«Тільки не пишіть, що от, яка нещасна дєвочка з ампутацією» — бійчиня Ада
«Ще під час Учебка — сленгова назва навчальних центрів ЗСУ.“учебки” разом з побратимами мала справу в штабі. І один штабний командир з хлопцями вітається, розпитує їх про навчання, а на мене нуль уваги, немов мене поруч зовсім немає. Потім повертається до мене — і такий з нальоту, мовляв, а ти чого сюди приперлася? Твоя справа — борщі варити й дітей народжувати.
Я добровільно йшла на бойову посаду, і мені це дивно було чути від людини, яка в Києві в штабі служить. Не знаю, можливо, це був якийсь момент психологічної перевірки, чи готова я до бойової роботи. Але дуже дратує, що такі перевірки влаштовують тільки для жінок, а для чоловіків — ні», — говорить 32-річна Настя Саксман, бійчиня Підрозділ безпілотних авіаційних комплексів у складі Збройних сил України.411 окремого батальйону БпАК «Яструби».
На початку вересня 2024-го пікап, яким Настя з побратимом добиралася до позиції, наїхав на протитанкову міну. Її ліву ногу довелося ампутувати до середини гомілки, праву лікарі зібрали докупи спицями та гвинтами.
Перше, що я сказала в реанімації: будь ласка, не списуйте мене, я обов’язково повернуся в підрозділ. Я дуже хочу повернутися. Мені на фронті комфортніше, наразі я не уявляю себе в цивільному житті. Я десь у тилу сиджу і, як до війни, переймаюся, щоб сайти справно працювали? А побратими тим часом б’ються? Як це?
У львівському шпиталі, де Настя проходить черговий курс лікування, ми говоримо з нею про війну, яка нівелює поділ людей на статі, про Дискримінація людей за їхньою статтю, упереджене сприйняття людей певної статі.сексизм у війську, про стосунки, в яких еротика поступається побратимству. Говоримо про надію і страхи. І про те, яким може стати життя Насті після лікування, якщо до війни так любила бігові лижі, походи в Карпати, річкові сплави?..
Ада — бойова пташка
На фронті Настя взяла собі позивний Ада. Зручний і короткий. Для неї позивний асоціюється з дуже багатьма приємними речами. З пташками роду Ада, що мешкають у Південній Америці, а безпілотники — теж пташки, тільки бойові. З астероїдом Ada: для неї політ у космос — з дитинства улюблена мрія, закарбована татуюваннями на тілі.
Жінка показує синьо-рожеві комети на руках, що стрімко летять від ліктя до зап’ястя. Її ліва рука, як маком, густо всипана чорними «камінцями» дрібнюсіньких уламків. Якимось бісом вони потрапили їй навіть під нігті — лікарям довелося зривати нігті, щоб дістати їх. Але з часом цей металевий «мак» вийде назовні — треба тільки запастися терпінням…
«Дівчатам, які обдумують для себе можливість військової служби, я б сказала: врахуйте свої знання, вміння, спроможності та оберіть напрямок, де ви будете найбільш ефективними. Ніхто не народжений із військовими знаннями — від людини залежить, чи вона зможе, і чи захоче їх опанувати. Від людини, а не від її статі.
В Конституції України не написано, що захищати країну зобов’язані тільки чоловіки. Там ідеться про обов’язок кожного громадянина. Кожна стать має свої психофізіологічні особливості, але їх можна з розумом використовувати. Жінки, приміром, більш акуратні та скрупульозні, у них вища виконавська дисципліна — такі люди дуже потрібні на фронті», — говорить сьогодні Ада.
Сама вона у 2022 році, коли шукала можливість мобілізуватися, про роботу з безпілотниками навіть не думала. Ця сфера здавалася занадто технічною.
