Війна все спише

Тоді, просуваючись до ворожої позиції вздовж посадки, мені та ще одному хлопцю пощастило проскочити через мінне поле. Багатьом не пощастило. У нас було семеро поранених, з них четверо далі потребували ампутацій. Це сталося на моєму першому бойовому виході. 

Мені дуже пощастило, що ми змогли підігнати M2 Bradley — бойова машина піхоти.«бредлі» й евакуювати поранених, бо зона мінного поля або погано прострілювалась росіянами, або їм було не до нас, бо на сусідніх ділянках інші наші підрозділи вели активний наступ. Якби росіяни у якийсь спосіб могли вести по нас вогонь з Автоматичний станковий гранатомет.АГС або мінометів, то, найімовірніше, усі сім поранених були б загиблими.

Бойовий стрес проявляється по-різному. У мене він проявився як ейфорія. Я до всирачки був налаштований продовжувати наступ і передавав по рації хлопцям, які залишились на позиції позаду, щоб готувалися приєднатися до нас.

Ще раз мені пощастило, що серед хлопців позаду не знайшлось такого самого попаяного, який би підтримав ідею продовжувати наступ, і у відповідь я почув щось на кшталт: «Тобі втрат іще недостатньо?».

Тут я і видав фразу, яку тепер ненавиджу: «На війні без втрат не буває». Моя тоді перекладалася так: «Я дуже налажав, що повів групу через мінне поле, але боюся це визнати й удаю героїчну жертву, прикриваючись загальними кліше про необхідність продовжувати наступ».

Трохи пізніше мене з кулеметником відтягнули назад після того, як сапери проробили стежку. Весь мій взвод дивився на мене, м’яко кажучи, зі скепсисом. Хтось прямо говорив, які погані речі про мене думає. Я не погоджувався, вважав, що я виконував наказ, вів за собою людей і взагалі був молодцем. І дуже помилявся.

Наступного дня нас ротували й відвели перепочити в тил. Усіх трохи відпустило, і ставлення до мене змінилось зі злості на співчуття з нотками злості. Все одно очевидно, що цю ситуацію треба якось менеджерити. 

Найтупіше, що я міг зробити, — це спробувати спустити на гальмах ситуацію із чотирма хлопцями, які отримали інвалідність, а один іще на той момент був у критичному стані. Я ухвалив болюче, але єдине правильне рішення: взяти відповідальність і визнати свою помилку.

Зібрав усіх хлопців, які були дотичними до цієї ситуації, та інших, хто був не зайнятий, і сказав, що визнаю свою провину й зробив усі необхідні висновки. На той момент я справді прийняв цю помилку. Для цього довелося припинити прикриватися тим, що мені дали наказ, а я такий наївний і нещасний на нього повівся. Я мав тверезо оцінити обстановку, коли побачив мінне поле, й ухвалити рішення як командир на місці — не просуватися далі.

Процес цього прийняття мені дуже допоміг: коли я почав говорити з хлопцями, тарілка емоційного лайна, яку я з’їв перед цим, уже засвоїлась, і навіть присмак у роті почав вивітрюватись. Завдяки щирості нам удалося порозумітися. 

Вже наступного дня нас везли на «бредлі» на виконання нової задачі. Але і на ній я втратив людину. Загинув головний сержант мого взводу. Під час бою він висунувся зависоко з позиції, щоб було зручніше спостерігати сектор вогню, і снаряд прилетів за метр біля нього. Був би глибше, можливо, залишився б живим. 

Я декілька разів пробігав повз нього, коли він сидів занадто високо, і просив спуститись. Якщо трактувати помилку як ситуацію, у якій я міг вчинити інакше, і тоді вона б не призвела до поганих наслідків, то в мене тут вона теж є. 

То як сприймати власні помилки, які призводять до страшних наслідків, та не поїхати кукухою? Для цього треба навчитися тримати баланс, визнаючи свої помилки, але не звинувачуючи себе в тому, що хтось через тебе загинув. Останнє не допоможе ані мені для подальших рішень, ані моїм підлеглим, які можуть постраждати через ці рішення.

Може бути ще один спосіб зберегти тверезу голову. Питати думку особового складу до і після бою. Вони, як ніхто, зацікавлені в тому, щоб командир не влаштовував «апокаліпсис сьогодні». Коли йдеться про збереження життя, людині властиво відкладати свої егоїстичні мотиви й чесно намагатися допомогти прийняти, проаналізувати або відрефлексувати події та рішення.

У моєму бойовому досвіді я виконував два типи задач: брав безпосередню участь у штурмі або обороні (так зване командування в полі) та здійснював оперативне командування боєм із Командно-спостережний пункт.КСП роти разом із КСП батальйону. Так от, перебуваючи безпосередньо в полі разом із підрозділом, помилки сприймаються легше, ніж на КСП, де ти в більшій безпеці. Точно не можу пояснити, як це працює, але розділяючи ризики бути пораненим або вбитим разом із підрозділом, погані речі сприймаєш легше. 

Зрештою втрат у боях справді не уникнути. Як у кожного хірурга є жертви його помилок, так і в кожного командира є втрати внаслідок неправильних рішень. На жаль, у командирів такі випадки трапляються набагато частіше, ніж у хірургів. 

Ми бачимо ресурс збереження життів військових у нових технологіях або в очищенні війська від дубоголових командувачів, але є ще один ресурс для збереження життів військових — менеджмент. Стратегічний для генералів та операційний для полковників — командирів бригад і батальйонів. Вміння бачити процеси, аналізувати їх і налагоджувати. Аналіз власних рішень, виявлення та визнання помилок.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.