«Андрюхо, а якщо прилетить?» Як вижити у місті біля фронту й не тільки
«У жодному разі не можна звикати до війни. Коли ти пристосувався й кажеш: “Ой, у нас тривога, прильоти, а я сидітиму в кафе, бо я незламний харків’янин”. Тисячі й тисячі поклали своє здоров’я і життя, щоб ти пив ту саму каву. Вони бережуть тебе, а в тебе така зневага до свого життя, ти не шукаєш укриття. Якщо отак ставишся до найціннішого, ти хто взагалі?» — обурюється Андрій Плещеєв.
Він — військовий із Харкова. Його дружина Марина — теж військовослужбовиця.
Андрій показав hromadske підвал будинку в Краматорську, який подружжя винаймає. Туди вони ховаються під час тривог і навіть часто ночують. Андрій із Мариною поділилися своїми секретами виживання під час війни.
Спойлер: вони не ходять до кафе, а замовляють їжу додому, об’їжджають зручні шляхи довшою дорогою та обирають малолюдні відділення «Нової пошти». Це вже рятувало їхні життя.
Де краще паркувати автівки, яке шукати житло, як скоч на шибках рятує від перерізаних артерій, чому страх — це круто? І для чого турнікет їхньому псу, який має його на своїй амуніції та ганяє так містом?
У війні є правила. Вони елементарні. Виконуватимеш — виживеш
Пара мешкає у Краматорську, а служить у Дружківці, до якої їздить щодня. І всі дії та вчинки подружжя підпорядковані простій істині: жити, враховуючи всю небезпеку війни.
Нас запросили до цієї гостинної сім’ї на вечерю, де Андрій та Марина, хоч і втомлені після служби, але з почуттям обов’язку поділитися досвідом готові говорити.
«У мене в характері є така особливість: тема безпеки для мене була важливою завжди. Перед вторгненням путіна я розумів, що валізи з речами мають стояти готовими завчасно, а не починати їх збирати, коли летітимуть ракети. Я купував воду, паливо, знімав готівку, коли всі лише сміялися.
23 лютого 2022-го я поїхав до магазину зброї та купив останні сто патронів для моєї помпової рушниці. Подумав: ого, якщо збройовий магазин порожній — це дуже серйозно. Про себе знав: ці набої не так для “побачив руського — стріляй”, як для відлякування мародерів. Навіть дорогою від будинку до машини все може статися. А до озброєної людини мало хто сунеться», — розповідає 34-річний Андрій.
На той час він іще не знав Марини й не воював. Починав як волонтер для 93 окрема механізована бригада «Холодний Яр».93 бригади, а тоді долучився до війська. Чоловік — професійний відеограф і його вміння стали в пригоді на службі. Андрій їздить на передову, проводить там добу-дві та знімає мініфільми про певні підрозділи. Відео набирають сотні тисяч переглядів. У кожному є звернення бійців про збори. Гроші надходять до фонду бригади.
Півтора року тому познайомився з Мариною, невдовзі вони побралися, і жінка доєдналася до війська теж. Боєць привчив свою дружину теж дбати про безпеку. Вважає — краще перестаратися, ніж недостаратися.
«У Краматорську постійні тривоги. Інколи вони вмикаються після того, як був приліт. І хоча майже ніхто в місті не ховається в шелтерах (бетонних укриттях), ми ходимо. Хоча стараємося якнайменше часу проводити на вулиці.
Андрій знайшов для нас дуже хороший і комфортний дім. Найкрутіший у ньому — глибокий підвал. Господарі оснащували для себе: хотіли, щоб там були дискотека й кінотеатр. Тому він великий: на кілька кімнат. Є холодний погріб. Решта території — утеплена, там є батареї, ліжко й додаткові матраци для друзів. Ми туди спускаємося, іноді ночуємо», — ділиться Марина.
На службу вони їдуть не тією дорогою, що зручніша й коротша, а тією, що безпечніша. Оминають центральні вулиці, заводи, промзону, бо туди прилітає майже щодня.
Андрій, якщо не на виїзді, — працює разом із Мариною у штабі, що в підвальному приміщенні. Їм телефонують родичі: «Дружківку обстрілюють, Краматорськ обстрілюють». А їм у підвалі й не чути.
«У війні є правила, елементарні, але життєво важливі. Їх треба виконувати, це неважко. Люди ж часто їх ігнорять, бо вони або ліниві, або вважають себе крутими, безсмертними й класними типами.
У мене з 2022 року із собою завжди на поясі висів турнікет. Я знав, що рано чи пізно він урятує або моє життя, або життя іншого. І настав той момент, коли везли військового, який дуже стікав кров’ю. Турнікет, який на ньому був, — поганої якості, не стримував кровотечі. І я цієї миті опинився біля цього й віддав свій. Завдяки цьому він вижив: боєць особисто мені про це сказав. І я вважаю, що зараз кожен українець, навіть цивільний, має носити із собою турнікет», — Андрій розмовляє з почуттям власної впевненості, але не зверхності. Він дійсно хоче допомогти людям.
