Лесь Курбас. Від революції в театрі до розстрілу за «буржуазний націоналізм»

Кидався під потяг і стрілявся через кохання

Лесь Курбас міг померти кілька разів, але доля вела його до російського урочища Сандармох, де його, як і багатьох митців Розстріляного відродження, уб’є радянська влада 3 листопада 1937-го.

Що ж сталося до цього? У родині мандрівних акторів Курбасів було шестеро дітей. Лише він, первісток, дожив до дорослого віку. Братів і сестер забрав туберкульоз, або, як тоді казали, сухоти. Пані Ванду, матір Леся, у трупі навіть називали Ніобою — персонажкою давньогрецькою міфу, яка постійно ховала своїх дітей.

Через це стосунки матері й сина стали надзвичайно близькими й теплими. Ванда Адольфівна «жила заради свого Леська»: мешкала разом з ним, їздила по всіх його театрах.

Вдруге він міг загинути, коли юнаком кинувся у Львові під потяг. Усе через нещасливе кохання. Досі невідомо, ким була та «пані К», в яку молодий театрал закохався без взаємності. Він — юнак, вона — заміжня, багата й експресивна, танцювала на столах. Курбас вирішив, що вона стане його дружиною, вже навіть встиг матері похвалитися. Та лишень бралася за голову.

Коли «пані К» разом з чоловіком виїхала зі Львова, юний Лесь кинувся під потяг. Пощастило, врятували.

Втретє ж він стрілявся. Знову через кохання. Катерина Рубчакова — яскрава красуня. Старша за нього на шість літ, мати трьох доньок і дружина вчителя Курбаса — Івана Рубчака. Але головне, що вона актриса. Навіть не актриса, а справжня примадонна театру «Руська бесіда». З Курбасом вони грають коханців — і в ньому навсправжки спалахують почуття. Коли ж освідчився, вона лиш розсміялася.

26-річний юнак залишив записку «Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!» і вистрелив собі в серце з театрального пістолета.  Куля гарно змащена олією, тож капсулюється всередині й до серця не доходить. Львівські лікарі розітнули груди пораненому, але вирішили не ризикувати й залишити її на місці.

«З одного боку — звучить як легенда, що Курбас прожив все життя з кулею в серці. Та я дотримуюся версії, що це правда. Вхідний отвір у тілі є, а вихідного нема», — каже hromadske Ірина Мелешкіна, заступниця директора столичного Музею театрального, музичного та кіномистецтва.

Після спроби самогубства Курбас житиме ще 24 роки — прославить Україну і стане відомим на весь світ режисером і реформатором театру.

Актори готові працювати голодними та без оплати — аби з Курбасом

«Дивіться, щоб не покинув університету і не вступив до театру», — просить у 1907-му Лесева мати Хому Водяного, який їде навчатися з її сином на філософа до Відня.

Родина, у якій батьки й обидві бабусі грали на сцені, хоче, щоб Курбас здобув собі «нормальну професію». З такою умовою дають і гроші на навчання.

Однак Лесь потайки відвідує театральні вистави. Знайомиться із західною театральною культурою.

Коли вертається до Львова, йде працювати актором — і одразу на головні ролі. Заснував свій перший театр «Тернопільські театральні вечори». Тут він і режисер, і хореограф, і виконавець головних ролей. Такий натхненний, такий палкий, повний сил. Тоді його запрошує в Київ Один з ідеологів і видатних діячів Театру корифеїв — першого професійного українського театру на території тодішньої російської імперії, у сучасному Кропивницькому.корифей українського театру Микола Садовський. 

Що таке театральний Київ 1915-го? Тут повно «горілчано-гопачних» театральних труп; а ще є російський театр «Соловцов», у якому постановки або про російських царів, або за п’єсами російських класиків.

Водночас тут перший і єдиний в підросійській Україні наш стаціонарний театр. Керує ним Микола Садовський — брат іншого корифея, Івана Карпенка-Карого. Грають переважно класику з народними танцями. Усе побутово і просто. Аж тут з'являється Курбас.

«Садовський усе життя віддав театрові, у якому московський цар не дозволяв українцям грати нікого, крім селян. Наші актори й самі не готові були, що Чехов чи Шекспір можуть звучати по-українському, — пояснює театрознавець Віталій Жежера. І зазначає:  — Навіть Леся Українка боялася давати Садовському свої п'єси. Як раптом з’являється Курбас, не схожий ні на кого. Його помітили. Актори, які хотіли модерного, нового українського театру, сказали: “Веди нас”. Так і почалася ця авантюра».

