Одна з перших українських воячок. Легендарна старшина Січових Стрільців — Олена Степанів

Перша світова війна. У кінці серпня 1914-го студентка львівського університету Олена Степанів одягає однострій Січових Стрільців і високі черевики. 21-річна дівчина збирається до фотографа, бо для «стрілецької виказки», як згадуватиме вона сама пізніше, бракує світлини. Вбрана у «мужеську одіж», ховає своє вже обстрижене русяве волосся під капелюха. Фотограф впізнає в ній жінку і доносить поліції. Її арештовують. Натовп зібрався навколо страшний, він жадає сенсації.

Олену обступають, б'ють, штурхають, кричать: «Kobieta-szpieg!». Нарешті дівчину доставляють до дирекції поліції — фіакром, інакше б юрба її потовкла. Там уже є знайомий адвокат. Він заступається за Степанів, а комісар пригадує її палкі виступи про роль жіноцтва у рівноправній боротьбі за українську державність на рівні з чоловіками. Він вірить її словам про те, що зараз вона йде воювати зі стрільцями, і радить якнайшвидше виїхати зі Львова. Олену випускають через чорний вхід, бо розгніваний натовп чекає на неї.

Так вона уникла Талергофу — одного з перших концентраційних таборів у Європі у XX столітті, що був закладений австро-угорською владою на початку Першої світової війни.

2 вересня дівчина виїжджає зі Львова зі стрільцями. А наступного дня до міста увійшли москалі.

Якби Степанів лишилася у Львові, дівчину відправили б до Сибіру, як це сталося з її ровесницею Костянтиною Малицькою — майбутньою українською поетесою, відомою як Чайка Дністрова. Багато львівської інтелігенції російська окупаційна влада запроторила до таборів. Навіть Іван Франко уникнув заслання лише через те, що тяжко хворів.

Але війна для Олени Степанів — не шлях уникнути концтабору й Сибіру. Вона прагне потрапити у бій. Навіть мріє.

Студентка Галя, революціонерка Олена

Хто ж така Олена Степанів і чому їй так хотілося воювати?

Донька убогого священника, яку він віддав учитися замість сина, бо не було за що утримувати їх обох у місті. В донці зауважив лідерство, силу, волю, жагу до знань. У жіночій педагогічній семінарії вона на виду: в усіх предметах відмінниця, лідерка і гарна з себе.

«Темно-золотисті пухнасті коси, ласкаві фіалкові очі, ніжні усміхнені усточки». Її називають там Галею й люблять: за доброту, за чесність, за сильний характер.

«Охота до пізнання в мене була безмежна», — згадуватиме жінка. Вона багато читає, гарно грає на фортепіано, відвідує необов'язкову для всіх руханку.

«Коли їй було 15, бавилася і танцювала, як синій метелик, а хлопці шаліли, голови потратили, а навіть двоє поважних студентів побилися на дуелі через неї, на щастя, не шкідливо. Але через дві м’ясниці сказала, що забавилася на ціле життя і більше їй не треба».

Її цікавлять жінки-революціонерки, вона доєднується до новоствореного «Пласту», де, зокрема, навчилася стріляти. Тренувала в собі «відвагу, певність і свободу». Вже як студентка Львівського університету вивчає історію та географію. Починається Перша світова війна.

Дівчина включається в активну громадську роботу, особливо серед жінок, а відтак вступає до лав Січових Стрільців, щоб зі зброєю в руках боротися за визволення України.

Оскільки Галичина входить до Австро-Угорщини, легіон стрільців — у складі австрійської армії. Та ворог у них один — російська імперія. І є надія на визволення українського народу. І мріяли молоді люди, що на могилах їхніх напишуть: «Впав за волю України».

«Не ставили собі ясного пляну — чим має бути жінка на війні?»

«Січові Стрільці II» були за те, щоб жінки воювали у їхніх лавах. На час тренувань Степанів обирають комендантом жіночої чоти. Вони вправляються разом із чоловіками як піхотинці, стріляють із кріса Мавзера. Вчаться перев'язувати й доглядати поранених.

