«Цивільним потрібен добрячий копняк». Віктор Трегубов про «Демократичну сокиру», мобілізацію та відмазки громадян

Хто і чому створив «Демократичну Сокиру»

«Демократичну Сокиру» ми створили у 2018-му. Була група осіб, так чи інакше залучених до політичного життя, але як політконсультанти, журналісти, оглядачі, у яких був власний порядок денний праволіберального штибу. Після того, як Партію Регіонівбіло-блакитних погнали й нація мобілізувалася, було певне піднесення. Були певні надії, що ось стане добре, що можна з тодішньою владою нормально вести якісь ініціативи. 

Але в якийсь момент стало зрозуміло, що між, умовно кажучи, прогресом і пенсіонерами влада обирає пенсіонерів, як найбільш активний електорат. Тому було щось на кшталт: все класно, хлопці, але давайте ми не будемо говорити по ці ваші медичні канабіси, ми знаємо, що вони потрібні, але народ не готовий.  

От кожного разу, коли я чую, що народ не готовий, я знаю, що мене обманюють. Це означає, що не народ не готовий, а влада не готова до політичного ризику. Народ зазвичай готовий. 

І коли ми побачили, що чинна влада починає потихеньку дрейфувати у своєму передвиборчому човні до Блоку Юлії Тимошенко, умовно кажучи, ми вирішили: якщо ти хочеш щось змінити — не достатньо просто бути блогером, коментатором, радником. Треба мати власну суб'єктність. А єдиний спосіб мати власну суб'єктність — це створити власну політичну силу з власною ідеологією, і зробити свою електоральну ставку, наприклад, що людей, які поділяють твої погляди, хоча б достатньо, щоб щось змінити в країні. І власне це ми зробили.

Нам закидали, що ми проплачені. Це улюблена взагалі українська приказка. Але тоді скажіть мені, хто нас проплатив, щоб нам було якось чітко зрозуміло. Бо нас звинувачували то в роботі на Порошенка, то в роботі на офіс Зеленського, то на обох. Іронія в тому, що навіть якщо я проплачений, то певно я дуже дешево проплачений. Бо тоді чому в мене в родині одна машина і та не нова? І що я у війську роблю, якщо я такий? 

Я створював партію, за яку міг би голосувати сам. Таких партій не існувало, тому в нас була така амбіція.

Зараз політична діяльність партії припинена офіційно згідно з українським законодавством, на яке чомусь інші партії поклали великий болт. Ми припинили політичну діяльність з початку оголошення воєнного стану. Усі партійні структури перетворилися на волонтерські. Але партія і фізично не могла б продовжувати діяльність, бо всі пішли на фронт. Якщо брати виконком, наприклад, то на фронт пішли 5 з 5. Якщо брати політраду, там було 15 осіб — з них, здається, пішли 8. Господарчі структури партії працюють як волонтерські штаби й там реально хороші показники, навіть по країні. 

Чи потрібні в ЗСУ капелани

Мені здається, що потрібні. По-перше, об'єктивно, на війні такої інтенсивності у людей є духовні потреби. І це важливо. В Україні велика кількість релігійних людей і їхні духовні потреби в такі екзистенційні моменти загострюються. І це абсолютно нормально, в усіх так. Людям справді це допомагає утримувати «кукушеньку» в адекватному стані. Допомагає воювати, допомагає реабілітуватися. Тому це об'єктивно поліпшує боєздатність.

Ті, які кажуть, що це задурманювання голів — хай не користуються послугами капеланів. Не все ж у війську має бути для всіх. У війську різні розміри берців, наприклад.

Про мобілізацію та «відмазки»

Як чинному військовослужбовцю, мені складно коментувати мобілізаційні ініціативи, але спробуємо сказати коректно. Якщо ми говоримо про відсутність відповідальності, то це загальносвітова проблема зараз, ми це спостерігаємо на досвіді інших країн. Просто раніше у нас діяв соціальний дарвінізм: не хочеш — мусиш. Ніхто не питав, хочеш ти, чи не хочеш іти на війну. Не хочеш працювати — окей, лягай, помри з голоду, не хочеш воювати — окей, прийде окупант і тобі голову проломить. 

А зараз люди звикли, що їм хтось щось винен. Держава винна, соціальні програми винні. І вони вважають, що мають право нічого не робити, мають право не мати обов'язків. Це загальносвітове. А в Україні це помножено на великий переляк. 

Мені здається, що в нас усі все розуміють. Але коли людину зупинили на дорозі, вона починає волати: а чому ви мене зупинили, а он того не зупинили? Людина ж знає, що порушила, вона просто хоче уникнути відповідальності. Та сама ситуація, коли людина починає розповідати: а хай син Порошенка воює, хай син Зеленського воює, хоча в Зеленського, здається, дочки. Тим не менше.

