«Заспокоюся, коли розвалиться росія». Тополя про свої війни за Грузію, Чечню й Україну

Ми говоримо про те, чому він воював в Абхазії у 90-х, як його зняв у своєму фільмі Громадський діяч і журналіст грузинського походження, Герой України. Засновник та перший головний редактор інтернет-газети «Українська правда».Георгій Гонгадзе, як на його плечах відтиснувся Перший президент Чеченської Республіки Ічкерія (1991-1996 роки).Джохар Дудаєв і чому на нього розсердився Чеченський військовий, керівник чеченського руху за свободу від росії, один з лідерів Республіки Ічкерія.Шаміль Басаєв.

Про нинішню війну ми розмовляли довго, але я напишу лише про один її день. День, коли Ігоря Мазура поранили.

Грузія

Востаннє ми з тобою розмовляли за кілька днів до повномасштабного вторгнення. І коли ти згадав, що був разом з Георгієм Гонгадзе на війні в Абхазії в 1992-1993 роках, подумала, що про це треба написати. Також ти сказав тоді, що українці воювали за Грузію, щоб росіяни не лізли в Україну. Думаю, час це згадати.

Я завжди прагнув справедливості. Я вчився на історика, але коли мені було 19, покинув інститут і поїхав у Придністров'я. Там вирувала Придністровська війна — воєнний конфлікт, що виник на початку 1990-х між Республікою Молдова та самопроголошеною «Придністровською Молдавською Республікою», яку підтримала росія. Збройне протистояння 1992-го завершилось підписанням мирної угоди. Конфлікт відтоді перейшов у фазу холодного протистояння, але досі не урегульований. війна. Я, як УНСО — Українська Народна Самооборона — напіввійськова частина української ультранаціоналістичної організації УНА-УНСО.унсовець, хотів повернення материнських земель — прикордонних сіл, які до 1940 року були нашими.

Трохи постріляв. Не можу сказати, що багато, але атмосферу війни відчув. Я охороняв одного з депутатів, який був за повернення українських земель. У Тирасполі діяла громадська організація «Червона калина», були в Придністров'ї і три церкви Київського патріархату. Ми були як альтернатива росії, але, на жаль, перемогли кремлівські адепти.

У 1993-му керівництво УНА-УНСО вирішило допомогти грузинам у війні з росією за територію Абхазії. росіяни хотіли створити там керовану гарячу точку, взяти під контроль порти й домінувати на Чорному морі. російський флот обстрілював Сухумі.

Я поїхав туди разом з підрозділом унсовців «Арго». Ми розуміли, що ця допомога в інтересах українців. Допоки росіяни воюють на чужій землі, вони не потикатимуться в Україну.

Летіли не офіційно, типу прогулятися Грузією: у джинсах, мали якісь спортивні сумки. У нас був не дуже туристичний вигляд: типаж хлопців, які пройшли бойовий гарт, — виразний.

Зустрічали нас, як кінозірок: з червоною доріжкою до трапа. Генерали й депутати. Виникла плутанина: вони думали, що ми якісь елітні війська. російське телебачення теж повідомило, що прибув батальйон морської піхоти з України. Це було б 500 людей, а нас 30. кремль тоді навмисно демонізував унсовців, як тепер «азовців».

Грузини частували нас винами й коньяками біля трапа, але треба було летіти далі — в Сухумі. Найважчі бої там тривали за селище Селище на північ від Сухумі, яке мало величезне стратегічне значення.Шрома, воно пів року переходило з рук у руки. 

Там я вперше заплющив очі двом своїм друзям і втратив третього побратима: у нього  уламок поцілив у ріжок у розвантаженні, набої здетонували. Ніколи не чув у житті, щоб людина так кричала. Ні до, ні після. Він помер за три дні.

До речі, в тому бою поранили мого товариша Миколу Карпюка — майбутнього політв'язня кремля. 

Гія Гонгадзе приїхав до нас на базу, коли дізнався, що тут є українці. Ми саме три дні відпочивали після Шроми. Каже: «Робитиму документальний фільм». І почав знімати «Тіні війни». Потім ще ми поїздили з ним по горах, він був з відеооператором.

«Я зняв його на знак вдячності тим людям, які пролили кров за свободу і незалежність моєї держави», — казав про свій фільм Георгій Гонгадзе. 

У стрічці 20-річний Тополя розмірковує: «Сьогодні вони там, завтра — будуть в Україні». «У нас ворог — це москва, ми цього не приховуємо. Ми знаходили документи вбитих. По той бік ми не бачили навіть абхазців». «Найважче — нести труп товариша». «Війна — це круто. Краще вмерти так, ніж бачити зло і не протидіяти йому, чекати, поки воно тебе роздушить».

За бої в Абхазії українцям, які відзначилися, вручили Державна нагорода Грузії за хоробрість та героїзм в боротьбі за захист.ордени Вахтанга Горгасалі. Сімом загиблим — посмертно. А коли унсовці повернулися додому, СБУ відкрила щодо них кримінальні справи за участь у незаконних збройних формуваннях. 