Пізніше Остап Вишня казав: «Якби Садовський знав, що вийде з тих запросин, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю й розрубав би Курбаса до самого сідла». Бо Лесь Курбас переломив усю історію нашого театру.Віталій Жежера, театрознавець

Тоді Курбас покинув корифеїв і відкрив «Молодий театр». Не мав для того ані приміщення, ані декорацій, ані костюмів. Актори служили в інших установах, самі скидалися на «Молодий» грошима. Режисер намагався виховати артиста нового світогляду, називав його «арлекіном з мисленням».

Він створив там атмосферу, за якої, не отримуючи ні копійки, напівголодна й погано одягнена молодь могла цілими ночами репетирувати нову постановку. Актори тут штудіювали історію літератури та філософію, мали постановки голосу, а ще фехтування, бокс, пластику, танець.

Курбас зробив неможливе. Увесь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени — й відтоді ми вже менше комплексували. Тут починали всі, на кому потім тримався наш театр XX століття — і тримається досі. Віталій Жежера, театрознавець

Тяглість поколінь дійшла до сьогодення. «Ось живий ланцюжок: у Курбаса був учень Борис Тягно, а в того вчився Богдан Ступка. Таких прикладів багато. І ще цікава річ. У першому параграфі статуту “Молодого театру” сказано, що його мета — творити не “українофільську”, а європейську культуру», — зауважує Жежера.

«Березіль» і Курбас ламають усе старе

Наступні десять років Курбас проводить у Києві: цей період його творчості називають «експериментальним». Наприклад, він використав можливість людського тіла перевтілюватися в русі.

У виставі «Газ» глядач бачить, як актори починають рухатися так, що стає зрозуміло: вони — робітники заводу. Потім змінюють свої рухи — стають машинами, з якими до того працювали ті робітники. Далі вони перевтілюються в те, що виробляється на цьому заводі, — в газ. Людські тіла перетворюються на змію. А тоді вибухає вся будівля фабрики. Актори показують цей вибух, падаючи в рисунку, який для них намалював Курбас. Зрештою, актори стають жертвами того вибуху.

«І зараз це має дуже сучасний вигляд, а тоді про таке ніколи й не думали», — каже Вірляна Ткач, американська режисерка.

Курбас, якого запросили до Одеси знімати фільми (на жаль, жоден з них не зберігся — ред.), використовує у виставах елементи кіно!

Усі ці роки зухвалих дослідів передують створенню «Березолю» — головного дітища режисера.

У березні 1922 року Курбас позичає в поета Михайля Семенка кілька карбованців, аби оплатити оголошення в газеті «Пролетарська правда» про організацію мистецького об’єднання «Березіль».

Перед цим він оголосив конкурс на найкращу назву, призом у якому стала пляшка іспанського вина. Павло Тичина, з яким працювали разом, запропонував «Сад». Актори з нього сміялися: «Ми що садисти?»

Тоді сам Курбас пропонує свій варіант з перекладу вірша норвезького поета Б’єрнстьєрне Б’єрнсона. Хоча в оригінальному тексті йдеться про квітень, Курбас переклав його як березень.

Я вибираю «Березіль» —
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.

Зійшлись на «Березолі». Призове вино випили разом.

Невдовзі частина театру переїхала до Харкова — тодішньої столиці радянської України. Харків у 1920-х — це стрімка індустріалізація, спрямування в майбутнє, творення нового. Театр Курбаса — відповідний цьому: якраз про нові сенси, нові форми.

Хотів залучити до театру всю Україну

«Для Курбаса театр — це мистецтво, творчість, колектив однодумців. Водночас театр — це виробництво, — стверджує Ірина Мелешкіна з київського Музею театру. — “Березіль” охоплював багато різних інституцій, які в українському театрі з'являються вперше. Він прагне створити досконалу театральну організацію».

Йдеться про шість режисерських майстерень, що діяли в різний час. Одна з них — про дитячий театр, інша — про досвідчених авторів. Їхні вистави мали грати в театрах, а за виторг від квитків існували б інші майстерні, які грошей не приносили. Курбас хотів, щоб обов’язково були сільські театри, театри з аматорами. Він хоче залучити до театру все населення України.

У нього була лабораторія, де він особисто виховував молодих режисерів. Школа акторів. А ще музей — Лесь наперед розумів, що це буде цікаво майбутнім поколінням.

