Змінюйся або помри: що відбувається останнім часом із навчанням у школах і чому це небезпечно
Схоже, система загальної середньої освіти України входить у зону ідеального шторму. Ця ситуація не є раптовою чи непрогнозованою — передумови до неї складалися роками, а повномасштабна війна й супутні негативні обставини, як-от обстріли, хронічний стрес, емоційне вигорання та демотивація дітей, батьків і вчителів, лише посилюють й прискорюють руйнівну силу.
Можна скільки завгодно бідкатися з приводу загального падіння показників успішності, погіршення результатів НМТ. Усе це — наслідки, і, безумовно, їх потрібно визнавати. Але насамперед маємо визнати інше: у системі освіти відсутні гнучкість та адаптивність, отже, під тиском кризових обставин вона ризикує остаточно зламатися.
Реактивна діяльність замість проактивної: система реагує (і то здебільшого в’яло) на події, але не здатна наперед прораховувати сценарії та пропонувати ефективні моделі. Уже не кажучи про здатність швидко змінювати їх за потреби.
Навчання Шредінгера: є й немає одночасно
Ситуація в Києві — яскравий тому приклад. У навчальний рік 2026-2027 столичні школи увійшли під акомпанемент безперервних обстрілів. І якщо раніше атаки були переважно вночі, з кінця літа вони є фактично цілодобовими, що стало шаленим викликом для всіх без винятку навчальних закладів. Організувати офлайн-навчання в безпечному освітньому просторі для всіх слухачів одночасно й повноцінно неможливо з багатьох причин. По-перше, діти мають якось дістатися школи в коротких перервах між тривогами. По-друге, шкільні укриття мають бути обладнані й зоновані так, щоб класи не сиділи один в одного на головах, перекрикуючи десятки інших голосів та не маючи чим дихати. У таких умовах і вчитися, і навчати надзвичайно важко.
Здавалося, логічним виходом могло б стати структуроване та безперебійне онлайн-навчання, до якого система освіти мала підготуватися комплексно й заздалегідь. Але в цій деталі й криється диявол. Бо не підготувалася. Ні, формально онлайн-навчання діє — комбіноване з офлайном, на так званій ротаційній системі. Наприклад, один тиждень — очне, інший — дистанційне. Але під час тривог учитель зобов’язаний перервати онлайн-урок зі словами: «Прямуємо в укриття». І де-юре всі туди мають попрямувати. А де-факто діти залишаються під «шахедами» й ракетами у своїх квартирах чи будинках, ще й часто біля вікон.
Школа знімає із себе відповідальність за безпеку учня, що цілком можна зрозуміти з юридичного погляду. І одночасно покладає на нього відповідальність за самостійне освоєння матеріалу уроку, якого не було. З огляду на щільність тривог, добре, якщо вдається провести півтора-два уроки на день. Часто вже це — розкіш.
Заручниками обставин стають усі. Діти, які недоотримують знання й залишаються в небезпеці. Учителі, які могли б не йти до школи, а взяти ноутбук та вибрати зручне місце для проведення уроків зі стабільним інтернетом, але не мають такої свободи. Батьки, які прагнуть і навчання, і безпеки для своїх дітей. Але навіть якщо мають можливість вивезти дитину за межі міста, не знають, як це зробити, бо постійної опції онлайну в школах немає.
Як ми прийшли до бомбосховища й дистанційної освіти
І тут мені хочеться сказати фразу середньостатистичної мами: «А я казала!». Бо про нагальну необхідність розвитку онлайн-освіти в безпечному просторі я говорила, ні, кричала роками, намагаючись достукатися як до українського експертного середовища, так і до десіженмейкерів на міжнародних майданчиках.
Почнімо з того, що до створення школи з альтернативними моделями навчання мене свого часу підштовхнули власні діти. Їм, а отже, і нам, їхнім батькам, було недостатньо ліцею, де вони навчалися, ментально й інтелектуально вони виходили далеко за рамки стандартного навчання. Тому народилася ідея «Зеленої школи» в Карпатах, і ми реалізували її як кемп спільно зі 145-м ліцеєм та митцями.
До речі, організувати освітній простір у бомбосховищі мені довелося ще до того, як це стало мейнстримом. Наша громадська організація «Фонд “Відкрита політика”» довго не мала свого приміщення в Києві. Зрештою, коли адміністрація надала нам його, виявилося, що це укриття, на ньому навіть був відповідний напис. Я зайшла всередину й жахнулася: всюди щури, усе занедбане, у напівзруйнованому стані… Але я прийняла цей виклик і вирішила, що це доля, отже, мені треба зробити освітній простір, подібний тому, який я побачила в Ізраїлі, коли навчалася там і знайомилася з концепцією спеціалізованої освіти для обдарованих дітей. Там архітектурний простір повністю підлаштовується під систему організації навчального процесу й потреби безпеки. Зрештою, нам це вдалося — і бомбосховище стало освітнім Green STREAM хабом.