На платних курсах з військового вишколу Ада опановувала ази армійської справи, домедичної допомоги, вчилася стріляти й одночасно розсилала свої резюме на сайти, де були військові вакансії, зверталася в конкретні військові частини. Розраховувала на посаду стрільця-піхотинця, штурмовика, але нею ніхто не зацікавився!
На одному із сайтів познайомилася з військовим, якого попросила переглянути її резюме — може, щось у ньому варто підправити. Чоловік перенаправив його у свій підрозділ. Далі співбесіди, мобілізація через ТЦК за відношенням з батальйону. Так неочікувано для себе Ада стала літати на безпілотниках.
«Я в жоден спосіб не романтизувала війну. Я розуміла, що це піт і смерть, і кров, і біль. Я просто все це прийняла. І вирішила працювати над собою, старатися, щоб не бути на фронті тягарем ні для кого».
Усе, що казали їй з цього приводу знайомі чоловіки, починаючи від батька, було варіацією на тему «не йди, це не жіноча справа».
Функціонал не має статі
«Сексизм в армії, особливо щодо жінок на фронті, дуже дратує, хоч і з часом менш бурхливо реагуєш. Чомусь за замовчуванням вважається, що жінки на фронті не будуть справлятися, що їм навіть суто фізично буде важко. Але фізично важко може бути й чоловікам. Не справлятися з роботою можуть і чоловіки».
Найстрашніше було б, якби мене не допустили до бойової посади. Це найбільша загроза для жінок — коли ти вмотивована воювати, а командування притримує тебе для паперової роботи в штабі. Як на мене, краще брати в штаб чоловіків, які не витягують на позиціях, ніж боєздатних жінок. Людину на будь-якій роботі, а на фронті особливо, треба сприймати за її спроможностями, а не за статтю.
У підрозділ Ада потрапила навесні 2023 року, відтоді освоїла роботу з багатьма видами БпЛА. Соледар, Лиман, Куп’янськ, Авдіївський напрямок, котрий згодом став Покровським…
«У кожному взводі моєї роти є по одній жінці на бойовій посаді. Ми, як усі бійці, виїжджаємо на позиції на один-два, іноді на кілька днів. Це може бути бліндаж, льох, просто посадка якась, кущі. Відстань до росіян різна, залежно від завдання, від типу “пташок” — до кілометра чи понад кілометр.
Жіночий побут на позиції — як і в чоловіків. Він спільний для всіх бійців. Я не бачу у військовому побуті ніякої проблеми. Щоб не перейматися із зачіскою, я ношу дреди, це дуже зручно — можна мити голову раз на три тижні. Треба переодягнутися на виду — я просто повертаюся спиною до хлопців і переодягаюся. Це не ситуація “о, жінка роздягнулася”, це ситуація “посестра переодягається”. І вона нормально сприймається більшістю військових чоловіків — вони й уваги не звертають. А щодо відсутності щоденного жіночого товариства, то я звикла. Я на будь-яку тему можу з хлопцями поговорити».
За словами Ади, прояви сексизму можуть виникати тоді, коли жінка намагається використати свою стать як привід для поблажливості. Але часто дискримінація виникає і без причин. Якісь дурні жарти, приколи, двозначні погляди й інтонації, якась недовіра, тавро другосортної істоти — усе це дуже дратує, зауважує Ада. Вона завжди рішуче зупиняла подібні речі стосовно себе. А ще дуже сердилася, якщо хтось із побратимів брався захищати її перед якимсь сексистом, бо вона не рожева дівчинка, яка потребує опіки. Вона бійчиня, яка вміє сама за себе постояти.
«На фронті стосунки між бійцями різної статі базуються не на еротиці. Там виникає інший рівень стосунків. Ви не партнери, не пара, не колеги, не друзі — ви побратими, ви маєте разом виконувати бойове завдання, прикриваючи одне одного. Тут довіра, надійність, взаємовиручка така, якої не буває у цивільному житті. Тут не еротика, тут — життя і смерть».
