«Захоплення ворогом по 500 км² не наводить ні на які думки?» Інтерв’ю з Євгенією Закревською

Ми зараз бачимо значні зміни лінії фронту не нашу користь. Чи погоджуєтеся з оцінками, що фронт у нас фактично посипався? І в чому тоді ключова проблема: у системі управління, ресурсах чи нестачі людей?

Наша ключова проблема в тому, що ми досі не здобули ні технологічну, ні організаційну перевагу над противником — ані в повітрі, ані на землі. На морі певною мірою — так. Але цього недостатньо. Чисельної переваги у нас бути не може — ні в людях, ні в засобах, ні в БК (поки що). Тому вкрай важливо отримати технологічну перевагу та зуміти її використати для перемоги.

А тим часом усе одно потрібно стримувати противника на всій лінії фронту. І що довше в нас відсутня перевага, то дорожче таке стримування в людях.

Допомога партнерів сама собою не конвертується в перевагу. Хоча вона може допомогти певною мірою створити паритет. Створення технологічної та організаційної переваги — пріоритетне завдання командування. Це не просто високотехнологічне рішення чи продукт — «супердрон» або «чарівний БоєкомплектБК». Це рішення і технологія, які імплементовані на полі бою і дають можливість безпечно підійти ближче / ударити далі / поцілити точніше / уразити більше. 

Такі рішення є, але часто вони відірвані від реалій війни, і якійсь геніальній ідеї не вистачає якісної інженерної чи просторової реалізації. Або навпаки — треба переламати звичку / лінь / упередження військових, щоби справді вартісне рішення запрацювало й поширилось.

Треба максимально наблизити команди винахідників, інженерів, айтівців до реалій війни. До військових, до конкретних підрозділів, які їхні винаходи використовують. А військовим дати доступ до винаходів ще на етапі їхнього створення. На етапі постановки технічного завдання. Скоротити вдвічі, втричі ланцюг R&D (research and development) — у перекладі з англійської «Дослідження та розробка» — процес, який охоплює дослідження, вивчення, тестування та розробку нових продуктів з метою створення інноваційних рішеньR&D. 

Я вважаю, що інкубатори ідей і стартапи з їхньої реалізації мають організовуватися, створюватись безпосередньо в бойових підрозділах. Що самі підрозділи в симбіозі з інженерами-винахідниками і мають бути такими інкубаторами / стартапами. Саме вони мають отримувати напряму фінансування на проведення розробки, тестування, виробництва й видавати готові відтестовані реалізовані на полі бою продукти / рішення / засоби евакуації чи систему мінування. А найкращі з них мають масштабуватися на все військо.

Щось подібне у дуже врізаному вигляді вже відбувається — там, де просунуті командири мають знайомих виробників, доступ до волонтерських грошей, компетенцію та ресурси на тестування і впровадження нового. Але це має бути системно і за бюджетні гроші.

Наступним хочу зачепити болюче кадрове питання війська — великої кількості тих, хто самовільно залишає частини (лунають цифри приблизно про 100 тисяч військових). Дійшло й до публічних проявів — я про кейс Сергія Гнезділова, який так привертає увагу до встановлення чітких термінів служби або ж права на демобілізацію. В основі, очевидно, критична втома. Ви теж уже третій рік на війні. Як гадаєте, питання «Слухайте, а коли мені буде заміна?» досягло критичного запиту на справедливість?

Я два з половиною роки у війську. А хтось уже 5, 6, 10 років воює. Я тут з 24 лютого 2022-го, а хтось від 2014-го, 2016-го. Хтось прийшов добровольцем, хтось залишився після строкової. Наше військо, яке взяло на себе удар у перші дні повномасштабного вторгнення, — це добровольці 2014-го, 15-го, 16-го років… 

Я не суддя і не прокурор тим, хто втомився, у кого складніша ситуація, хто воює довше, ніж я, хто воює в піхоті. 

Можу говорити лише за себе — і я не піду в Самовільне залишення частиниСЗЧ. Я не можу уявити собі, наскільки маю втомитися, щоб відійти від того, що Цитата з вірша Сергія Жадана «Дядь Саша»«не можна здавати своїх, які встрягли в бій, і не можна вибачати чужих, які тебе б’ють».

Запит на справедливість — це добре. Але вимагаючи в такий спосіб справедливості для себе, ти одночасно відмовляєш у справедливості своїм побратимам і посестрам, які лишаються в строю, і тим, які вже у строю навіки. Я не вважаю, що справедливість особисто для мене важливіша, ніж для них. 