Тополя пояснює: «Президент росії Борис Єльцин накричав на Кравчука: мовляв, що “твої” [війська — ред.] роблять у Грузії? Охорона згадувала, що навіть в морду йому дав соусницею. Нам від керівництва УНСО надійшов наказ виїхати з Грузії. Справи на нас відкрили, але досить швидко закрили — свідків у них не було».

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Чечня

У 1994-му, під час Першої чеченської війни, ти був у групі охорони іноземних журналістів. Спілкувався з президентом Чечні Джохаром Дудаєвим, який виступав за її незалежність і якого пізніше вбила за це росія. Що ти пам'ятаєш про нього і про Басаєва?

Я і Ліман — такий позивний був в одного черкаського хлопця — охороняли одне із засідань ставки Дудаєва. Ми, унсовці, були його своєрідною гвардією.

Ніч. Нас, двометрових міцних хлопців, поставили на одні з дверей. І ось він виходить зі свитою. Побачив нас і давай: «Україна — наші брати. Ми разом переможемо москву!» Стає між нами, кладе долоні на плечі й підстрибує: зробив такий вихід на повні руки. Ми були замість брусів йому. Позаду чеченці такі ошелешені: мовляв, ого, який у нас командир.

Була в мене розмова з бригадним генералом Шамілем Басаєвим. Він за рік до цього очолював чеченський підрозділ в Абхазії, воював проти грузинів. Власне, тоді він виступав за свободу абхазького народу. Пізніше зрозумів, що ця війна вигідна москалям, і в Першій чеченській боровся вже проти росії.

Ми з унсовцями інколи приходили до його хлопців у штаб поговорити, як будемо  проводити паради на Червоній площі. Відчувалася між нами спільна ненависть до ворогів. І якось до Басаєва потрапило моє посвідчення УНСО, де стояли дві печатки —  придністровська й грузинська. Вони давали дозвіл на носіння зброї. 

Він покликав мене. Сидить набурмосений. 

— Ми воювали по різні боки. То що: ми вороги? — питає. 

— Проти спільного ворога зараз воюємо, — поправляю.  

— То й мені свою печатку з вовком поставити?

— Мабуть, я ж за Чечню проти москви. 

Так з'явилася в мене третя печатка — з вовком. Посвідчення те історичне зберегти не вдалося. 1995-го ми виходили з Чечні через росію. І хоч я заховав його за палітурку Ніцше, мій командир Сашко Білий спалив його, бо якби москалі знайшли, то відразу убили б або відправили б у концтабір. А томик філософа й досі в мене є. Пошарпаний, я його постійно за собою тягаю.

Україна

Знаю, що ти воював з 2014-го, маєш багато заслуг і нагород. Знаю, що 24 лютого два роки тому пішов добровольцем. Досвіду багато, але розкажи з останнього: як тебе поранили?

Це було під Невським на Луганщині. Остання моя посада — командир взводу. Отже, треба бути з хлопцями.

Ми обороняли позицію. Вона була, можна сказати, авангардна, дорогою до основних позицій. А ті, що перед нею, ворог десь на початку травня відбив. 

За кілька днів до заходу моєї групи росіяни ривком захопили позицію і п’ятьох хлопців взяли в полон. На іншій позиції їм дали бій, двох кацапів убили. Після одного лишилася рація, і наші чули, як командир групи питав у вищого командира: «Ми п'ятьох хохлів узяли, що з ними робити?» — «Офіцери є серед них?» — «Ні». — «Анулювати». Хлопців розстріляли.

І от 31 травня. Ми на позиції, а вона не зовсім розбудована, бо інколи не встигають хлопці, та і ворог не дає.  Якісь гілки накидали, трохи мішків із землею, тобто дуже слабо захищена.  А за сто метрів інша наша позиція, взята ворогом. Та, де наших розстріляли. 

І вони по нас х*рачать, чим можна. Розбивають бліндажі й перекриття. Хто там був — трошки контужені, перебираємося в трохи більший бліндаж. Я теж там, нас семеро було. Як тільки пробуємо вилізти відбудувати ті засипані, завалені окопи, відразу «пташка» їхня коригує. По нас працюють з Автоматичний гранатометАГС, гранати прилітають по сусідству, 82-гі та 120-ті. А о третій ночі з копійками, тобто по-сірому, росіяни вже пішли в атаку.

У цьому лісі зав'язався бій. Не суперстрашний, але для двох моїх хлопців став першим. Нас п'ятеро — на «нулі», а двоє в бліндажі, один з них на рації. Якщо щось станеться, мають нам кричати, наприклад: «Нас оточують!»