«У мене принципово табу на стосунки з колегами — і в цивільному житті так було, і в армії. Мій хлопець теж на війні — служить в іншому підрозділі, не разом зі мною. Він чудово розуміє мене, не ставить переді мною ніяких бар’єрів. Я тепер узагалі не уявляю собі стосунків із чоловіком, який не є військовим».
Майбутнє тримається на спицях і гвинтах
Йдучи на фронт, Ада була готова до того, що її можуть поранити або і вбити на першому ж завданні. Але не зациклювалася на можливих фізичних стражданнях. До війни жінка мала одну операцію — лазерну корекцію зору. Робила її для того, щоб на фронті не вовтузитися з лінзами й окулярами.
«Найбільша загроза для операторів БпЛА — міни, пряме попадання на позицію, або момент, коли з технічних причин спрацьовує своя ж “пташка”. Мені не пощастило з міною.
Я була за кермом пікапа. Колесом, яке було якраз піді мною, наїхала на міну. Побратим сидів на пасажирському сидінні — йому теж дісталося, у нього перелом ноги зі зміщенням. Але він буквально на адреналіні викликав наших, наклав мені турнікети. Я, по суті, була заблокована в машині, лише права рука працювала. Бачила свої перекручені ноги, розуміла, що, імовірно, буде мінус дві».
До тями Ада прийшла в лікарні Запоріжжя. Ліва нога вже була ампутована. Права — пошматована, на ній стояв якийсь металевий фіксатор. Лікарі казали, що і її, можливо, доведеться ампутувати.
Нашу з Адою розмову перериває поява лікаря. Він прийшов зняти шви з правої ноги: щоб закрити рану на ній, Аді робили операції з пересадки шкіри. Брали пасма шкіри з литок обох ніг і вживляли їх на новому місці.
Лікар помаленьку виймає нитки, обрізає «оборку» із «зайвої» шкіри. Говорить мені про спиці й пластини, які зараз фіксують кістки правої ноги Ади. Мовляв, якщо не вдасться відновити функціонал певних кісток, то Ада не зможе ні стояти, ні ходити. І тоді доведеться ампутувати травмовану стопу, щоб замінити її протезом. Він заспокоює Аду тим, що деякі функції кісток стопи збережені — вона може робити мінімальні рухи, тож надія обійтися без протезування правої ноги є.
«Я не знаю, скільки мені зробили операцій. Півтора десятка десь. А чи можна вважати операцією перев’язку, яку робили під загальним наркозом? Якщо можна, то їх було більше».
Ада має дочекатися, поки на ампутованій лівій нозі сформується кукса, тоді буде черга протезуванню. З протезом на лівій нозі вона зможе користуватися милицями й пересуватися самостійно, поки лікарі чаклуватимуть над правою ногою.
Зараз вона пересувається на кріслі колісному — пересідає на нього з ліжка самостійно, так само самостійно може дістатися на ньому вулиці. А от відвідувати туалет чи душ може поки тільки з допомогою подруги Катерини, яка перейшла на дистанційну роботу і спеціально переїхала у Львів допомагати Аді. У приїзді до неї літнього батька Ада не бачить ніякого сенсу.
«Тут санітарні кімнати не пристосовані для людей, що не можуть опиратися на ноги. А я не можу — у мене тільки руки. В туалеті й душі немає нічого, що можна було б використати, як точку опори. Якби не було Каті, довелося б медперсонал турбувати».
Жалість лише дратує
Ада запевняє, що їй узагалі не важливо, який вигляд вона матиме з протезом.
«Мені важливо, щоб ноги функціонували, а не їхня естетична привабливість. Повторюю: я бачу себе поруч тільки з чоловіком-військовим. А військові дуже спокійно сприймають протези у чоловіків і жінок. У нас війна, і суспільство має нарешті звикнути до людей з ампутаціями різної статі».