Але водночас жінки не усвідомлюють своєї ролі у війні, хоча й мають таку ж підготовку, як чоловіки.

«Під той час ми не були вповні свідомі, яку роботу мають виконувати жінки в часі війни, ми сього не обговорювали, ані ставили собі ясного пляну — чим має бути жінка? Фронтовиком різних родів зброї? Піхотинцем, кіннотчиком, гарматчиком, телефоністом, розвідчиком, сапером, піоніром, санітаром чи сестрою-жалібницею? — напише Олена у своїх спогадах уже в 1930-х. — Ми хапали що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни — відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил».

Тому й на фронт стрільчинь пішло не більше ніж сорок, з яких лише близько десятка брали участь у власне бойових діях.

Ще й додалися перешкоди: австрійці були проти жінок у війську, а Січові Стрільці відмовилися їх брати фактично в останню хвилину. Українських добровольців взяли до армії лише 3 тисячі, хоч записалося 28 тисяч.

Потрапили на фронт лише ті жінки, які мали особисті знайомства. Олені допоміг її давній товариш по «Пласту» і сотник Січових Стрільців — Іван Чмола. Степанів він узяв на свою відповідальність.

Пішов воювати і брат Олени — Ананій. Батьки в розпачі, просять її лишитися, але дівчина непохитна:

«Я була мов камінь, на заказ Батька, на просьбу і сльози Матері, бо йшла сповнити свій обов'язок».

«Не любилася ні з ким, хоч уважлива була на чемність мужчин»

Олена Степанів — на псевдо Степанівна — залишила короткий щоденник з 29 вересня по 1 грудня 1914 року, де описала хроніку воєнних подій. Там немає емоцій і думок. Лище сухі факти, іноді по реченню за день:

«Зимної, морозної ночі спали ми у придорожній стодолі, бо годі було знайти дальше дорогу».

«Стрільці розбігалися по придорожних хатах за поживою. Встидно було воздержати їх, бо кождий казав: “Я голоден!”»

«Прийшлося цілу ніч пхати гармати під гору в страшнім болоті!»

«По дорозі стрінули побоєвище з попереднього дня. Вид був страшний. Непозбирані трупи з порозчереплюваними головами, а круг них розсипані листи, книжки для молення, а далі цілий ряд борців над викопаною вже ямою, з повикривлюваними чертами й членами тіла, застиглі в позах, в яких наскочила їх смерть».

Про побут Олени Степанів відомо мало. Написала тільки, що доводилося нести важкі наплічники до 12 кг, у яких, з-поміж іншого: «Білля, легкі черевики, щітки, дві запасові консерви, 1 том Ніцше і Коран. Нагорі припнятий ремінцями плащ і їдунка, під сподом звичайний коц, і в малій ташці приписана кількість набоїв. Набоями наповнені ще усі чотири малі набійниці, насилені спереду на ремінь».

Реальність мало схожа на її дівочі думки про романтику війни. Згодом вона оповіла про свої мотиви йти на фронт. Крім основного: «Із любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога». Манило її таке:

«Порив молодості, бажання незвичайних пригод, нудьга буденщини, втеча від життєвих обов'язків, бажання саможертви, охота доказати світові, що ми, жінки, здібні до всього — кинуло нас в обійми війни».

Вона вже там, і жодного разу не поскаржиться. У спогадах напише, що умови для жінок і чоловіків були рівними. Робила те, що всі, те, що треба. Якось випало їм здолати марш-кидок довжиною 56 кілометрів за день.

«Я була дуже втомлена і знесилена, цілком так само, як мої товариші, але якраз тому, що я жінка, не хотіла до цього признаватися».

«Я не мала ні найменших полегшень, ні привілеїв у порівнянні з рештою товаришів — мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної варти, і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи нетакту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю».

Однак через 25 років після війни в інтерв'ю Ірині Вільде зізналася, що ставлення до неї було різним. Прості сільські хлопці, які служили рядовиками, ставилися значно краще, аніж інтелігенти. Перші, на її думку, — справедливіші, бо знали, що вона заслужила старшинський ступінь, а інші мали свої амбіції та відчували конкуренцію. Тому сприймали її з посмішкою погорди.