Ну і, зрештою, величезне значення для формування моєї візії освіти мав проєкт «Доступна освіта для дітей з тимчасово окупованих територій», який стався зі мною і командою під час війни. І вся моя робота як носія освітньої експертизи та громадської діячки сфокусувалася на ньому. Разом із командою ми створили унікальну систему онлайн-навчання, яка допомогла здобути українську освіту тисячам дітей із тимчасово окупованих територій і стала чи не єдиним інструментом забезпечення доступу до освіти дітям із прифронтових громад. А гаряча лінія з питань освіти прийняла 72 тисячі дзвінків.
Ми робили масштабні національні інформаційні кампанії, організовували навчання для педагогів з прифронтових закладів освіти, я працювала в робочих групах парламенту, де адвокувала потреби освіти під час війни, зокрема необхідність повноцінного дистанційного навчання.
Чи мала я сумніви, чи стикалася з перешкодами, чи долала я спротив, недовіру? Безумовно! Але буквально один день — 24 лютого 2022 року — показав мені, що я рухалася хоч часто й проти течії, але в правильному напрямку.
Станом на 23 лютого 2022 року в нашій школі було семеро дітей. Засновники приватних шкіл розуміють, як це — без донора й інвестора моделювати приватну школу з такою кількістю дітей і без державної субвенції. Але ми вперто будували наш ліцей… Я, наприклад, від початку не пошкодувала ресурсів і придбала дуже дорогі ліцензії для Google-платформ, до яких могли б під'єднатися діти з будь-якої точки світу і в необмеженій кількості.
Отже, 24 лютого я написала вчителям з Донеччини та Луганщини, для яких ми свого часу проводили навчання, конференції, семінари з дистанційної освіти в межах проєкту «Доступна освіта для дітей з тимчасово окупованих територій», і сказала, що вони з дітьми можуть абсолютно безкоштовно приєднатися до нашої навчальної платформи. Того самого дня ввечері на цій платформі навчалося 700 (!) дітей. Дуже швидко кількість учнів досягла 7000. Усі працювали в режимі реального часу.
Отак із маленького стартапу ми буквально за один день перетворилися на хаб онлайн-освіти для тисяч дітей, розкиданих по різних регіонах і країнах. Скажу чесно, я й зараз не розумію, як ми змогли це все зробити, але ми навіть спромоглися видати атестати про середню освіту державного зразка дітям із Маріуполя, Рубіжного, Сєвєродонецька та інших населених пунктів Донеччини та Луганщини.
Я не хочу бачити, як тоне «Титанік» освіти
Зараз, озираючись назад, я розумію, що все вийшло, бо ми мали величезне бажання й мотивацію діяти. Не боялися змінюватися. Наша філософія й досі тримається на трьох базових складниках: flexibility, security, humanity — гнучкість, безпека, людяність.
На сьогодні Науковий ліцей Чурюмова має прекрасний педагогічний склад академічного рівня. Ми поєднуємо онлайн- та офлайн-навчання, проводимо додаткові офлайн-заняття в лабораторіях університетів, унікальні спецкурси з фізики, астрономії інших наук та мистецтва, регулярні очні сесії з уроками, експериментами й відновленням у нашому пансіоні «Зелена школа» в Карпатах, міські табори з вченими та митцями.
У нас фізику діти вчать із першого класу! І ніхто її не боїться. Учениця другого класу, наприклад, створила конспекти з уроків фізики у вигляді коміксів, ми підтримали її ідею і тепер хочемо видати їх як довідник із фізики, щоб користувались інші діти.
Старшокласники охоче стають менторами й наставниками молодших, допомагаючи їм робити домашні завдання. Ми міксуємо їхні знання — я вважаю, що це корисні горизонтальні зв’язки, величезний досвід і мотивація для дітей.
Ми вчимо любити математику, астрономію, робототехніку, природничі науки, мистецтво. Але найголовніше — ми вчимо приймати, відчувати, цінувати те, що довкола. Природу, людей, всесвіт. Бо, на мою думку, місія школи насамперед полягає в тому, щоб бути людиною й уміти любити. Це дуже важливо в часи невизначеності й випробувань.
В умовах сьогодення ліцей дає точки опори, стабільність, впевненість, має сталість та тяглість традицій. Але водночас ми завжди готові до змін. Готові змінити за рік модель навчання на нову, якщо цього вимагатимуть реалії й обставини.
Якщо треба буде, ми змінимося навіть десять разів, бо без гнучкості, необхідність якої диктує війна й руйнування опорних конструкцій суспільства не тільки в Україні, але й у світі, освіта помре. А ми не можемо дозволити цього, тому що на нас лежить відповідальність за дітей як носіїв візії майбутнього України.
Я дуже хочу, щоб цей наратив підтримали й реалізували як ефективну модель онлайн-освіти в державних школах. У громадах. Попри проблеми й перешкоди. Максимально швидко.
Зараз державна освіта схожа на «Титанік», який повільно іде на дно, і лише шлюпки у вигляді інноваційних шкіл, окремих ініціативних освітян тікають від нього якомога далі, ловлячи хвилю. Але я не хочу бачити, як тоне «Титанік» державної освіти, адже переконана, що вона забезпечує стійкість держави.
Я дуже хочу, щоб ми вигребли й перемогли всі разом. І якщо це наш спільний інтерес, готова поділитися своєю експертизою, баченням, досвідом та інструментами.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.