Звикнути — це значить сприймати їх без упередження, без жалості й нав’язування своєї опіки, наголошує Ада.
«Особисто я не відчуваю жалості до себе. Жалість від інших людей мене лише дратує. Я знаю історію: хлопець на протезі чи на милицях стояв і пив каву, а якась жінка підійшла і кинула йому гроші в стаканчик. Це нормальне сприйняття людини з інвалідністю?».
Про свій психологічний стан Ада говорить: «Я в режимі очікування. Чекаю, коли стану на ноги й заживу більш активно. Це очікування дуже виснажує. Саме лікування втомлює і фізично, і психологічно. Ці операції, крапельниці, потреба у сторонній допомозі, побутові моменти, на які треба витрачати дуже багато ресурсу… На комунікацію з іншими людьми просто не вистачає сили, навіть з добрими знайомими».
З початком участі у війні в Ади сформувалося нове коло спілкування — здебільшого військові й волонтери. Тепер от — медики.
«З людьми поза цим колом мені просто нема про що говорити. Не уявляю, як я з кимось говорю про салон краси чи якусь вечірку. Це як розмови з іншого світу. З цивільними трохи дискомфортно. Наприклад, мене дуже дратує, коли вони починають немов би виправдовуватися переді мною за те, що не в армії. Та мені байдуже, чому ви не воюєте. Навіщо мені ваші особисті справи, я ж у вас про них не розпитую! Я зробила свій вибір, а ви — свій.
Ще гірше, коли вони починають дуже активно чіплятися зі своєю допомогою, навіть не цікавлячись, чи потрібна вона мені. Вони впевнені чомусь, що пораненій дівчинці треба їхня, часто нетактовна, жалість».
Не боюся повертатися на війну
Зараз Аді найбільше дошкуляє невідомість. Якої групи буде її інвалідність? Чи дозволить їй фізичний стан далі працювати на бойовій посаді або хоча б перебувати в зоні бойових дій?
«У моєму підрозділі немає жодного бійця на протезі, але я знаю про хлопців, які після ампутації повертаються саме на бойові позиції. Людина здатна адаптуватися до будь-яких умов роботи. Головне — бути рухливою і не потребувати сторонньої допомоги в побуті.
Іноді я думаю, що погодилася б на будь-яку посаду в армії, тільки б не повертатися в цивільне життя. Якщо мене після цього поранення звільнять із ЗСУ, я знову піду в армію за контрактом, шукатиму якусь інклюзивну посаду.
Я не боюся повертатися на війну навіть з двома протезами. Чого справді боюся, так це потрапити в полон або стати повністю паралізованою, зберігши при цьому здатність усвідомлювати свій стан. Це страшно. А теперішні мої проблеми піддаються вирішенню».
Аби не втратити бойові навички, Ада в госпіталі управляє БпЛА на симуляторі, а для душі бере онлайн-уроки гри на барабанах. Їй, закоханій у метал-фести, завжди дуже хотілося освоїти цей інструмент. Можливо, щоб натискати на педаль барабанів, жінці доведеться замовити спеціальну стопу, але це все з розряду цілком реальних завдань. Так само як обрати якийсь прийнятний маршрут для походу в Карпати. Не відмовлятися ж від гір через ампутацію.
Ада пересідає на крісло колісне, щоб сфотографуватися. Бере до себе чортика Ідол, якому нібито поклонялися тамплієри. Пізніше увійшло в різні окультні та західні езотеричні традиції як демон у вигляді людини з козлиними головою та ногами.Бафомета і чорненьке ведмежа. З іграшками в руках раптом стає схожою на сентиментальну дівчину, що може заснути тільки з плюшевим другом на подушці.
«На спинці твого крісла занадто дівчача наліпка — рожева туфелька на тонкій шпильці», — сміюся я до Ади.
«А ви придивіться, то рожевий піксель, — миттєво відрізає Ада. І додає: — Це мій стьоб такий».
Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.