Ну бій як бій. Вистріляли досить швидко по шість магазинів, які в нас були. Там у нас були ще присипані, і я крикнув одному хлопцю: «Відкопуй і неси магазини та ящики з гранатами». Почав закидати в бік ворога гранати Ф–1. Гранатометник у цей час стріляв з гранатомета. А кулеметник з ПКМ, у нього кулі бронебійні були, тобто можуть бронежилети пробивати. росіяни не дуже люблять наступати, коли працюють тяжкі кулемети.

Поки я кидав гранати, збоку прилетіла «пташка» зі скидами, як ми кажемо, з яйцями, бо несуть по дві гранати чи два ВОГи. Одну кидає, а потім трошки прицілюється і через  секунд 30 кидає другу. По мені не поцілило, і я в цей час бачу хлопця, який відкопав гранатомет. Кажу: «Стріляй туди». — «Ні, не готовий». — «Добре, давай мені».

І тут я, двометровий, встаю, щоб вистрілити, бо гранатометники стріляють лише стоячи. А з того боку якраз двоє чи троє росіян шукали ціль. Як правило, гранатометника і кулеметника б’ють першими: скидами й усім, чим хочеш. Це за великим рахунком напівсмертники. 

Я зробив п'ять пострілів з РПГ-7, а на шостому чую характерний звук у повітрі, коли «пташка» відпускає свій вантаж. Чую, як спрацьовує чека. Ти цей звук чуєш щонайменше десять разів на день, тому не лякаєшся.

Скид відбувається на висоті десь сто метрів. Може, воно впаде за 5 метрів від тебе, може, за метр. Але продовжуєш стріляти. Думаєш: можливо, не мені «подарунок». Але виявився мені. 

Секунди через півтори бахнуло поруч: відчуття, що підірвало голову. Потім розумію, що очі й рот повні землі. Одночасно кров’яка з голови валить і болить рука, нога, спина — весь правий бік.

Думаю: все. Але заповз навпомацки у бліндаж: «Хто є? Помийте мені очі, перев'яжіть голову». Бачу, що сидять четверо хлопців: «Чого ви тут?» — «Так позиції розбиті». — «Так, розбиті, але ж троє якось воюють! Стріляйте в той бік хоч якось. Знайдіть місце. Головне, щоб вони розуміли, що нас тут багато».

Коли виходив звідти по підкріплення, сказав хлопцям: «Воюйте, бо в полон вас не братимуть, розстріляють. Якщо сильно штурмуватимуть, відходьте. Якщо мене знайдете дорогою, то вже потягнете». 

Щоб дістатися посадки, де наші позиції, треба перейти 200 метрів чистого поля. росіяни ж це знають і постійно цей шматок прострілюють. Я дошкутильгав до цього поля і розумію, що це мій «забєг вєка». З АГС по мені стріляли, не влучили. 

Забіг у ту посадку, знайшов позиції наших. До медеваку треба було йти ще 1,5 км десь, ближче не можна, щоб не спалили. Мене наздогнав  кулеметник — той, що був зі мною на бойових. Його теж поранили.

Ми пройшлися до еваку, їхали кілометрів 12 цими смиканими дорогами. Я собі подумав: якби тяжкий, шанси доїхати невеликі. «Госпітальєри» трошки мене підмарафетели, перев'язали. У Лимані зашили голову, а руки, сказали, зашивати немає сенсу, бо там грязюки набилося. Треба чекати, поки стабілізується рана. Зашили через тиждень.

А що з тією позицією, яку ти обороняв?

Через день вони вибили нас. Троє хлопців загинули, шестеро поранені. Потім дали команду відвойовувати цю позицію. Пішли хлопці, а з ними замполіт, хоч і не мав іти. Вирішив підтримати побратимів. Його тільки недавно мобілізували, він «піджак» —  просто закінчив військову кафедру, зовсім без досвіду.

Загинув він… Так і лежить серед цього поля, через яке я перебігав. А неподалік з того боку лежать троє росіян, які пробували забігти в цю посадку. Наші вискакують, щоб забрати свого, а на тих всім плювати.

Ти з 19 років воюєш. Чотири війни, активіст обох Майданів, сидів у тюрмі за акцію «Україна без Кучми». Як воно — 30 років в такому режимі?

Я звик. Відчуваю, що  боротьба  ще  не закінчилася. У старих машинах, які випущені наприкінці 90-х чи на початку 2000-х був гарантійний термін. Движок мав проїхати 500 тисяч кілометрів. От мій движок ще може проїхати тисяч 150 кілометрів. 

Я заспокоюся в той момент, коли щось станеться: скажімо, розвалиться росія. Тоді можна подумати про мемуари і бавити внуків. Сподіваюся, до того часу вони в мене будуть.

Хто перший на тебе сказав Тополя?

Нас було кілька груп, які заїжджали в Грузію. В одній бійцям давали псевдо, пов'язані з погодою: Дощ, Ясний, Калюжний.

У нас же були назви дерев і кущів: Калина, Шипшина, Дубецький... Я був найвищим. А яке найвище дерево? Баобабом бути якось образливо. Став Тополею.