У подружжя є пес Надік (від слова «надія»), який колись мав інших господарів, багато пережив, був пораненим і кволим, а в їхній родині оклигав, відігрівся, повеселів. Він ходить у собачій амуніції, до якої прикріплений турнікет.
«Якщо бігтиме містом і турнікет виявиться комусь потрібен, ним може скористатися кожен. Надік не лише підійде й віддасть, він ще й рану залиже», — усміхається боєць, гладячи пса.
Той мовчки водить носом, уловлюючи аромат котлет, які Марина ставить на стіл. Під час вечері жодного разу не попросив їжі голосом, але дивився в очі так, як уміють лише собаки. Андрій не витримував і підкидав шматочок смаколика вгору — Надік ловив його на льоту.
Недбалість і лінь убивають
«У прифронтовому місті треба не виживати, а жити, — пояснює військовий. — Але з розумінням про власну безпеку. Найчастіше люди гинуть або зазнають поранення саме через свою недбалість або неможливість отримати першу допомогу.
Наприклад: ми їдемо з дружиною, десь бачимо дим у промзоні. Отже, щойно був приліт. Ми бігом туди, бо розуміємо: що швидше туди хтось дістанеться, то більше можна врятувати людей. Ми наділи шоломи й броніки, бо приліт у промзоні означає, що там або наша техніка, або склади. Тобто можуть іще бути вибухи: шиферу, наприклад. Добре, що того разу там було кілька одиниць техніки, і хлопці, які там чергували, з усім упоралися. Ніхто не постраждав, а хоч би й постраждав, було б кому надати допомогу.
А є міста ближчі до лінії зіткнення, то там немає нікого, крім працівників ДСНС. І ситуація ускладнюється: противник близько, стріляє вже не по скупченнях військових, а по кому хоче. А допомогти цивільним нікому. І вони і самі гинуть, і наражають на небезпеку тих самих надзвичайників, які мусять приїхати, допомогти, евакуювати. А ворог це розвідує, бачить та атакує знову».
«Андрій привчив себе й мене не звикати до війни, — продовжує дружина. — Я ж була така: та навіщо мені той бронежилет, та що ви всі панікуєте, та я недовго тут постою. Але ось живий приклад: у нас біля штабу хлопці палили на вулиці. Тобто було скупчення. Андрій каже: “Спускайтеся надалі до підвалу й куріть за зачиненими дверима”. Замовив витяжку, зробили опалення.
Наполіг, щоб не ставили автівки біля нашого приміщення. Тепер кожний має своє місце: той через три двори, той за якоюсь будівлею. Військові реагують по-різному, не хочуть: “Та я швидко покурю”. Мій чоловік лається з ними й наполягає на своєму».
Марина розповідає, як нещодавно власниця приміщення, у якої вони його орендують під штаб, привела двох чоловіків у військовій формі. Мовляв, вони з такої-то бригади, шукають собі штаб теж. Ті все роздивилися, вийшли й зникли.
Андрій єдиний забив на сполох: чому не перевірили? Може, це Диверсійно-розвідувальна група.ДРГ переодягнена? Командування відреагувало: таких прізвищ у такій-то бригаді немає, може, є в іншій. І він наразі чекає відповіді.
«Якщо не надійде, шукатиму далі, — каже він. — Ми не в радянській армії служимо, я завжди можу підійти до командира нашої бригади, запитати або зробити зауваження щодо безпеки. Мені дуже не хочеться, щоб люди помирали тупою смертю.
Що таке тупа смерть? З необережності, з недбалості. Це коли біля штабу роблять шикування курсантів і туди прилітає. Чи коли інструктор каже: “Не бійтеся наступати на протитанкову міну. На ній стрибати можна”. Стрибає і злітає в повітря. Чи коли командир, який воює купу років, став легендарним, виходить на першу лінію зіткнення без відповідного захисту. І гине.
Військові відповідають за безпеку цілої країни, відповідно мають відповідати й за своє життя. І це передусім. Ти прийшов служити народу, присягу складав. І якщо нехтуєш елементарними правилами збереження свого життя, значить нехтуєш усім тим, що тобі довірили».
«Нова пошта» — лише малолюдна
Служба Марини полягає в замовленнях для бригади різного військового обладнання. Для цього їй треба часто ходити на «Нову пошту». А біля відділень — розвинена інфраструктура. Кафе, супермаркети. Відповідно багато машин, людей.
Пара має свої правила:
Не паркуватися поблизу відділення. Всі посилки оплатити наперед, а у відділенні лише просканувати QR-код, бігом вийти й поїхати.
Обирати непопулярні відділення. Марині зручно було б ходити в центрі, але Андрій заборонив, бо були перехоплені розмови ворогів, що туди хочуть вцілити. Вона їздить на околицю. Там немає черг, немає військових автівок.
Уникати скупчень автівок і людей. По суті, пара ніде, крім служби й дому, не буває. Якщо захочеться смачненького — не сидять у кафе, а замовляють доставку додому. Продуктів їм не треба: армія годує. Хіба що десь хліба купити в крихітному магазинчику. Але не в супермаркеті чи на базарі.