Чи реалістична взагалі, на вашу думку, історія з чіткими термінами служби в нинішніх умовах? І чи мало би Міноборони, яке свого часу обіцяло законодавчо врегулювати це питання, зараз чесно прокомунікувати це?

Прості математичні розрахунки, зіставлення швидкості втрат, мобілізації поповнення (яке ще потрібно навчити) і щоденне спостереження за насуванням червоного кольору на OSINT-проєкт, волонтери якого створили найпопулярнішу інтерактивну онлайн-мапу бойових дій в УкраїніDeepState не дозволяють мені вірити в можливість «чітких термінів служби».

Говорити про заміну, коли новоприбулих людей не вистачає навіть на поповнення втрат, — трохи безглуздо.

Що має зробити з цим Міноборони? Щонайменше, забезпечити своєчасну ротацію і реальне відновлення частин, які зазнали втрат, — до того, як у них «закінчиться піхота». Забезпечити злагодження частин після відновлення, поповнення та навчання. Надати можливість відгуляти цим військовим усі відпустки, не відгуляні з початку повномасштабки.

І ще я переконана, що під час ротації, весь час, коли військовослужбовці не на полігоні, вони мають бути вдома з рідними, у відпустці, за кордоном, у горах, на морі, на реабілітації. Тобто реально відпочивати, відновлюватися, спілкуватися з близькими, жити життя, пити лавандове лате, якщо їм це потрібно, відвідувати спортзали чи театри. А не мести плац, «стояти на хвіртці» чи беззмістовно стирчати на ППД.

Як зробити все це можливим? Активізувати мобілізацію. Очевидно, вже давно потрібно оголосити обов’язкову мобілізацію жінок. Контролювати реальність надання відпусток і змінити підхід до ротацій. Але, крім того, звісно, потрібне людське ставлення до військових з боку командирів усіх рівнів.

Чи потрібна відверта комунікація із суспільством? Я, чесно кажучи, не знаю, що може бути відвертіше за DeepState.

Хіба мапа DeepState закрита для загального користування? І захоплення ворогом по 400-500 квадратних кілометрів за місяць не наводить ні на які думки?

Яким, на вашу думку, може бути розв'язання проблеми необмежених строків служби тих, хто зараз у війську?

Перше. Порахувати не лише строки служби, а насамперед строки перебування на «нулі». І саме тим бійцям, які роками не вилазять із передової, дати пріоритетну можливість звільнитися. Таких, на жаль, лишилось небагато, і повірте — далеко не всі з них звільняться. Або використають таке звільнення, щоб перевестись у більш ефективний підрозділ.

Друге. Тривалі відпустки, які військові справді відгулюють.

Третє. Своєчасні ротації: виводити підрозділ, коли втрати піхоти 25%, а не коли «піхота закінчилась» і працює лише аеророзвідка та «мінометка».

Четверте. Припинити практику розривання підрозділів і прикомандирування їхніх шматків на різних напрямках. У такій схемі втрати найбільші, а координація, взаємодія, ефективність — найменші.

П’яте. Розблокувати переведення між частинами. Адже є вже непоодинокі випадки СЗЧ саме з метою фактичного переведення до іншого підрозділу. І це іноді чи не «найпростіший» спосіб цього досягнути. Тут начебто намітився прогрес, і є певні підстави для надії.

Шосте. Нормальне людське ставлення до бійців. Максимально надавати можливість побути вдома з сім’єю.

Ви казали, що все наше покоління народжене для війни. Але чи вірите ви в те, що ми зможемо мобілізувати достатньо воїнів?

Я вважаю, що давно на часі загальна мобілізація жінок. Звісно, це не закриє питання поповнення повністю, але без цього вже також ніяк.

Плюс потрібно навести лад із бронюванням. Не має бути так, що, наприклад, «Балістика» — виробник військового спорядження, який забезпечує захистом не один підрозділ, чий власник і половина менеджменту воюють з перших днів повномасштабки, — не може забронювати своїх працівників, а служби доставлення, спортзали, готелі роблять це без проблем.

І це не поодинокі випадки — це системна проблема. Очевидно, що щось не те з критеріями «критично необхідних» і тим, як ці критерії застосовують.

Мої слова про те, що ми всі народжені для війни — це просто констатація дійсності. Ми народжені й живемо тут, в Україні, в час, коли розпочалась і триває ця війна з росією.

Хочемо ми чи ні — ми народжені для війни. І від нас залежить, чи наші діти також народжуються для війни. Цей вибір дуже простий: окупація, еміграція або спротив. Я обираю спротив. І насправді єдиний чесний вибір саме громадянина держави — це спротив.

