформальному рівні. Приміром, зробить їй зауваження сантехнік, чому чоловік не відремонтує якусь дрібничку, — Анна й скаже, що живе не із чоловіком, а з партнеркою. Чи таксистові скаже — теж до слова.

«Заміжні ж жінки, середньостатистичні жінки мого віку, коли в них виникають такі розмови з тими ж сантехніками, не тікають від теми, не переводять розмову на інше. Вони відкриті, нічого не приховують. І я, коли хочу бути відкритою, маю говорити, що в мене не чоловік, не партнер, а партнерка», — зауважує Анна. 

Добровільний та усвідомлений процес розкриття людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. Цей крок дозволяє представникам ЛГБТК+ спільноти відкрито жити справжнім життям, уникаючи постійного приховування своєї особистості.Камінг-аут на роботі вона зробила, коли захотіла працювати в жінки, яка робила політичну кар’єру — вирішила розповісти їй чесно про свою сексуальну орієнтацію, щоб, так би мовити, не підвести її. Та жінка подякувала, що Анна поділилася, і сказала, мовляв, занадто із цим не висовуйся.

Минули роки, аж доки Анна стала активісткою жіночого та ЛГБТ-руху, яка на різних заходах представляється лесбійкою. Прийшовши читати лекції для патрульних і поліціянтів, представилася лесбійкою. А як же інакше, коли курс називався «Толерантність і недискримінація в роботі патрульного»?

«Мій камінг-аут на цих лекціях був моїм інструментом роботи. Щоб слухачі у своєму житті хоча б раз побачили живу лесбійку й не боялися її. Лесбійку, яку вони не можуть принизити, як у себе у відділку, тільки через те, що я їм не подобаюся, бо я від них не залежу», — пояснює Анна.

Багато хто щодо ЛГБТ-спільноти каже, що, мовляв, люди добрі, та спіть ви з ким хочете, тільки навіщо ж кричати про це по всіх усюдах.

Чи могла б Анна тихенько змінювати партнерок і при цьому позиціювати себе як розлучену жінку з дитиною? Могла б. Але чому б вона мала те робити, якщо не вважала себе ні хворою, ні грішною, ні злочинною?

«Я розвивалась як феміністка й паралельно жила своє лесбійське життя. І в якийсь момент це поєдналося. Я відчувала пригноблення себе як жінки й пригноблення себе як лесбійки, відчувала, наскільки тісно повʼязані між собою права жінок і права ЛГБТ. Була вражена тим, що жінка в нашому суспільстві сприймається лише як жінка гетеросексуальна. І якщо ти лесбійка, ти не можеш бути жінкою, бо жінка це та, яка не обходиться без чоловіка, а лесбійки обходяться», — розповідає Анна.

За її словами, вона почала розвиватись як правозахисниця, вивчала, зокрема, теорію прав людини, гендерної рівності. А також філософію — як взаємодіють гендер, сексуальність і влада, досліджувала біополітику. Почала брати участь у заходах, присвячених правам жінок і ЛГБТ, організовувати ці заходи.

«Між собою дуже повʼязані суспільні настрої, політичні рішення і готовність ЛГБТ-спільноти відкрито говорити про себе. Якщо ми не показуємо себе, соромимося себе, уникаємо говорити про себе, то суспільство нас не бачить і не здогадується навіть, що ми маємо якісь проблеми, не включає нас до парадигми свого життя. Відтак держава навіть не задумується про розв’язання цих проблем. Типу, боженьки, та чого ж вам бракує?! І наші заходи — це саме привід говорити відкрито й відверто про наші проблеми. Зокрема, Прайд і особливо Прайд», — пояснює Анна, як працює ЛГБТ-активізм.

На «КиївПрайді» Анна почала працювати 2015 року, через рік уже стала його директоркою.

«Після того як радикали у 2015 році на Оболоні влаштували побиття учасників “Київського Прайду”, ми зрозуміли, що відкритість є єдиною гарантією безпеки наших заходів», — стверджує жінка.

Злочини ненависті

Але періодично ця гарантія не спрацьовує. У 2018-му група радикалів у протигазах влаштувала погром у приміщенні «ПрайдХабу» в Харкові — з димовими шашками, розпиленням газових балончиків, биттям вікон. І у 2020 році був напад на хаб, і у 2025-му…

«У мене взагалі виникла була думка, що свого часу для Український добровольчий підрозділ і військово-патріотична організація. Заснована 2017 року ветеранами АТО в Харкові, вона бере активну участь у бойових діях. Учасники формування сповідують націонал-консервативні та патріотичні погляди.“Фрайкору”, “Нацкорпусу” напади на нас були своєрідним тренуванням. Ми для них були немов би, знаєте, маленькі собачки для притравки великих собак у собачих боях», — зауважує Анна.

На її переконання, в Україні обовʼязково треба ввести кримінальну відповідальність за сексуальну дискримінацію, за Сьогодні злочин на ґрунті ненависті — це будь-який кримінальний злочин, скоєний проти особи, групи людей або їхнього майна, головним мотивом якого є упередження, нетерпимість чи ненависть до певних характеристик жертви. Стаття 161 ККУ встановлює відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань чи інвалідності. Але не сексуальної орієнтації.злочини на ґрунті ненависті до людини через її сексуальну орієнтацію. Бо коли африканців бʼють за темний колір шкіри й ЛГБТ за одностатеве партнерство — це злочини одного порядку.

