Мова має значення: як евакуаційним групам на нулі відрізнити своїх від чужих

Підтримати

Одне тіло. Три спроби. Десять днів

Селище Дружба на Донеччині. Липень 2024-го. Ми отримали завдання дістати тіло Магніта — такий позивний був у чоловіка — та його побратима з їхньої позиції на нулі. Найприкріше в цій історії те, як вони загинули. Хлопці самі потрапили в пастку: намагалися сховатися від росіян і спустилися в підвал. А двір, де була та хата з підвалом, підпалили. Упав дах і загородив їм вихід. І вони задихнулися.

Через інтенсивні бої тіла не вдалося евакуювати одразу. Солдати були тимчасово внесені до списків зниклих безвісти.

Наша евакуаційна група спершу не могла ніяк зрозуміти, де розташований цей підвал. Ми знали лише приблизно, що це поруч із сусідньою позицією.

Насилу знайшли конкретний двір. Інше завдання — дістати два тіла, і доволі важкі тіла. Магніт важив понад сто кілограмів. Витягти його з підвалу і вилізти самим по просякнутій дощем землі було важко. Плюс недавня злива ті всі руїни завалила. Ми вчотирьох із горем пополам впоралися. От ми вийшли з двору з ношами, але метрів за триста нас виявили вороги: полетіли міни — шансів прорватися немає. Залишили Магніта там.

Повторили спробу евакуації за кілька днів, але знову обстріл. Вимушені були покласти тіло під деревом, а самі сховалися трохи далі, у якомусь підвалі, це було за 150 метрів від нуля — можна сказати друга лінія. Ми знали, що мінами нас там не дістануть, і чекали наступної ночі. За нами постійно спостерігав російський дрон. Одного разу він прилетів і скинув на хату щось горюче. Бабах  — і будівля запалала. Хвилин за 20 до нас доходить, що над нами горить усе. Виходити під мінометний обстріл не хочеться, та й задихнутися — на що кацапи розраховують — теж. Через ще якийсь час у підвал потягло димом. Ми лягли на долівку, обличчя вологими ганчірками затулили. Дихаємо.

Ніхто не панікував уголос, але всередині кожен, певно, думав, що це нам гаплик, бо диму ставало дедалі більше. Але таки минулося: вийшли. Хата згоріла вщент, нас урятували бетонні перекриття, зміцнені залізничними рейками. Їх багато в тій місцевості по хатах: залізниця поруч.

Десь за тиждень, коли у ворогів зменшилася цікавість до цього місця і вони перестали нас виглядати й контролювати цю ділянку, пішли втретє.

Нарешті Магніта вдалося винести до точки евакуації, звідки його повезли додому.

Його побратима забрали іншим разом. Усе минуло гладко, бо падав дощ — найкраща погода для таких операцій: нас не бачать дрони.

Але за рік таких випадків з дощем було лише два.

Топографічний кретинізм вбиває людей

Я воюю з липня минулого року, трішки побув у піхоті. Якось ротний по рації передав, що створюється евакуаційна група: потрібно піти забрати полеглих хлопців. Зголосилися мій побратим Діма Тертишник і я. Погодився, бо я знав тих загиблих. Ми місяць перед тим жили в одній хаті. Одного звали Станіслав, він десь в архіві працював. Спокійний, врівноважений. Іншого — Олексій, такий комунікабельний, його все тягло кудись поїхати.

Це перші мої втрати.

Тоді ще якісь емоції відчував, а після того зрозумів: вони недоречні. У них нема сенсу. Якщо через себе пропускати всі смерті, що зі мною станеться? Ми навіть у розмовах уникаємо чутливості, на війні не до цього. Просто кажемо: йдемо на роботу.

Щоправда, одного разу була історія. Поранили двох хлопців, їхні побратими десь перемістилися і викликали нас на допомогу. У Дмитра було своє завдання, а я мав вивести пораненого з лісосмуги — він ходячий, але дезорієнтований після контузії. Я — на місці, а там їх двоє: один лежить, і по ньому видно, що не жилець: уламок у животі. В очі дивиться, просить жалісно: «Не кидай мене». Так і помер у мене на руках. Оце важко згадувати, думав, що й уві сні приходитиме. Іншого підвів, руку собі на шию закинув, і помаленьку ми з тієї лісосмуги вийшли.

