На відпочинок — у монастир. Я спробувала

Ранкові півні

Ще не було 7 години ранку, дерева навколишніх пагорбів купаються в густому білому тумані. Він підіймається від Річка Вільховець є притокою Стрипи.річечки, що вгадувалася далеко внизу в зелених хащах, і з’єднує землю й небо. А може, то білими крилами янголів підіймаються до Бога чернечі молитви…

Тиша в монастирському дворі така, яка буває тільки рано-вранці після дощу — он його краплі сплять на ніжному павутинні серед трави. І раптом подають голос півні. Хлопці, де це ви зачаїлися?

Будівля монастиря, коли я побачила її всю, заінтригувала. Схожа на веселий палац, а не на помешкання для принципової аскези. Google підказав, що цей палац як частину замкового комплексу в XVI–XVII столітті будували польські аристократи з Конецьпольських і Понятовських, а 1863 року тодішній власник Язловця, барон Блажовський, передав приміщення для монастиря Згромадженню сестер непорочного зачаття Пречистої Діви Марії.

Що ж, може, тим спас свою душу…

Але чому праве крило будівлі нагадує руїни після удару російських шахедів? Невже монастир зазнавав атаки?..

Іду повз ліве крило монастиря — вазони з калачиками на підвіконнях, білі тюлі на вікнах. Як я не стараюся, нічого крізь них не можу розгледіти. І раптом у якомусь вікні бачу себе в повний зріст — аж відсахнулася. Тю, так то ж дзеркало. Відчуваю, що дзеркало в монастирі мені чомусь муляє — хіба ж воно не є ознакою суєти мирської?

Простінки між вікнами прикрашені розписами на євангельські сюжети, на численних дерев’яних дверях однакові написи «С+М+В 2025». Звичайно, що я читаю їх кирилицею — і дарма. Їх, як пояснила мені пізніше Ірина, яка «вільнонайманою» працює в монастирі, треба читати латиницею — це початкові букви імен трьох біблійних мудреців, які прийшли поклонитися новонародженому Христові. Caspar, Melchior, Balthasar — і рік 2025-й від Різдва. Як просто…

Центральна частина будівлі прорізана елегантною аркою-проходом. Крізь її прочинені двері видно буйну зелень парку. Ну як не піти? Тим більше, що ніхто не зупиняє…

Святі серед інсталяцій

Це через кілька годин я дізнаюся, що в центральній частині палацу-монастиря є каплиця з органом і знаменитою статуєю Діви Марії, і навіть сяду за той орган, а поки що роззираюся на її зовнішні стіни. Вони добряче потерті, але колони з левами, барельєфи над аркою, балкон і корона колишніх власників на фронтоні додають споруді гоноровості. На даху будівлі, саме над короною, встановлено хрест — знак, що у приміщенні під ним каплиця. І нагадування про те, що слава мирська з її коронами минає, і немає нічого вищого за Бога…

Парк починається від арки, стрімко розбігається врізнобіч розкішними терасами. Їх підпирають стіни-паркани, складені з каміння, густо обплетеного плющем. Розкішні каштанові алеї. 

Тендітні маргаритки пелюстками пробиваються крізь росу на галявинках. Мені аж страшно ступати по них, але я навшпиньках, бо дуже хочеться дістатися галявинки з імпровізованою дзвіницею. Дзвін просто підвішений на стовпчиках, мотузка від нього сама проситься в руки — от зараз закалатаю, і злетяться до мене з урвища ельфи. Чи ангели з неба…

Серед маргариток на галявинках пістрявіють кілька дитячих майданчиків із пісочницями, гірками, будиночками. Як на зло, я не можу втиснутися в гойдалку. Дитячий майданчик — для чиїх дітей? Ще одна загадка.

Припустився дощ, мушу розкрити парасолю — і зразу ж серджуся на себе: у ТАКОМУ парку ховатися від дощу?! Що це я.

Йду між дерев. Он над клумбою висить білий кавник, з якого витікає «струмінь» — металевий прут. Серед літа він, мабуть, буде обплетений красолею. Я простягаю руку до кавника й раптом ловлю на собі смиренний погляд якогось святого — його скульптура на підмурівку з каменю зовсім поруч, і як я її раніше не помітила? Я відсмикую руку, чомусь стало соромно.

Щастя, що здогадалася взути гумові чоботи — тепер можу вільно протоптувати стежку серед мокрого бур’яну й кропиви, якими заросла права частина палацу, що стоїть у руїнах.

Гнилі фрамуги розбитих вікон, уламки скла, покоцані тріщинами стіни, деревця, що вкорінилися на їхніх вигинах, страхітливі гримаси ще радянських вентиляторів, уставлених у кватирки, на чесному слові тримається балкон, від покрівлі лише натяк. 

