«Ну і що, що стопу відірвало?». Боєць з «Ахіллесу» про те, чому ампутація не стала причиною демобілізуватися
«Зараз, після ухвалення нового закону про мобілізацію, я зі своєю інвалідністю ІІ групи маю знову пройти ВЛК. Я туди не спішу, бо ще справді комісують. І що я тоді робитиму? росіяни пруть, а я комісований? Жодних планів на таке життя не маю, у мене всі плани — бути на передовій, поки я тут хоч трохи ефективний», — говорить Халк, боєць батальйону ударних БпАК «Ахіллес», що входить до складу 92 ОШБр.
У жовтні 2022 року вибухом міни йому відірвало стопу правої ноги. Далі — протезування, статус «обмежено придатного» від ВЛК і повернення в рідний підрозділ.
«Я командира тоді попросив: якщо відчує, що я став для побратимів і для справи тягарем, нехай мені скаже про це відразу. Майже рік я воюю з протезом, командир, слава Богу, мовчить. Людина з протезом може виконувати іноді більше функцій, ніж хтось на своїх двох, було б бажання і сила волі», — каже Володимир.
Я — в Києві, він — десь між Костянтинівкою і Часовим Яром. Відеозв’язок не вмикаємо, щоб не погіршувати звук. Розмова наосліп. Я тихенько шаруджу обгорткою шоколаду і гризу плитку.
Халк чесніший за мене. «Майє, почекайте, я хочу шоколаду», — каже він мені, і я чую в трубці шарудіння фольги, немов потріскування в ефірі далекої радіостанції.
Присмаку гіркоти цій розмові додає не лише чорний шоколад.
З коків — в оператори дронів
Халкові зараз 48 років. Строкову він відслужив у середині 90-х.
«Тоді вважалося, що в армію йдуть тільки лохи. А я сприймав армію інакше. Для хлопця це гарна школа життєвого загартування. Я жодної хвилини ніколи не жалкував, що служив строкову», — розповідає Володимир.
До армії він вчився на кухаря, тож у своїй військово-морській частині спершу був коком, потім — водієм-санітаром. Якби знав своє майбутнє, просився б у кулеметники чи підривники…
«У 2014 році я багато думав про те, щоб піти в АТО, але далі думок не рипнувся. Хоча вже тоді зрозумів, що рано чи пізно з росіянами буде велика й жорстка війна. Узагалі від Революції гідності я немов остаточно усвідомив себе. Зрозумів: свобода — найголовніше, що може бути», — розповідає Володя.
У лютому 2022-го він, київський бізнесмен-землевпорядник, відправив дружину з дітьми на Львів, а сам подався у військкомат.
У кросівках, домашній куртці, зате з кулеметом в руках уже в кінці лютого він у складі ТрО Дніпровського району столиці зайняв позиції у промзоні лівобережжя Києва.
«Ми тоді жартували, мовляв, на скільки нас вистачить — на тиждень чи два? А протрималися ми два місяці. Стояли у другій лінії за 72 бригадою ЗСУ. Багато хто з нас узагалі до того зброю в руках не тримав. За ці два місяці з’явилася якась віра в себе».
Наприкінці квітня 2022 року Володимирів підрозділ ТрО перекинули під Куп’янськ. Тепер це була перша лінія оборони, коли між нашими й російськими позиціями — наскрізь простріляне поле.
«Ліворуч і праворуч від тебе розриви, російська бронетехніка пре, а в мене ще якась така дитяча наївна цікавість до ситуації. Розумів, що можуть убити, але мандражу не було. Хіба дихання прискорювалося».
Посеред літа підрозділ почав освоювати дрони. Так піхотинці стали перетворюватися на аеророзвідників, щоб згодом стати батальйоном ударних БпАК.
«За два роки дрон на війні став універсальною високоточною зброєю. Це взагалі диво: дистанційно уражати техніку і живу силу противника, зберігаючи життя наших бійців! Майбутнє війни багато в чому визначатиметься дронами».
Коли восени 2022-го звільнили Харківщину, підрозділ Халка вже вів бойові дії на Сватівському напрямку, де було дуже багато російських мін. Сапери ледве встигали розчищати шлях для бронетехніки. До лісосмуг, всипаних протипіхотними мінами, руки в них часто не доходили. А осінній падолист ховав ці міни навіть від досвідчених очей.