Основне наше завдання — евакуація загиблих і поранених. Виходимо групою, переважно це дві-три людини, іноді доповнюється четвертою.

Кожен вихід — це повноцінна розвідка: збір інформації з різних джерел, розмови з дроноводами, командирами підрозділів. Треба розуміти, кого й звідки діставати, його стан, обставини загибелі. Ландшафт, погода, час доби, позиції ворога — усе береться до уваги.

На позицію вирушаємо пішки: техніка гучна, її почують. Крім того, вона для ворога в пріоритеті. На невеличку групу три міни прилетить, а по техніці лупитимуть усім. Будь-який бронетранспортер чи навіть легкий тягач — це гучна, помітна ціль. Її виявлять елементарно. По звуку на неї наведуться дуже швидко. У Торецьку ми бачили, як ворог влаштовував засідку. росіяни чекали наших, ще відколи ті з Костянтинівки виїхали. Хвилин за 10 до того, як техніка з'явився на горизонті, у небі вже було повно ворожих дронів.

Крім того, місцевість часто замінована, непрохідна через суцільні руйнування. Заїхати ти, може, й заїдеш, а відкотитися менше шансів.

Іноді йдемо по бійця 2-3 кілометри в один бік. З собою беремо мінімум: турнікети, зброю, іноді рюкзаки з їжею і водою для піхотинців на позиції, які тримають оборону.

Абсолютно кожен вихід — це небезпека. Ти виходиш із бліндажа, і бог його знає, чи той дрон дивиться на тебе зараз, чи помітить пізніше, чи почнуть по тобі стріляти, чи будуть міни. На нас нема позначок, що ми евакгрупа, але хоч би й були, п*дарам плювати.

Коли приїздиш на новий напрямок, передусім вивчаєш місцевість: де яка гірка, лісок, як розташовані вулиці в селі. Топографічний кретинізм вбиває людей, я знаю про два випадки, коли бійці в трьох соснах заблудилися і загинули.  

Оскільки ми ходимо на завдання вночі, ліхтариком не підсвітиш же, то для кращого орієнтування проходимося цим маршрутом у сутінках, коли сіро. Військові й термін для цього мають — «сірка». Ідеальний час, коли аеророзвідка ворога «сліпа», а ти все бачиш. Також роздивляємося, куди зможемо забігти й сховатися, якщо буде обстріл.

Зараз ми під Покровськом, і це робити значно складніше. Тут менше зелені, бо русня вже все випалила. До нуля не підійдеш лісочками. Доводиться переміщатися відкритою місцевістю, де немає укриттів від дронів. Усе голе.

Чому наші, власне, і відступають. Немає де закріпитися. П*дари лишають випалену землю позаду, випалюють усе попереду і тоді наступають.

Мойсеї на війні

Беремо з собою турнікети, бо іноді доводиться підправляти на пораненому. Якось хлопчина сам собі наклав, ми дісталися до нього, бачимо, що не в найкращий спосіб. І таке часто: треба або підтягнути, або перемістити в інше місце.

А втім, ті, хто не вміє надавати допомогу собі, хоча б базову, не мають шансів.

І обов’язково бійці мають захищати живіт. Бо турнікет на кінцівках врятує від кровотечі — людина виживе, бронік — від влучання в грудну клітку. А якщо уламочок розміром із сірникову головку потрапить у черевну порожнину, за дві-три години внутрішня кровотеча вб’є людину. Там врятує лише хірургічне втручання: й то не на стабіку, а в шпиталі. А евакуювати людину за дві години після поранення неможливо. Нереально.

Тому, балістичний захист — це дуже важливо, хоча б для критично важливих ділянок. Від кулі це не врятує, а від уламка — а це найчастіша причина поранення — захистить.