Скручені часом і вологою двері з нависним замком: біля них я присідаю на краєчок хиткого стільця — цікаво, хто його тут примостив? А цю картату сумку, напхану якимсь почорнілим шматтям? І з якої антиутопії цей термометр на стіні біля дверей, що показує фантасмагоричні наразі нуль градусів?

Ні, таки треба дізнатися, що це за руїна…

Залиті оловом тіла 

Каштанова алея неочікувано виводить мене до кам’яної, частково побіленої споруди, увінчаної трьома хрестами. Якщо дивитися згори, вона нагадує притоплену в пагорбах старовинну каравелу, якій хрести правлять за щогли. Це монастирська гробниця, споруджена з дозволу того ж таки барона Блажовського. У ній з 1874 року знаходять останній спокій черниці.

На порозі гробниці нерішуче застиг равлик. Відчуває, мабуть, що йому туди не слід. Вхід до гробниці відкритий — праведники не бояться наруги невігласів. Крізь вікна у склепінні світло падає в гробницю так химерно, що утворює в глибині проходу каскад білих арок…

Усередині гробниця має ідеальні геометричні форми: на протилежному від входу кінці виситься вівтар. У бокових стінах і прямокутних відгалуженнях — поховальні ніші у кілька рядів із табличками. У тих щільно замурованих нішах тіла сестер — або забальзамовані, або укладені в металеві труни, залиті оловом. Так розпорядилася перша настоятелька монастиря, блаженна Марцеліна Даровська. Вона ж вибрала й напис на фронтоні гробниці — з Євангелія від Іоанна: «Я є воскресіння і життя! Хто вірить у Мене, хоч і вмре, буде жити».

Усього в гробниці 96 поховальних ніш. Я почала було рахувати вільні місця, але стало моторошно: порожні ніші немов вишкірялися до мене своїми жадібними пащами.

Написи на табличках вказують три дати: народження, постригу і смерті. Сестра Вікторія народилася 1899-го, у 18 років стала черницею, у 20 років померла. Сестра Євстахія прожила 80 літ, віддавши чернецтву 50 років. Найстарша із сестер — Моніка. Народжена ще 1795-го. Була черницею лише 2 роки. Померла ще до спорудження гробниці, отож її тіло в нішу перенесли вже з місцевого парафіяльного кладовища.

За моїми спостереженнями, останні поховання в гробниці датуються 1946 роком. Імена сестер звучать, як музика: Октавія, Альбертіна, Сільверія, Габріела, Лукіана, Теона, Аполонія… У пошуку благодаті вони прийшли до монастиря чи захищалися від життєвих розчарувань? Їхні особисті таємниці щільно замуровані в поховальних нішах.

Востаннє оглядаюся на гробницю з пагорба — і просто застигаю в захваті: лінія розташування її зовнішніх хрестів така досконала, що крізь арку під головним хрестом можна побачити ще два — маєш відчуття нескінченності, немов стоїш між двома дзеркалами.

Зайди, подорожній

 … Боже, ну де ховаються ті півні, які от зараз знову почали несамовито кукурікати?!

Я знайшла їх у курнику, що притулився між лівим крилом монастиря та урвищем над річкою. Недалечко й гноярка — контейнер по вінця забитий лушпинням картоплі, цибулі, обрізками капусти. Сільверії і Теони теж їдять цибулю й виносять помиї на гноярку.

У надії зустріти хоч одну живу душу знову повертаюся до монастирського двору. Мені щастить: крізь двері, які я вважала наглухо забитими, виходить жінка в червоній куртці. Назвалася Вікторією, каже, що була змушена залишити дім через війну й уже майже рік, як знайшла прихисток у монастирі.

Разом із нею переступаю поріг — уперше в житті потрапляю безпосередньо в монастирське мешкання. Ліворуч відкривається якась кімната зі столиком — це до неї я намагалася заглянути зранку крізь тюль, праворуч — сходи нагору. Я не встигаю роззирнутися, як із кімнатки виходить черниця — називається сестрою Юлією. Дозволяє піднятися в монастирський музей і каплицю, мовляв, Вікторія вас проведе, каже щось про чай та обід. Я усвідомлюю тільки, що таких приблуд, як я, тут приймають із християнською смиренністю.

Сестра Юлія спішить — має кудись їхати у справах. Але таки розповідає, що зараз у монастирі три черниці й скоро буде четверта, що свіжих поховань у гробниці немає, бо за останні тридцять років померла лише одна із сестер, але її поховали в Польщі. Що в монастирі можна переночувати й навіть пожити, проте треба заздалегідь бронювати місце. Що настоятелька, сестра Тетяна, яка зазвичай проводить екскурсію монастирем, зараз у від’їзді.