«Мене іноді побратими кличуть на каву в центрі. Я пропоную з кавою пройтися трохи далі. З мене могли навіть реготати: “Андрюхо, а якщо прилетить?”. Кажу: “Якщо прилетить, то не в мене хоча б”. І буквально минув місяць, і кацапи влупили новою ракетою по скупченню людей у Костянтинівці», — згадує Андрій страшний день. Тоді влучили в «Екомаркет» і велике відділення «Нової пошти». Загинули багато людей.
До місця трагедії рвонули військові, які могли, щоб допомогти з евакуацією. Андрій першим схопив чоловіка із закривавленою головою, який бігав дорогою контужений, а його друг лишився в епіцентрі вибуху. Усіх поранених оперативно забрали.
«І таке може статися в будь-якому місті, не лише прифронтовому. У Харкові є величезний торговий центр. Людей під час тривоги виганяють, і що вони роблять? Чекають біля входу. А С-300 прилітає до цього місця за 20-30 секунд», — сумно зауважує Марина.
Твоя безпека — це те, наскільки ти цінуєш своє життя
Запитую, що має розуміти й знати цивільна людина, яка їде до прифронтового міста на кілька днів?
Марина з Андрієм відповідають: насамперед обрати, де поселитися. Розпитати знайомих, де безпечніший район. Шукати в ідеалі приватний будинок або низький поверх — все, що ближче до землі. Також — у густо забудованому місці, бо що більше навколо споруд, то менша ймовірність, що саме у вас прилетить ракета, снаряд чи уламок.
Скажімо будинок, хоч і багатоповерховий, захищений краще, якщо стоїть у дворах, ніж біля дороги. Дивитися, щоб вікна й двері не виходили на той бік, звідки стріляє ворог.
«Це речі, які дійсно рятують життя. І в прифронтових містах, і в інших. Не забувати про правило двох стін. Ванна, санвузол — найбільш захищені місця. Під час прямого прильоту є великі шанси вижити. Шибки обов’язково заклейте скотчем. Скло під час прильоту зламається саме в тих місцях, де наклеєний скоч. І повисне, а не розлетиться маленькими уламками в обличчя або в артерію. Коли ми заїжджаємо до будь-якої домівки, завжди клеїмо скотч на вікна», — зазначає Андрій.
Пара вже звикла в голові прокручувати варіанти, наскільки кожна ситуація для них може бути небезпечною. І цінувати своє життя ще більше.
Марина згадує: «Я, бувало, казала чоловікові: “Зараз поїду повз базар, нічого не буде”. А він: “Ти хочеш оцінити своє життя у п’ять хвилин, які б зайняла довша, але безпечніша дорога? Передусім твоя безпека — це те, наскільки ти цінуєш своє життя й життя своїх близьких, які можуть залишитися без тебе”».
Військовий наводить приклад із цивільного життя про правильність вибору.
«Коли ти виходиш із машини й маєш вибір: залишити ноутбук або камеру у машині в рюкзаку чи взяти із собою і поносити пів години. Я постійно тягаю ці рюкзаки, бо якщо повернусь і там нічого не буде, я все життя шкодуватиму. Не про ноутбук або камеру, а про неправильний вибір. Бо це тупо про те, щоб не поносити рюкзак пів години.
Завжди краще трохи напружитись і щось зробити: побігти до підвалу, не їздити під час комендантської години, не брати таксі просто додому, бо ти ніколи не знаєш, хто за кермом. Багато випадків, коли підкуплені таксисти возять військових, підловлюють їх на словах: “Вам у штаб?” і тоді туди прилітає. Краще не їздити центральними вулицями. Ми перестали це робити. І якось по готелю, який раніше минали щодня, прилетіла ракета, і були жертви».
Андрій ще додає про страх:
«Немає жодного військового, який не боїться. Виходити на сектор, іти на задачу — завжди бояться всі. Навіть найдосвідченіші, ті, хто пройшли вогонь, воду, мідні труби. Чому? Тому що якщо ти не боїшся, ти не зосереджений. А коли є природний страх, у тебе все працює на повну, грає адреналін, залучені всі твої реакції.
Організм у стані самозбереження. Це нормально для того, щоб ти десь пригнувся, упав у якусь ямку, заховався за деревом. І це зробиш набагато швидше, ніж якщо йтимеш і посвистуватимеш. Цим страхом із часом можна навчитися керувати».
Чоловік доповнює правила ще одним: не пити спиртного. Вони з дружиною два роки не вживають алкоголю. Він притуплює реакції, людина не може швидко рухатися, критично мислити. У прифронтових містах тому й заборонили продавати спиртні напої.
Після розмови спускаємося до підвалу. Це найзатишніший підвал, який мені доводилося бачити. Сухо, чисто, тепло. Андрій і Марина пропонують заночувати в них, і ми ночуємо. Щоправда, у кімнатах нагорі. Але думка про безпечний глибокий підвал, до якого можна сховатися будь-коли, заспокоює.