Водночас таке відчуття, що людей, які готові до спротиву зі зброєю в руках, дедалі менше. Чи відчуваєте ви зараз велику прірву між тилом і фронтом?

Мені щастить на людей навколо. У мене чудова бульбашка, яка у дивовижний спосіб поширюється навіть на випадкових попутників, таксистів, барист у кав’ярнях чи працівників СТО. Я не можу сказати, що відчуваю таку прірву. 

Нині ви аеророзвідниця. У чому зараз найбільші виклики вашого напрямку? Чи є досі дефіцит операторів дронів і самих безпілотників?

Найбільший виклик — ефективна координація. Радіоелектронна розвідкаРЕР, Радіоелектронна боротьбаРЕБ, аеророзвідка, ударні дрони, FPV-камікадзе — все має працювати злагоджено. РЕБ, яким ти захищаєш свою машину чи бліндаж, не має глушити свої ж FPV чи розвідники. Інформація про небезпеку в повітрі та роботу РЕБ має доводитись до всіх, хто працює поруч, і враховуватися ними. Ну і, звісно, ворожий РЕБ — одна з найбільших проблем.

Наступний рівень взаємодії — з виробниками БпЛА. Я переконана, що команди розробників час від часу мають виїжджати і працювати зі своїми «пташками» в реальних умовах війни. Тоді, сподіваюся, буде менше «щогл», які можуть підняти щонайменше 4 людини; пакування, що блищить на кілометр; або «пташок», які літають виключно в тепличних умовах з GPS і без перешкод.

У чому ми відстаємо від противника, а в чому виграємо? І як швидко тут усе змінюється?

Само собою нічого не змінюється. Змінюємо або ми, або противник. Ми або ініціюємо зміни, або реагуємо на них. Не завжди швидко. На жаль.

А от противник реагує, вчиться, стає все небезпечніше. росіян набагато більше, а в нас досі немає технологічної переваги.

Щоб виграти війну, нам потрібно не «встигати», забігаючи в останній потяг, а створити реальну технологічну перевагу на полі бою. Інакше ми просто закінчимось.

Чи важко бути в армії відомій юристці? І що ви як юристка хотіли би змінити чи покращити в армії?

Ви, мабуть, хотіли спитати, чи важко зі мною командирам і побратимам через те, що я в цивільному житті була відомою юристкою? Думаю, що ні, але це не точно. Особливо може бути важкувато вразливим натурам, якщо вони мене загуглять. Але вони сильні, впораються.

Насправді я не юристка в армії. Я аеророзвідниця. І перше, що варто впроваджувати там, де ще цього немає, — це систему AAR (англ. after-action review) — стандарт НАТО; усталена система швидкого аналізу боїв та інших дій в армії СШАafter-action review (аналіз після дії). На всіх рівнях. Починаючи з розрахунку аеророзвідки. Це безперервний процес аналізу й усвідомлення досвіду, вкрай необхідний, щоб не наступати на ті ж граблі по кілька разів; щоб зменшити витрати — людей, майна, часу; щоб підвищити ефективність роботи. Аналогічну роботу потрібно проводити виробникам БпЛА.

З погляду юриста змінити і покращувати в армії можна багато чого. Починаючи з організації діловодства, яке відстає від цивільного років на 30.

Я насправді не знаю іншої державної структури, крім війська, де частину процесів просто неможливо навіть відстежити — не те що перевірити. Де одні накази виконуються, а інші просто лишаються у столі й «помирають» без реалізації. І ніколи невідомо — твій рапорт розглянули і відмовили, загубили чи він ще чекає свого часу «якийсь там місяць».

Ще важливіше, на мій погляд, — якісні службові розслідування щодо загиблих і зниклих безвісти. Не має так бути, що бійці, чию смерть бачили й зафіксували побратими, лишаються «зниклими безвісти» місяці, роки чи назавжди — як це часто трапляється зараз, якщо не змогли забрати тіло. А їхні родини лишаються у підвішеному стані, самостійно збирають по крихтах інформацію, потрапляють на гачок шахраїв, роками мають марні надії… 

Тим часом зараз активно працює заснована вами «Адвокатська дорадча група», що допомагає родинам активістів Майдану в судах. Чи залучені ви у ці процеси?

Я можу допомагати зараз лише організаційно і дистанційно. Загальна координація, вичитка документів тощо. У судах потерпілих захищають адвокати АДГ — Оксана Михалевич, Світлана Сторожук, Вікторія Дейнека, Світлана Петраковська, Ольга Веретільник, Антон Дикань, Тетяна Ніконенко — всіх тут не перерахую.