Тепер в Україні є багато предметів для виставок, пов’язаних з «Березолем». Він запроваджує анкету, де у читачів питають: чи зрозуміли зміст п’єси, якої ви думки про гру акторів, декорації, костюми, музику, освітлення сцени, чим відрізняється наш театр від інших театрів — загалом запитань на два аркуші.

«Курбасу був треба високоінтелектуальний глядач», — зауважує пані Ірина.

Період з 1922 року по 1933 рік — час, відведений Курбасу як реформатору українського театру. Ті, хто був з ним у той період, до скону називали себе «березольцями».

Будинок «Слово»: мама, мавпочка і я

У харківському будинку Житловий будинок у Харкові, побудований у формі літери С кооперативом літераторів наприкінці 1920-х років.«Слово» Лесь Курбас мешкав з мамою і дружиною — актрисою Валентиною Чистяковою. Вони познайомилися в Києві. 18-річна дівчина втекла сюди з москви з батьком — оперним співаком Від XVIII століття й до сьогодні один з найвідоміших світових театрів опери та балету.Большого театру. Збиралася стати танцівницею. Курбас щодня проходив повз її заняття з балету — закохався без тями. Вони повінчалися в Андріївській церкві в Києві. Свідком з боку нареченого запросили поета-футуриста Михайля Семенка.

Курбас називав її «мавпочкою» за пластичність і рухливість. Валентина вивчила українську і стала українською актрисою, причому зіркою. І не завдяки протекції чоловіка. Її брали у провідні театри вже після його смерті.

У будинку «Слово» його можна побачити чи пізно вночі, чи рано-вранці, перед пробами. Тим часом він був радіоаматором — сконструював собі програвач (у магазинах їх ще не продавали) і ловив ночами західні мистецькі хвилі. Грав на фортепіано, малював. Знав 8 мов: англійську, норвезьку, шведську, німецьку, давньоєврейську, польську, санскрит, французьку та італійську. Навмисно не користувався російською.

Обожнював книги, одна з кімнат у «Слові» була повністю ними завалена. А ще раніше, у якомусь із міст, де жив до Харкова, його квартиру пограбували. Про це сказала сусідка, зустрівши на вулиці. Режисера цікавило лише одне: чи взяли книги? «Та кому вони потрібні», — зневажливо кинула жінка, а Курбас аж повеселів. Ще якось виміняв на рідкісну книжку дорогу зимову шапку.

Мало з ким дружив. Нерозлучний був хіба з Миколою Кулішем. Пізніше про них напишуть у книзі про українських культурних діячів: «Чим був у галузі театру “Березіль”, створений Лесем Курбасом, тим у галузі драматургії був Микола Куліш. В особі Куліша “Березіль” знайшов свого драматурга, і Куліш в “Березолі” — свій театр».

Влучно про це сказано в документальному фільмі Документальна повнометражна стрічка 2017 року, знята режисером Тарасом Томенком. Він же зняв однойменний ігровий фільм про письменників Розстріляного відродження.«Будинок “Слово”».

Куліш був створений для Курбаса, а Курбас — для Куліша. Але в житті вони були навдивовижу різні. Курбас — денді, одягнений за останньою модою, Куліш — абияк. Куліш був не проти перекинути чарочку найвульгарнішої горілки та закусити цибулиною й огірком. Курбас вживав тільки біле сухе вино і заїдав виключно підсмаженим солоним мигдалем.з документального фільму «Будинок “Слово”», реж. Тарас Томенко

Щоправда, Курбас не був витонченим цінителем алкоголю. Його батько спився, і це Лесеві боліло. А якщо вже треба було для формальності перехилити келих, вибирав вино.

Катували, щоб зізнався у вбивстві

20-ті роки минулого століття — часи українізації. На вулицях колись цілковито зрусифікованого Харкова скрізь лунала українська мова — нею відповідали й у кожній державній установі. Люди тут почали вільно мислити й творити. Глядачам Курбасових вистав були цікаві нові письменники та сучасні художники. Для них москва і росія — уже не центр світу.

Життя в тодішній столиці радянської України стояло під знаком стихійної українізації, а українське мистецтво буйно процвітало. Були це найкращі роки розвитку нашої культури, росту нової, молодої, поступової української інтелігенції, по якій невдовзі слід загинув.зі спогадів режисера Володимира Блавацького

У москві цей стрімкий поступ української культури вважають небезпечним. Курс на українізацію згортають. Почнуть з арештів митців, а довершать репресіями та Голодомором. «Не лише хочуть заткнути голоси, а так дати цій Україні, щоб хребет зламався», — каже театрознавиця Ірина Мелешкіна.