«Ці злочини є резонансні. Вони покликані залякувати суспільство й ЛГБТ-спільноту, вони створюють атмосферу небезпеки. І в суспільстві, де держава не реагує як слід на злочини, скоєні на ґрунті ненависті, будь-яка людина боїться вирізнятися. Бо сьогодні ми типу геїв б’ємо, завтра євреїв — а післязавтра кого битимемо? Когось знайдемо — поляків, не знаю, емансипованих жінок чи ще когось», — хвилюється Анна.

***

 …У березні 2023 року в Харкові хотіли перейменувати вулицю Плеханівську — дати їй імʼя Героя України Георгія Тарасенка. Анна Шаригіна опублікувала пост, у якому нагадала, що до повномасштабної війни Георгій, як лідер «Фрайкору» брав безпосередню участь у фізичних нападах на ЛГБТ-заходи в Харкові.

«Всі ці напади є злочинами на ґрунті ненависті: вони були скоєні не проти конкретних людей, а проти всієї ЛГБТ+ спільноти та мали слугувати сигналом харківській громаді, що наше місто не є толерантним, інклюзивним чи дружнім. За жоден із нападів Георгій не перепросив і не поніс відповідальності. Георгій загинув як патріот і жив як агресивний гомофоб. Отака вона складена реальність», — написала тоді Анна.

І запитала в дописі, чи можна вважати, що своєю героїчною загибеллю людина спокутувала злочинну діяльність, яку вела до війни.

Той допис викликав скандал у Facebook і за його межами. Військові, серед них і ЛГБТ, ополчилися проти Анни.

«Я хочу сказати, що багато ЛГБТ-людей, які призвалися (до армії — ред.), узагалі покинули активізм. Це були дуже хороші активісти й активістки. І вони змушені були обирати чи боротьбу за Україну, чи боротьбу за свої права. І вони обирали здебільшого боротьбу за Україну, тому що неможливо реалізовувати обидва ці напрями боротьби. І для мене це був дуже травматичний досвід, коли йшлося про перейменування вулиці. Я виступила проти цього. Для мене найболючішим було засудження й нерозуміння від тих людей, які були активістками, от щойно, і пішли служити. І просто вони ніби публічно почали й зараз продовжують мене засуджувати.

Вулиця Плеханівська була перейменована, і я не розумію людей, які досі обурюються на мене. Я вважаю, що мала право на таку свою думку. Мені шкода, що я назвала Тарасенка покидьком. Чи зробила би я це знову? Я, напевно, б знайшла інші слова, але я лишаюся на своїй позиції, що рішення про перейменування вулиць у Харкові мають бути більш зваженими, більш прозорими, і краще обговореними зі спільнотою», — говорить сьогодні Анна.

За її словами, ми всі маємо поважати військових, і це взагалі не обговорюється. А от що має обговорюватися — так це порушення військовими прав і свобод інших людей. Анна говорить, що, на жаль, у Харкові ніхто з військових не продемонстрував готовності до публічного діалогу, який пропонувала ЛГБТ-спільнота. 

Війна загострила питання шлюбу

Анна, активна феміністка, стала боротися за права ЛГБТ-людей, коли усвідомила, що, найімовірніше, не дочекається в Україні шлюбної рівності для різностатевих та одностатевих пар. Бо вона відчувала це, як свій особистий провал — адже особисто для себе хотіла шлюбу зі своєю партнеркою.

«Чому шлюб як державна інституція є доступним для однієї частини людей, а для іншої — ні. Чому людина, яка, не знаю, пʼє, вчиняє злочини, може одружитися, до неї щодо цього не виникає ніяких питань. А геям і лесбійкам — не можна? Оце мені не зрозуміло. Я особисто борюсь за те, щоб кожна людина, коли їй це треба, мала доступ до шлюбу. Є вік згоди, є дві дорослі людини, які хочуть одружитися — чому у них мають виникати із цим проблеми?» — ставить пекуче для неї питання Анна.

До прикладу, ЛГБТ-військові можуть загинути, потрапити в полон, пропасти безвісти, отримати інвалідність, а права їхніх партнерів абсолютно не захищені державою, бо ті не вважаються членами родин військовослужбовців та учасників бойових дій. Адже юридично їхніх родин не існує.

«Шлюб це ж не тільки про право мати родину й про можливість упорядкувати свої майнові права. Це і про доступ до лікарні, і про право ухвалювати критичні рішення — стосовно проведення операцій, наприклад, чи відключення від апаратів. Про право не свідчити одне проти одного в суді. Про всі ті кризові ситуації, коли людина гостро потребує підтримки родини — і не може її отримати, бо держава не дозволяє ЛГБТ мати родину!» — переймається Анна.

За її словами, саме тому ЛГБТ-спільнота активно вимагає від Верховної Ради змінити визначення шлюбу в новому проєкті Цивільного кодексу. Щоб ішлося не лише про союз чоловіка і жінки, а про союз і між одностатевими парами.

«І цього буде абсолютно загалом достатньо. Бо подружжя в одностатевому шлюбі матимуть такі самі права, обовʼязки, пільги й можливості, як і в різностатевому. Ні в яких документах навіть нічого змінювати більше не буде треба! Просто визнати інститут шлюбу таким, який може бути доступний для всіх. Ось і все. Міністерство простих рішень. І далі все піде», — переконана Анна.