Володимир підірвався 18 жовтня 2022-го. Хлопці кинули йому мотузку, витягли. Добре, що не підійшли до нього впритул — сапери потім сказали, що мінами в тій лісосмузі був нашпигований кожен метр.
«Ще й не з такими пораненнями воюють!»
Коли після ампутації настав час протезування, сім’я Володимира вже повернулася з евакуації в Київ. Дружина була з ним в авто, коли Володимир їхав у Берлін. Сиділа поруч, за кермом був він сам.
«Ну відірвало стопу. І що? Я в шпиталях такі поранення у хлопців бачив, що ого! Моє зовсім не страшне. А машина в мене автомат, самотужки їде. Так, мені було незручно нею керувати, але я спробував, переконався, що можу. І доїхав».
Лікарі в берлінському шпиталі Збройні сили Федеративної Республіки Німеччини.Бундесверу пояснили, що Володимир потребує ще однієї операції перед протезуванням, інакше за кілька років матиме серйозні проблеми. Халк відмовився.
«Тоді вже минуло два місяці після поранення, ще з протезуванням треба було вовтузитися бозна-скільки. А тут знову операція — я ж після неї випаду ще на кілька місяців з бойового життя. А на нашому напрямку йшли важкі бої — я не міг дозволити собі довгу відсутність.
Місяць в Німеччині пробув, протез зробив, пройшов реабілітацію і на початку літа 2023 повернувся до хлопців. Протез у мене хороший, витримує великі фізичні навантаження, з ним легко пересуватися, бігати, переносити вантажі».
Лікарі рекомендують знімати протез кожні чотири години, щоб відновити кровообіг у нозі. Але як ти його знімеш на позиції? Бувало, що Халк по 12-15 годин ходив-бігав-виконував свої завдання. Яке вже там провітрювання для кукси, який масаж і застороги німецьких лікарів...
«Виконав завдання — помився і вирубився. Мабуть, я недбалий сам до себе, занадто брутальний, хоч іншим даю багато порад, як берегти здоров’я. Розумію, що в якийсь момент не зможу більше виконувати свої обов’язки, але поки усе нормально, я контролюю ситуацію».
З березня Халк на новій посаді, яку він називає «права рука командира». Тепер немає потреби постійно товктися на позиціях — виїжджає кілька разів на тиждень: оцінити ситуацію, внести корективи, щось проконтролювати, а в чомусь допомогти бойовим розрахункам. Протез такій роботі не заважає. Але до масажу кукси справа все одно не доходить.
«Треба бути реалістами»
Дружина періодично каже Володимиру, що свій борг Батьківщині він уже віддав. Але Халк так не вважає. Він переконаний: бійці, які прийшли у військо добровільно, не переймаються таким зведенням рахунків зі своєю країною. І цим відрізняються від тих, кого в армію «притягнули за вуха». Але тягнути теж треба, каже Володимир.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, його синові було 16.
«Одна з причин, чому я пішов на війну, — щоб моєму синові ніколи не довелося воювати. Але я не встиг перемогти до його повноліття. У війні немає жодного позитиву. Бруд, смерть, розруха, втрати.
Батькам, які не мають синів, легше думати про війну, легше воювати. Я не хочу, щоб мій син воював, але я реаліст. Може статися, що син повинен буде ухвалити вольове рішення і піти захищати свою країну, своє майбутнє. Поки я й інші старші воюють, він має можливість готуватися до фронту».
Халка дивують дорослі люди, які екзальтовано чекають швидких перемог і ефектних наступів. Він вважає, що саме зараз нам треба бути тверезими реалістами.
«Ми маємо шанс поборотися за своє — і мусимо боротися. Немає зараз у нас на фронті успіхів у вигляді відвойованих територій. Але ми тримаємо оборону від потужного ворога фактично на рівні 2022 року. Ми знищили сотні тисяч росіян, тисячі одиниць їхньої бронетехніки. Я вважаю, що це наша перемога».
…Дві години розмови, про які я домовлялася з пресофіцером, сплили непомітно. Може, ми з Халком колись пройдемо одне повз одного в Києві й не здогадаємося, що ми — це ми і що колись ми так довірливо гризли шоколад в ефірі війни.