Востаннє щодо справ Майдану я говорила з колишнім спецпрокурором Сергієм Горбатюком, який, до речі, теж нині служить. І основна проблема, наскільки я зрозуміла, в тому, що реального покарання в більшості справ немає і вже не буде — через сплив термінів давності. Це так?

Про сплив строків давності «Адвокатська дорадча група» почала говорити ще 7 років тому. Ми розрахували, скільки часу потрібно буде, щоб розглянути справи в суді, виходячи зі швидкості розгляду й того, як часто призначаються засідання. Виходили страшні нереалістичні строки — 15-20-50 років. Це означає неможливість завершити розгляд узагалі, бо, крім обмеження термінів давності, є обмежена тривалість людського життя.

У нас і так  під час судових процесів помирали чи гинули потерпілі та свідки. Від ковіду помер важливий слідчий, суддя. 

Ми били в набат і звертали увагу, що так немає шансів розглянути навіть найгучніші справи щодо найстрашніших злочинів, але мало хто почув.

Меншість суддів організували судовий процес так, щоб мати реальну можливість завершити справу до спливу строків. Деяким це вдалось. Але більшість просто забили на найважливіші судові процеси в нашій новітній історії. Звісно, цим на повну користувався захист. І от маємо те, що маємо.

Проблема спливу строків — це не лише відсутність покарання. Якщо за злочини під час важливих подій Майдану немає вироків, це означає, що ми не отримали визначеності з боку держави, не отримали оцінки подій Майдану. Це головне. У цьому найбільша проблема. І тим цінніші ті вироки, які все ж є у наших справах.

Але в будь-якому разі те, що ці справи розслідували, зібрали докази, пред’явили підозру й обвинувачення та передали до суду обвинувальний акт, усе одно дуже важливо. Якщо немає вироків, з меншою легітимністю, але однаково історія має звучати і зберігатися через ці справи й докази. 

Дуже потрібно зберегти ці матеріали справ після завершення всіх апеляцій, касацій тощо, відцифрувати усе і через певну кількість років передати в музей чи в інший спосіб дати можливість громадськості ознайомитися з цими матеріалами.

Насамкінець — чи не підриває цей процес вашу віру в правосуддя? А проблеми у війську — віру в перемогу?

Сам процес не може підривати віру в правосуддя — набагато гірше було б, якби цих судових процесів і розслідувань не відбувалось. Те, що ми маємо розслідувані справи про злочини на Майдані та певну кількість вироків — це вже перемога. Не потрібно цього забувати. 

Крім того, у справах заочного провадження і потім заочного судового розгляду такої проблеми немає (точніше, вона не така гостра). А це якраз усі справи проти Віктор Янукович — колишній президент України. Після трагічних подій під час Революції гідності 21 лютого 2014 року залишив Київ, а згодом утік з України до росії. Був позбавлений звання президента, а за державну зраду суд його заочно засудив до 13 років ув'язненняЯнуковича, Віталій Захарченко — міністр внутрішніх справ України часів Януковича. Підозрюваний у злочинах проти людяності під час Революції гідності. З кінця лютого 2014 року переховується від правосуддя в росії. Проти нього відкрито 4 кримінальні справи, суди тривають заочноЗахарченка, Олександр Якименко — колишній глава СБУ (2013-2014), звинувачений у державній зраді та злочинах проти людяності під час Революції гідності. Переховується в росії. Арештований заочно у 2020 роціЯкименка, Володимир Сівкович — колишній заступник секретаря Ради нацбезпеки та оборони (2010-2013). Після Революції гідності втік до рф. Підозрюваний у державній зраді в кількох кримінальних справах. За даними слідства, він співпрацював з російською ФСБСівковича, Дмитро Садовник — екскомандир так званої чорної роти спецпідрозділу МВС «Беркут», якого підозрюють у розстрілах учасників Революції гідності. У вересні 2014 року втік з-під домашнього арешту, після чого його оголосили в розшук. Пізніше з’явилась інформація, що він переховується на території анексованого КримуСадовника та інших командирів, керівників, заступників і бійців «Беркут» — розформований підрозділ міліції у структурі МВС України. Неодноразово залучався для придушення протестів, демонстрацій тощо. Відзначився особливою жорстокістю щодо протестувальників Євромайдану взимку 2013-2014 років«Беркуту», які втекли й переховуються переважно в росії.

Тобто якщо ми збираємось перемагати росію (а ми збираємось), то це вкрай важливі справи, вироки у яких стануть максимально важливими. Адже після перемоги над росією ці обвинувачені стануть «доступними». Видача обвинувачених і засуджених у цих справах може і має бути умовою капітуляції росії.