Сестра Юлія в чорному, пані Вікторія в червоному, у моїй голові зринає мелодія: «червоне — то любов, а чорне — то журба». Слідом за жінкою в червоному підіймаюся сходами в музей монастиря.

Посеред просторої кімнати стоїть застелений білим стіл, на ньому дві розгорнуті книги. Одна — щоб замовити молитву. Хтось просив помолитися «Про захист від злого», «Про опіку Марії над дітьми». Я теж пишу прохання про молитву. Друга книга — для відгуків. «Дуже вас люблю», «Найкращі побажання». 

Настоятелька із Черкащини

Усі стіни в музеї обвішані стендами. Я почала з тих, на яких розміщені сімейні фото організаторки монастиря та його першої настоятельки — Марцеліни Даровської. Ніжне дівоче обличчя з пишним волоссям. Спочатку фото з батьками, потім із чоловіком і дітьми, потім — у чернечому вбранні.

Вона народилася 1827 року на Черкащині в багатодітній родині землевласника. Вийшла заміж за Кароля Даровського, народила сина й дочку. Через три роки шлюбу чоловік помирає від тифу. Ще через рік — вмирає від дифтерії син. Марцеліна їде до Рима для оздоровлення — і там утверджується у своїй давній мрії стати черницею. Доручає опіку над дочкою родичам, уладнує майнові справи — і у 27 років приймає постриг.

А через 9 літ приїздить у Язловець, щоб створити тут монастир, при ньому — школу-інтернат для виховання дівчат. Пізніше вона відкрила в Язловці школу й для селянських дітей.

До речі, барон Бложовський передав свій палац монастиреві в жалюгідному стані — для життя більш-менш були придатні лише дві кімнатки у сторожці.

«Перебуваємо у великій вбогості. Три ліжка, а, точніше, дошки, для чотирьох осіб, одна кімнатка… А впродовж кількох днів ми не могли дістати хліба… Усе добре!» — писала із цього приводу сестра Марцеліна.

Підтримати

Мені, колишній вчительці й мамі із чималим стажем, сподобалися педагогічні принципи Марцеліни. Вона закликала навчити дітей думати, виховувати їх свідомими громадянами з почуттям обов’язку, сприймати життєві випробування як дорогу до Бога. 

«Треба, щоб дитина себе пізнала, побачила правду і захотіла працювати над собою… Для цього необхідно, щоб дитина сама вийшла з нами супроти злого в собі, треба зігріти їй душу любов’ю, ніколи не сполохати… щоб сама запрагнула добра». 

«Що означає вийти заміж? Це взяти на себе відповідальність за щастя іншої людини; а щоб щастя дати — необхідно його мати».

Марцеліна померла 1911 року — могила настоятельки на чільному місці в гробниці монастиря. А 1996 року в Римі відбулася її беатифікація, тобто офіційне долучення праведниці до лику блаженних. Наступного року в монастирі провели за це подячну месу. Серед гостей був і майбутній очільник Українська греко-католицька церква.УГКЦ Любомир Гузар. 

«Існує лише два місця, де ніхто не свариться: цвинтар і Небо. Але чому ми мусимо чекати на примирення аж поки не опинимося на цвинтарі? Чи не краще творити Небо вже тут, на землі?» — сказав він тоді у своїй промові.

У 1999 році монастирська каплиця отримала від католицької церкви титул «Санктуарій — термін, що використовують для опису святих місць, часто ототожнюється з храмом чи будівлею, спорудженою на місці, що вважається священним.Санктуарій блаженної Марцеліни Даровської». Тобто була визнана святим місцем для прочан.

Того самого року в монастирі створили Реколекція (від латинського recolligere – «збирати», «відновлювати») – це, зазвичай, кількаденний період, присвячений духовному відновленню через молитву, духовні розмови, конференції та сповідь. Це час, який людина проводить, щоб зануритися в духовне оновлення, поглибити свою віру та зблизитися з Богом.реколекційний дім імені блаженної Марцеліни — монастир став місцем, куди на кілька днів можна приїхати для духовного відновлення через молитву й сповідь.

З 2022 року реколекційний дім став приймати переселенців зі сходу України, зокрема матерів із дітьми. Деякі з них живуть у монастирі по багато місяців.

Пані Язловецька та Шептицький

Крізь два яруси вікон монастирська каплиця щедро заливається природним світлом. Вона нагадує одночасно і церкву, і концертну залу. На чистих стінах — дерев’яні різьблені ікони із зображенням страстей Христових. 