Треба розуміти, що ці відмазки ми ніяк не виправимо. Ми маємо їх просто ігнорувати. На мою щиру думку. У нас є ціль одна — виживання. Виживання ідентичності, держави, і чисто фізичне. Я, наприклад, переконаний, що якщо росіяни, умовно кажучи, візьмуть Київ, вони нас просто повбивають. Ми бачили, що було на Київщині. Тому тут питання виживання.

Право на життя — воно вище за інші права, бо коли його нема, то ти інші права не можеш реалізувати. Тому в цій ситуації треба насамперед забезпечити фізичне виживання України та українців. А слухати відмазки — це зайве. Дискутувати — це зайве реально у цій ситуації. Бо ти цих же людей рятуєш. Вони зараз не хочуть, не можуть. А потім їх уб’ють, якщо ти їм зараз не даси добрячого копняка, не даси в руки зброю, і не розкажеш, де їхній сектор.

Чому держава не комунікує про це з громадянами? Я абсолютно переконаний, що як і велика кількість ініціатив, у нас це буде зроблено, але із запізненням. Інерція системи. Влада до останнього вважає, що вдасться «пропетляти», але потім смажений півень клює не скажу куди, влада розуміє, що не «пропетляємо», і дає відмашку. Це стандартна історія для України у будь-який історичний період, бо так працює система. 

Про особливості російських і білоруських протестів

Є хороший анекдот: «Ви не бачили мене в драці — мене так пиз*ять!». Ось це про російську опозицію. У них просто віктимний підхід до протесту. У них здатність до протесту оцінюється не по тому, скільком ментам ти набив пику, а по тому, скільки ментів тобі набили пику, на яку товщину пляшки тебе посадили і як жорстко тебе кинули в автозак. Вони справді у цьому вбачають громадянську мужність. Себто в них громадянська мужність — це вийти й отримати дуже великих піз*юлєй. У нас трішки інакше.

Неможливо підняти ненасильницький спротив проти відвертих людожерів. Хто вважає, що можливо, — хай вивчить історію народу моріорі. Це погано працює. Народ моріорі винищено.

В росії та білорусі ненасильницький бунт неможливий, бо там на всіх рівнях сидять людожери. Насильницький — можливий, але опозиція і в росії, і в білорусі на нього не готова. В Білорусі, як на мене, через дурість, хоча потенціал був. В росії — через те, що вони вже реально просто звикли на пляшках сидіти. Було смішно, коли в пабліках після похорону Навального писали, що ось були люди, які намагалися напасти на міліціонерів, але ми не повелися. Молодці. 

Що на нас чекає після війни

Демоверсія у нас була десь у 2017-2018 роках, коли активні бойові дії вщухли й певна кількість людей повернулася. Тоді були й посттравматичні розлади, і хтось запив, і хтось в якийсь напівкримінал подався. І тоді були маршруточники, які казали: я вас туди не посилав. Цих маршруточників на кінці маршруту зустрічали десь по 16-30 дуже неввічливих людей, які пояснювали, куди вони його посилали, і куди він може піти, і куди його можуть відвезти — це все було. Скоріш за все, буде все те саме, але в масштабі х10. 

Але ми не можемо собі достеменно уявляти, бо не знаємо, в якому стані буде все суспільство, в якому стані буде Україна. Одна справа, якщо ми Москву спалимо, інша справа — якщо чергове заморожування і ми не зможемо вийти на кордон 1991 року. Хоча я працюю виключно на те, щоб дійти до кордонів 1991-го. Мені навіть палити Москву не обов'язково.

Я не дуже вірю в розпад росії на маленькі національні республіки, але я вірю в розпад росії по економічних та адміністративних межах. Умовно кажучи, Примор'я може дозволити собі відпасти. В деяких моментах, якщо це стосується Північного Кавказу, там можливі національні рухи. Але справа навіть не в тому. 

Я просто переконаний, що коли ми вийдемо на кордон 1991 року, в росії почнуться такі незворотні процеси, що їм буде не до нас. Мені здається, що в росії почнуться процеси, які принаймні на два покоління виведуть її з гри як агресора. Вона не почне розвалюватися миттєво, ні. Там почнеться гризня за владу, там почнуть одні люди вбивати інших, там зрештою помре путін, він має зрештою померти, він старенький, слабенький. І там почнуть вбивати один одного люди, які не хочуть, щоб весь їхній клан винищили у випадку поразки. Я не впевнений, що навіть українське виробництво кукурудзи дасть нам достатню кількість попкорну для того, щоб це все спостерігати.