У музеї, де постійно діє виставка «Лесь Курбас: людина-театр», Мелешкіна підводить до вітрини: фотографія Курбаса відразу після арешту у грудні 1933-го. Такий вродливий — з тих чоловіків, які з віком лише кращають. І такий розгублений.

«На інших фото вже помітно, що його катували: на обличчі — синці, вирви», — зітхає музейниця.

За два місяці до цього його вигнали з «Березолю» і позбавили звання народного артиста України. За націоналізм і відрив театру від російської драматургії. Арештували ж, звинувачуючи у намірі вбити Павла Постишева — другого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України й організатора Голодомору.

Незадовго до цього вони балакали. Постишев викликав Курбаса до себе:

«Ви єдиний режисер в Україні, здатний створити справжній професійний театр. Але для цього ви повинні рішуче публічно засудити минуле (тобто Хвильового і Скрипника, які наклали на себе руки — ред.). І озброїтися ентузіазмом до нашої нової доби».

Курбас відповів: «Я своє минуле не засуджуватиму. Мені пізно міняти погляди. Яким ентузіазмом маю сьогодні озброїтися, коли четвертий день дорогою на роботу, переступаю через труп померлої від голоду жінки?»

«Мені вас шкода», — усміхнувся Постишев.

«Мені вас теж», — видихнув Курбас.

Павло Тичина начебто відреагував на переказ цієї розмови так: «Куди преться Курбас? Нехай пристосується». А сам написав вірш «Партія веде» — аби його не репресували. Після виходу вірша у народі склали римовані рядки: «А Тичина, наш поет, також ходить у клозет. Але сам він не іде — його партія веде».

Після арешту Курбас спершу відкидає дикі звинувачення: «Винним себе не визнаю». Після двох тижнів тортур уже зізнається, що хотів убити Постишева разом з іншими партійними діячами під час прем'єри в театрі. Також у тому, що є учасником «контрреволюційно-терористичної Української військової організації».

Йому дають п'ять років на Група островів на півночі росії серед Білого моря. Туди ще від царату засилали політичних в’язнів.Соловках. Це за 160 км від Полярного кола. За рік забирають і Куліша. Того засуджують на десять років.

Убили однією кулею з Кулішем?

Якщо Куліш уже зрозумів, що залишиться на засланні, то Курбас спершу щиро надіявся, що повернеться в Україну й творитиме далі. 

«Він був Феніксом, що постійно відроджувався», — каже пані Ірина.

Йому не давали важких робіт і навіть дозволили створити свій театр. Він ставив вистави для тюремної верхівки. Одна була про «злодіїв у законі». Начебто він запросив для неї не професійних акторів, яких не бракувало в засланні, а справжніх бандитів і повій.

1937-й — рік тотального терору. У таборі посилюють режим. У частини засуджених завершуються терміни покарання. Однак у кремлі не хочуть повернення активних українців додому. До кожного табору направляють план: скільки людей треба розстріляти. Їм фабрикують нові справи.

У театральному музеї під склом дивлюся розстрільні списки, надруковані на машинці. У шапці документа йдеться, що українські «буржуазні націоналісти», засуджені раніше за «контрреволюційну шпигунську діяльність» в Україні, цю свою діяльність продовжили.

«У справі звинувачені: номер 178. Курбас Олександр Степанович, 1887 року народження, народжений у Галіції, у місті Самбір, службовець, режисер, освіта вища, колишній соціал-демократ».

І вже в наступній колонці: «Курбас Олександр Степанович — розстріляти».

І поруч вручну — ✔.

За легендою його вбили з Кулішем однією кулею — щоб зекономити набої.

Дружина Леся отримала повідомлення про його смерть лише у 1961-му. У ньому вказано, що чоловік помер від крововиливу в мозок 15 листопада 1942 року. Радянська влада після смерті Сталіна відписувала родинам жертв про кончину від найпоширеніших хвороб.

Чистякова так і не дізнається,  що сталося з її чоловіком насправді.

Жінка помре у 1984 році, а дослідники встановлять правду лише через десятиліття. 

Цей матеріал — із циклу статей hromadske про митців Розстріляного Відродження.