Раніше до нашої групи долучався досвідчений лікар, який, крім турнікета, грамотно перемотував, міг дати якісь ліки. Тоді зростали шанси, що дотягнемо хлопця в кращому стані й далі він одужуватиме швидше. Зараз медики не виходять: вони занадто цінні, їх бережуть.

Більше виносимо поранених, ніж загиблих. На жаль, ми відступаємо і багато полеглих лишаються на втраченій території.

Поранених стараємося забрати максимально швидко, але відразу після бою це неможливо. Чекаємо слушної нагоди й сутінок. Також важливо, де він: на нулі, чи відповз, чи десь вийшов до певної точки. Наші БпЛА спостерігають і знають, де він. Як щастить, забираємо за кілька годин, а бува — й через три доби. Не всі можуть дочекатися.

Оскільки турнікет розрахований на кілька годин, то, на жаль, хлопці переважно залишаються без кінцівок. Та вони живі. Після того як ми виносимо поранених із зони вогню, їх оглядають лікарі, оцінюють стан, надають невідкладну допомогу,  інформацію передають на «велику землю». Потім евакуаційним автомобілем везуть або в стабілізаційний пункт, або відразу в шпиталь.

Інколи виходи в нас щоночі. Інколи евакуаційної роботи немає, працюю поводирем, або, як кажуть, «провідником», «Мойсеєм». Заводимо на позиції бійців, виводимо, вони після бою виснажені, шлях могли не запам’ятати. І інколи на позиції йдуть однієї дорогою, а повертатися треба іншою.

Мова має значення

На нулі не лише наші евакуаційні групи ходять, а й кацапські. Як упізнати, де свої, і не перестріляти одне одного — завдання.

Насправді всі розмовляють, ніхто тихо не ходить. І мова має значення.

Якось ми знайшли будівельний візок і йшли трохи асфальтом, трохи полем. Поранений, якого треба забрати, перебував десь посередині між нашими й ворожими позиціями. Три дні чекав евакуації, йому дрон воду носив. Так і протримався. Ми поклали його на візок і тягнули по снігу, по глині. Лишилося метрів 50 до асфальту, як прилетіла перша міна, а це означає, що будуть інші й будуть ближче. Ми залишили його, бо своє життя завжди в пріоритеті, і побігли в укриття. У принципі по одному пораненому ніхто не стріляє, вороги завжди чекають, коли біля нього хтось буде ще. І от поки ми сиділи в окопі, він повз і  давай кричати: «Люди, помогите!». Ми знали, що то він. А якби ні? У таких випадках доповідаємо начальству, прилітає «пташка» (дрон — ред.) і дивиться. Ну або якщо дуже близько солдат і можна самим розгледіти, хто він, відкривали б вогонь.

Іншого разу йшли селом уночі, розмовляли, тут із кущів голос: «Хлопці, а як пройти туди й туди?». А якби ми говорили російською?

Ще в одному місці йшли й загубили одного нашого, бо там темрява хоч око виколи. Він відстав, ми його шукаємо, гукаємо. За якийсь час дроноводи наші кажуть, що хтось лазив біля їхньої позиції в кущах, а неподалік — окопи п*дарів.

Уже думали жахнути туди, аж почули українську. То був наш загублений побратим.

Є випадки, коли кацап заскакував до наших в окоп, є історії, коли курили разом, не розуміючи, хто є хто. Вони ж нас, до речі, теж п*дарами називають.

Моя совість чиста

Нам не дякують, про важливість роботи не кажуть, зворотного зв’язку немає: на війні не до похвал. Та й між собою таких розмов немає.

Моя внутрішня мотивація проста — врятувати пораненого, щоб вижив, забрати тіло полеглого, щоб його поховали рідні й самі відгорювали. Якщо моя робота допоможе вшанувати сина, чоловіка, батька, брата — цього достатньо, щоб я почувався, що чиню правильно.

Як каже мій батько: комусь потрібно цим займатися.

А тим рідним загиблих, які вважають, що на рівні бригади нічого не робиться, щоб дістати тіла Героїв, скажу так: це неправда. Про всіх знають, де вони перебувають, і за першої ж можливості евакуюють. Це ж наші люди, ми про них не забуваємо.