Але повернімося до війни. Є спогади товаришів по службі, де сказано, що Олена Степанів була вправним стрільцем, зголошувалася на найтяжчі патрулі, на крісі та револьвері зналася знаменито.

Також є спогад, що вона стала комендантом сотні у січні 1915-го — всього за чотири місяці від початку служби. І от якою її запам'ятали:

«Сотня займала край лісу і, стоячи по пояс у снігах, обстрілювала з-за дерева москалів. Степанівна, попри рясний крісовий вогонь, проходила від стрільця до стрільця і керувала боєм. 

Стрільці благали її не наражатися на небезпеку, та Степанівна не зважала, бо почалася офензива — час великого напруження на обох боках, тому треба було самому все оглянути».

Що стосується міжстатевих відносин:

«Як женщіна поводилася так уважно й морально, що нікому й на думку не могло прийти нав'язати з нею інтимніші взаємини. Не любилася ні з ким, хоч уважлива була на чемність мужчин. Її поважали й любили».

Нагорода і російський полон

Львівська історикиня Мар'яна Байдак сім років досліджувала діяльність Олени Степанів та інших українських жінок, які воювали у Першій світовій. Написала про них книжку, для якої по крихтах збирала матеріали. Сиділа в архівах України та Європи.

Розповідає, що особисто перебрала офіційні списки Січових Стрільців, а прізвища Степанів та її товаришок не знайшла.

З'являється згадка про неї у списках нагороджених після бою за гору Маківка у квітні-травні 1915-го. Там кілька днів точилися бої, тоді на допомогу австрійській армії прийшли Січові Стрільці. Гору відвоювали, тому це не давало можливості росіянам рухатися далі на Закарпаття — і вони змусили з великими втратами відступити.

Олену Степанів нагороджують срібною медаллю «За хоробрість». Це стало офіційним визнанням її участі у війні. Про неї й до того писала австро-угорська преса, бо рідко зустрінеш у війську жінку-солдатку, яка воює на рівні з чоловіками.

Олена Степанів перебуває на фронті вісім з половиною місяців. Під Болеховом її захоплюють у полон росіяни. І якщо хто й не чув про сміливу дівчину — тепер точно дізнався. Вона — сенсація. Бо досі у полон жінок не брали. російська преса виставляє коротку замітку під назвою «Барышня-офицеръ»:

«На снимке — толпа пленных австрийцев, захваченных одною из наших частей в бою на 17-е мая. На переднем плане — пленная барышня-офицер, разделяющая их участь. Она родом галичанка, слушательница высших курсов во Львове, — по убеждениям “мазепинка”, ненавистница россии. Пошла в австрийскую армию добровольцем» (з російської: «На знимці — натовп полонених австрійців, захоплених однією з наших частин у бою на 17 травня. На передньому плані — полонена панянка-офіцерка, яка розділила їхню участь. Вона родом галичанка, слухачка вищих курсів у Львові, — на переконання “мазепинка”, ненависниця росії. Пішла в австрійську армію доброволицею»).

У полоні російської імперії в Ташкенті проведе Степанів два роки. Через те, що вона жінка, матиме дещо кращі умови, окрему кімнату, працюватиме в канцелярії. Їй не забороняли листуватися, вести просвітницьку роботу. Є спогад про те, що москалі вважали її справжнім своїм ворогом, бо чоловіки могли воювати з примусу, з обов'язку, а ця — добровільно пішла проти росії.

Друга хвиля слави Олени Степанів прокотиться Європою після її звільнення з полону. Варшавські, берлінські, віденські газети слідкують, як військова повертається додому. Для українців вона — національна героїня. Друкують листівки з нею, складають про неї пісні.

«Там то приступом до бою

Ішла Степанівна

І не найдеться в Європі

Дівчина їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,

Гарна як лілея:

“Ідіть вперед, стрільці мої,

На вас вся надія!

Ідім сміло в бій завзятий —

Це ж рідна землиця,

Перед нами — ось дивіться,

Як москаль валиться!”»