Виткі сходи ведуть на балкон, напроти нього — вівтар, у високій ніші над ним — статуя Діви Марії, яку називають пані Язловецька. Її 1883 року передав монастиреві польський скульптор Томаш Сосновський. Того самого року фігуру освятили. А 1938-го від католицького духовенства до Рима надійшло прохання про Короновані статуї — статуї в римо-католицькій церкві, відзначені особливим актом коронації як найшанованіші, чудотворні. Літургійний акт коронування здійснює Папа або делегований єпископ. Освячені корони називаються папськими або римськими.коронацію пані Язловецької. 

Свій підпис під ним поставив і тодішній глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький. Папа Римський дав свій дозвіл — і коронація чудотворної статуї відбулась у Язловці в липні 1939 року.

Як же мені було прикро дізнатися від монастирської робітниці Ірини, що наразі в монастирі поклоняються копії статуї! Адже оригінальну пані Язловецьку черниця Маріанна вивезла до Польщі ще 1946 року, коли радянська влада ліквідувала монастир…

Біла фігура Діви Марії, білий вівтар, білі стіни — непорочні сестри люблять колір чистоти.

Орган під балконом помічаю, уже коли збираюся виходити з каплиці. Електричний, до нього під’єднано мікрофон. Педалі на підлозі спокушають: сідаю за орган, торкаюся клавіш, подумки граю фугу Баха. Грати по-справжньому не вмію на жодному інструменті.

З каплиці — Господи, чому ти граєшся зі мною в такі контрасти? — я потрапляю на кухню. Мікрохвильовка сусідить із пічкою-буржуйкою, карта України — з маленькими каченятами, що гріються на сіні під лампою у якомусь ящику, статечні шкіряні крісла — з наборами дитячих іграшок.

Ірина проводить мене до трапезної — великого приміщення з рядами накритих столів. Подає хліб, масло, цукор, чай. Це так просто й зворушливо: заходиш подорожнім у монастир, тобі дають їжу, пропонують прихисток, молитву й відпочинок і ні про що не запитують. Може, таке і є милосердя на вигляд?

Чому цвітуть маргаритки

Потім, уже з Києва, я телефонувала в монастир, розмовляла із сестрою Тетяною. Писала навіть до Тернопільської Обласна військова адміністрація.ОВА. Так шукала відповіді на питання, які бентежили мене в монастирі.

Так от. Після Другої світової, коли радянська влада утвердилася на Тернопільщині, монастир було ліквідовано. У його будівлі відкрили протитуберкульозний санаторій. У 1988 році до Язловця туристами приїхали черниці зі Згромадження сестер непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії і провели перше за понад 40 років богослужіння в гробниці. Із цього й почалося відродження монастиря.

У грудні 1998 року Згромадження отримало офіційне право на користування гробницею, низкою кімнат у лівому крилі й каплицею — на той час у каплиці діяв санаторний клуб, у якому проводили розважальні заходи.

У 2002 році монастиреві повернули у власність центральну частину палацу (каплицю), його ліве крило, частину господарських приміщень і гробницю. Тому сьогодні вони відремонтовані та мають причепурений вигляд. А праве крило палацу-монастирю повернули безоплатно лише у березні 2024 року. Однак території парку й земельних ділянок навколо будівлі йому не передали.

«Ми зараз шукаємо спонсорів, щоб перекрити будівлю правого крила. Потім будемо шукати гроші на ремонт приміщення. Нам його передали дуже занедбаним. Українська влада ще в 1997 році сама запропонувала нам узяти частину будівель санаторію в оренду, бо не мала грошей їх утримувати. 

Ми підняли це місце з руїни. Нам навіть довелося заплатити за електрику, яку спожив був санаторій, заплатити за утилізацію його сміття. З божою поміччю і праве крило відремонтуємо», — каже сестра Тетяна.

За її словами, тепер, коли будівлю палацу остаточно повернуто монастирю, знаходяться чимало людей, які вважають, що для споруди можна було б знайти краще застосування, наприклад, влаштувати в ньому реабілітаційний центр для військових.

«У ці будівлі ніхто не хотів укладати гроші й працю, поки вони належали державі. Поки воно нищилося, ніхто нічого не робив. А тепер нам дають поради. Але ми повернули свою власність — і будемо використовувати будівлю для монастирських потреб», — зазначає сестра Тетяна.

А потреби ці — традиційні для сестер-непорочниць. Монастир дає тимчасовий прихисток біженцям, військовослужбовцям, родинам загиблих — щоб ті відпочили душею. Опікується самотніми літніми людьми. 

Для дітей із навколишніх сіл у монастирі працює ораторія «Зернятко», де їх готують до загальноосвітньої школи, навчають іноземних мов та основ християнського віровчення. Черниці постійно влаштовують для дітей заходи — тому в парку такі гарні дитячі майданчики. 

До речі, хоча парк належить громаді, саме монастир опікується ним. Можливо саме через це парк усіяний маргаритками — ця квітка вважається символом чистоти й непорочності.