На кухнях немає запиту на повагу до ветеранів
Ми живемо у країні, яка не відчуває, скільки людей було мобілізовано. Чому? Бо вони не демобілізувалися. Демобілізувалися, можливо, тільки 5-10%. А коли всі демобілізуються, то дискусія, особливо влади, про те, як добре все йде, зникне. Бо вийдуть більш як мільйон людей на вулицю і зрозуміють, що вони прийшли в нікуди.
Держава ніколи нічого не робила, поки не було запиту в суспільстві. У суспільстві запиту на повагу до ветеранів немає. У наших бульбашках і публічно вона є. Але на кухнях немає.
Якщо в суспільства немає запиту на повагу до ветеранів і воно не рефлексує над тим, чому ця повага має бути, то жоден закон не спрацює. У нас дохр*на законів, але є проблема з тим, що відсутній принцип невідворотності покарання.
Питання закону — це вершина айсберга. Набагато глибше — соціальний договір, який у нас є. Це не те, що написано в законі. Це те, як ми з вами домовилися.
А як ми домовилися зараз? Хтось воює, хтось інший критикує державу, держава вмикає своє право на насильство, і ми такі сидимо: «Пацани, мабуть, тут щось не так пішло».
Ветеранська політика — основа обороноздатності. Чому? Коли демобілізація буде, мене відпустять на свободу. Згідно із законом, через два роки зможуть знову мобілізувати.
Скажіть чесно, багато військових залишиться в країні? А ті родини, які поїхали за кордон, а чоловіки демобілізувалися, багато у них мотивів залишатися в цій країні?
Особисто я маю величезні сумніви, що хочу ще раз на війну. Вдруге. Це несправедлива норма. Бо ти демобілізувався, стаєш оперативним резервом і далі йдеш першим. Хлопці, а всі інші що? Це якось неправильно.
Про наші родини ніхто не згадує взагалі, що вони переживають. Мені здається, що рідні переживають набагато більше, ніж військові. Військові хоч можуть щось зробити, а вони сидять з ранку до вечора й не знають, помер він уже, чи ще ні.
У законі про статус ветерана написано, що він покликаний, зокрема, популяризувати повагу до військових. Законом цього не зробиш. Це як законом вас змусити любити ваших дітей. Це неможливо.
Історія ж із психологічною підтримкою ветеранів в Україні провалена взагалі на нуль. Починати варто з того, що працювати з родинами, бо вони першими приймають цих людей.
Умовно, мій брат, який щодня приносив мені полуницю, відкручував хвостики. Я кажу: «У мене руки є, у мене ока нема. Навіщо ти це робиш». Він відповів: «Я хочу тебе підтримати, але не знаю як».
Але я — лайтова версія. Хоч сам уже втретє змінюю терапевта, бо я із собою не справляюсь, мені дуже важко.
Нам бракує хороших спеціалістів. Скільки разів я звертався до психологів, які мені таку х*рню несли. Я виходив, і здавалось, що мені самому треба надати їм психологічну допомогу.
Немає жодної людини, яка б порушила це питання на рівні держави. Хоча б з мінімальним ліцензуванням, щоб ми могли поставити якийсь базовий рівень послуг.
Щоб ті психологи, які надають послуги дружинам загиблих побратимів, не спали зі своїми клієнтами. Це ж відбувається, їх ніхто не карає, закон вони не порушують, тож і далі надають психологічну допомогу.
Хорошого мало можу сказати, але не тому, що хочу критикувати. Я не песиміст, просто ми їб*мось із цією х*рнею вже не перший місяць. Воно стоїть і не рухається. Я беру свій досвід, беру досвід побратимів.
Перш ніж писати ветеранську політику, треба враховувати потреби ветеранів. Це важкий шлях, він нікому в уряді не цікавий, оскільки вимагає певної аналітики.
Коли ви знатимете, що саме потрібно ветерану, ви будете розуміти, що йому дати. Ця робота досі не виконана. Час минає, а вона все ще такою лишається.
Це виступ Масі Найєма на конференції hromadske «Життя у тривалій війні». Думка редакції може не збігатися з думкою автора.