«Привикала до спідниці дуже тяжко»

Майже немає офіційних відомостей про те, що Олена Степанів далі воювала чи брала участь у національно-визвольних змаганнях українців за незалежність. Вона продовжує навчання у Відні, захищає докторську дисертацію та стає викладачкою у Львові. Пише наукові праці, переживає німецьку окупацію.

Після Другої світової, з 1949 по 1956, перебуває у Мордовських таборах за шлюб із Романом Дашкевичем — полковником армії УНР, з яким давно на той час розлучилася; за те, що була в лавах Січових Стрільців; за співпрацю з ОУН; за свою бібліотеку українських книжок тощо. Одним словом — за «націоналізм».

У таборах заготовляла торф, надірвала здоров'я. Померла 11 липня 1963-го від раку — вже у Львові, де проживала з єдиним сином Ярославом Дашкевичем, який відбував заслання з нею разом. Онуків у неї немає.

То як Степанів ставилася до участі жінок у війні і як війна на неї вплинула?

«Привикала я до спідниці дуже тяжко, — поділилася вона в інтерв’ю Ірині Вільде. — Почувала себе зовсім незворотно в жіночім одязі. І попросту не знала, що робити з особистою свободою. Наче б заважала вона. Довгого-довгого часу потрібно було, щоб знову тілом і душею повернутися до нормального стану».

1919-го начальник штабу Української галицької армії відправив її в село організувати жіночий військовий відділ. Мовляв, вона своїм прикладом і полум'яним словом могла вплинути.

Степанів тоді відповіла начальнику, що проти жіночих частин у війську. Він далі наполягав. Зустріли її в селі похмурі обличчя: чоловіків забрано на війну, ще й жінок хочуть!

Олена спершу пробує напряму: так і так, може, жінки забажають сповнити обов'язок для України? У відповідь — несхвальне мовчання. Вона заходить з іншого боку:

«Дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях... у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповнити їх обов'язок вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків».

Жінки видихнули — зрозуміли, що Степанів не силуватиме їх їхати на війну.

Згадуючи цей випадок, підсумовує: «Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, — спитайте тих, що її перейшли».

Історикиня Мар'яна Байдак вважає, що Олена Степанів не хотіла, щоби посестри повторювали її досвід на фронті:

«Нема емоційних споминів жінок-воячок, що саме вони пережили під час війни. Ми можемо лише здогадуватися за тим, як вони не хотіли це згадувати. Частина з них геть змінила вектор життя: хтось емігрував, хтось народив семеро дітей. Софія Галечко, ймовірно, закінчила життя самогубством — її знайшли втоплену в річці. Вона не могла знайти себе після війни. 

Степанів у тих умовах, які склалися навколо неї в той час, зробила максимум для країни. Вона використала всі можливості, щоб проявити себе, хоч це було й важко, бо була першопроходицею. 

Не думаю, що її життя має бути прикладом. Це один зі сценаріїв, як жінка може поводитися у війні. Вона нікого не закликала бути такою, як вона, — і це одна з найсильніших її рис: вона обрала свій шлях, несла за нього відповідальність. Але й іншим людям давала можливість вибрати свій».

Героїзація: Степанів не офіцерка?

Якщо погуглити прізвище Степанів, відразу вигулькнуть статті про «першу у світі жінку, офіційно зараховану на військову службу у званні офіцера». Її називають «хорунжою», що в сучасному варіанті звучить як «молодший лейтенант». Це справді офіцерське звання, хоч і найнижче.

Мар'яна Байдак зауважує, що це не так. Офіційно підтверджено, що Степанів «підхорунжий», а цей чин нижчий за офіцерський. Звідки виникла легенда про першу жінку-офіцера, невідомо. Але причина очевидна — для героїзації жінок у війську.

«Яким би не було її звання, Степанів — одна з перших українок, які пішли на війну зі зброєю», — стверджує дослідниця.

Образ Олени Степанів як героїні виник у Першій світовій. Аж от, за 110 років від початку її служби, вже у новій війні з росією, увага до легендарної Степанівни знову надихає жінок боронити Україну.