«За чотири роки я навчився її не помічати». Монологи білорусів про війну в Україні
Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко знову заговорив про можливість війни. Це сталося під час спостереження за спільними з росією ядерними навчаннями, які проводили в Осиповицькому районі.
«Тому якщо й будемо ми втягнуті у війну, зокрема проти України, тільки в одному разі це буде — якщо вони вчинять проти нас агресію. Ми втягуватись у війну в Україні не збираємося. У цьому немає жодної потреби. Ні громадянської, ні військової», — заявив політик.
Журналіст «Еўрарадыё» поспілкувався з білорусами, які залишаються на батьківщині, про те, чи доходять новини про війну і як вони на них реагують.
З метою безпеки особисті дані співрозмовників змінено.
Світлана, пенсіонерка (працює у школі). Живе в Мінській області:
— Я телебачення не дивлюся. Що побачу у YouTube чи TikTok, те знаю. У нас зараз іспити в школі, останні дзвінки — завжди ніколи. Минули іспити, незабаром треба буде займатися дитячими таборами.
Я дивлюсь позитивні відео: як співають діти, танцюють. І менше дивлюся розгромлених гуртожитків. І вважаю, що і росіянам, і українцям настав час одуматися. Не буде [у війні] переможців.
Загалом у моєму оточенні ніхто теми цієї [війни] не порушує і не обговорює. Усі сподіваються, що наша влада першою не почне. Хоча й дуже бояться, що на нас може хтось напасти.
Вадим, розробник у сфері геймдеву. Живе в Мінську:
— За чотири роки війни я навчився її не помічати.
Не тому, що моя хата з краю — мені дуже шкода всіх, чиї будинки та життя руйнуються через політичні ігри. Я однозначно на боці України, але, хоч би якими цинічними були ці слова, поки мене це прямо не стосується, я намагаюся жити відповідно.
Я не читаю ніяких новин, не дивлюся телевізор, не сиджу в пабліках — за перший рік війни я надто втомився. А про важливі речі, які діються у світі, я дізнаюся від друзів. Тому для держпропаганди я недосяжний. І про те, що ця тема активно проштовхується в нас у суспільстві, чую вперше.
Моє оточення приблизно в таких самих вайбах живе. Усі втомились і від війни, і від новин про неї. Всіх дратують обмеження, що з нею пов’язані: санкції, обмеження поїздок тощо. Усі чекають на її закінчення.
На жаль, будь-якого закінчення.
Алевтина, працівниця приватної будівельної організації. Живе в Мінську:
— Я дуже багато працюю. Виходжу у вихідні, ну, зокрема в суботу, іноді в неділю на роботу. Мені ніколи думати про ці події, телебачення майже не дивлюся. Встигаю дивитися лише TikTok, як і більшість молоді в нашій країні.
Ось цікавилася концертом Макса Коржа [у Румунії] останнім часом. А висловлювання Лукашенка [щодо війни] я чула. Це ніби вселяє невеликий страх, але намагаюся про це не думати. Думаю про позитивне.
На роботі майже цієї теми не обговорюємо, як і політики. І зі своїми приятельками я взагалі майже не можу цієї теми обговорювати, тому що більшість [моїх знайомих] цієї події [війни] навіть не визнає і не розуміє.
Ось, припустімо, я маю подругу університетську, вона підтримує цю політику, але намагається про це нічого не казати. Сьогодні, припустімо, на роботі сказали, що ось Київ знову бомбили — на цьому все [обговорення] і припинилося.
Я вважаю, що треба зупинитися і одній країні, і другій країні, бо це вбиває простих людей. Я завжди переживаю за простих людей.
Юліан, пенсіонер. Живе в Гомельській області:
— Часто немає бажання дивитися розважальні та інші програми з ТБ. Знаючи, що люди, з якими ми були друзями, студентами, ділили стіл у студентській їдальні, в гуртожитку їли з усмішками радості смажену картоплю зі сковорідки, зараз, можливо, перебувають у біді.
Втрачають чоловіків, дітей, родичів. Чому? Заради чого? Тут мимоволі замислишся багато про що.
Усі зайняті своїми справами: дачею, дітьми, відпусткою на літо. Тим, що поруч.
Якось давно говорив із сусідом з іншого будинку. Запитав: «Що ти думаєш про вибори?». Відповідь: «Мене все влаштовує. І пенсія, і що немає війни в нас, а ті, хто були на виборах 2020-го, пішли на поводу в Заходу». На цьому я розмову припинив.
Мене дивує вдавання й брехня того, який нібито перший у країні. Загалом у моєму оточенні майже немає таких, хто серйозно про це думає. Можливо, так і треба.
Віолетта, музикантка. Живе в Мінську:
— Якщо йдеться про державне телебачення, то вже щонайменше шість років ніхто з мого оточення, зокрема і я, його не дивиться. Тож про що там говориться, не знаю.
Новини про війну зараз навмисне не читаю (з міркування збереження хоч якогось стабільного стану нервової системи), але інформація все одно доходить побічно з різних джерел: десь щось трапиться, десь хтось на словах розповість.
На цю мить психіка вже, здається, адаптувалася і все приймає більш-менш рівно, але все одно з’являються почуття смутку, несправедливості та втоми від цієї ситуації.
Новини, які почали з’являтися, про те, що Білорусь активніше вступатиме у війну, не здаються правдивими, а радше спекулятивними. Незрозуміло взагалі, на чому вони ґрунтуються. Те, що відбувається всередині країни, не схоже на підготовку до якихось активних дій.
Ну, звісно, у моєму оточенні тема війни спливає тією чи тією мірою щодня. Багато людей реагують досить болісно й різко. Тому що загрожує нездатність щось змінити чи якось вплинути.
Олена, пенсіонерка. Живе в Гомельській області:
— Про війну я думаю часто, бо вона йде в сусідній країні, а ми живемо зовсім поруч з українським кордоном. Ці думки викликають у мене тривогу й співчуття до українського народу.
Слів нашої влади я намагаюся не сприймати — не дивлюся державних каналів, не слухаю радіо та уникаю політичних передач.
У близькому колі ми обговорюємо війну рідко, переважно коли йдеться про безпеку чи новини. 2022 року говорили про це більше, бо війна безпосередньо торкнулася нашої родини — родич пішов воювати.
Зараз намагаємося менше обговорювати цю тему і більше думати про щось позитивне, бо розуміємо, що не можемо вплинути на те, що відбувається.
Автор: Тарас Тарналицький
Матеріал опублікований за підтримки «Медіамережі»