35 років. Повернути й зафіксувати те, чого завтра може не бути
Для мене 35 років незалежності України — це досвід постійного повернення, відстоювання й захисту свого: мови, історії, культури, пам’яті. Права самим визначати, ким ми є і якою хочемо бачити свою країну.
Ця історія для мене не почалася 1991 року. Шлях до незалежності — довга боротьба наших попередників. Але для мого покоління, народженого й вихованого у «совку», 1991-й відкрив можливість уже у власній державі повертати заборонене, оббрехане, витіснене й знецінене.
Це почалося ще раніше — з хати дідуся й бабусі в Опішному. Відомі народні гончарі, які створили домашній музей: збирали старі світлини, рушники, народні картини, ікони й розміщували їх поруч із власними роботами. Тоді я не називав це захистом ідентичності. Це було природне бажання зберегти рідне. А моя робота від початку 1990-х у Музеї гончарства в Опішному стала продовженням родинної справи: ми збирали кераміку, записували майстрів, повертали їхні імена та історії.
Пізніше був Музей Івана Гончара. Його засновник, Іван Макарович, у радянський час збирав старожитності: давні фотографії, ікони, народний одяг, твори мистецтва — свідчення іншої, нерадянської України. У незалежній державі нашим завданням стало не просто повернути заборонене, а включити цю спадщину в сучасне життя, побачити в ній основу сучасної української культури.
Під час Революції гідності з’явився інший досвід — зберігати «гарячу» історію в момент її творення. Наша майданівська ініціатива разом із Самообороною Майдану збирала речі, документи, фотографії, усні свідчення. Так виник Музей Майдану, а згодом — національний меморіально-музейний комплекс.
російська агресія з 2014 року показала, наскільки тісно пов’язані культура, пам’ять, ідентичність і незалежність. На окупованих територіях московити нищать пам’ятки, музеї та носіїв культури, привласнюють колекції, нав’язують свою версію історії. Після повномасштабного вторгнення руйнування й пограбування культурної спадщини набуло системності.
Тому після 2022 року наша робота стала ще й фізичним порятунком культури. Ми документуємо пошкоджені пам’ятки, евакуйовуємо музейні, архівні й бібліотечні колекції, стабілізуємо історичні будівлі, створюємо команди культурних рятувальників, мобільні лабораторії, навчаємо фахівців діяти під час війни. Часом треба просто встигнути накрити дах до дощу, підперти стіну, витягти артефакт з-під завалів, зафіксувати те, чого завтра може не бути.
Іноді в цій роботі я згадую хату дідуся й бабусі. Від збереження речей, які хтось уже вважав непотрібними, до порятунку спадщини, яку сьогодні руйнує війна.
Моя мета незмінна — зберегти своє і передати далі. За ці 35 років ми багато чого навчилися. Зрозуміли, що незалежність потребує не лише державних інституцій, а й відповідальності кожного. Що пам’ять не зберігається сама собою, а культура не захищається сама. Що суспільство стає сильнішим, коли здатне гуртуватися, довіряти, брати відповідальність і діяти разом. І що своє треба не лише любити — його треба знати, осмислювати, творити й уміти захищати.
Якби я міг поговорити із собою у 1991-му, сказав би: попереду багато роботи. Повертати забуті імена. Цінувати своє. Створювати «живі» музеї й меморіали.
Вчитися чути одне одного. Гідно вшановувати полеглих і зберігати пам’ять про них. Підтримувати ветеранів, переміщених людей і тих, кого війна зачепила найбільше. Захищати країну, її культуру й пам’ять — щоб Україна вистояла, відновилася й далі рухалася власним шляхом.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.