«Досі бачу кошмари, що не можу виїхати з Макіївки». Про репресії квір-людей в окупації та росії

У Макіївці в Олени були перші стосунки з дівчиною, з якою познайомилася в інтернеті. Ця дівчина, пригадує Олена, не приховувала свою орієнтацію. «Ми гуляли за ручку, обіймалися. Вона була дуже смілива і хотіла показати [наші стосунки — ред.] всьому світові. А я не те щоб боялася засудження, але розуміла, що це небезпечно», — розповідає Олена. 

Олені було 14 років, коли вона почала чути, що гомосексуальні стосунки — це погано. Особливо засуджувалися такі стосунки між хлопцями. Вона пригадує, що навіть говорити на цю тему було небажано: це могло спровокувати підозри, що людина теж належить до ЛГБТ-спільноти. І навіть в інтернеті не було повністю безпечного середовища: квір-людям писали погрози, обіцяли жорстоко побити. А коли у 2022-му році росія ухвалила закон про заборону «гей-пропаганди», погрози вийшли на новий рівень — тепер на гомосексуальних людей могли написати заяву до поліції.

Олена каже: вона ніколи не була в тюрмі, але життя в окупації відчувалося саме так.

«Донецьк — це не росія» 

Майнд теж родом із Макіївки. Він зміг виїхати ще у 2022 році, хоча мріяв покинути окупацію давно. Майнду 26 років, він ідентифікує себе як небінарну персону та використовує займенники «він» і «вони». Зараз він живе в Запоріжжі разом зі своєю партнеркою родом із Сум — вона повернулася до України після декількох років життя в Європі. 

Майнд народився в родині шахтаря та працівниці електромереж. Мати з дитинства зверталася до нього «моя дитина», не уточнюючи гендер. Коли Майнду виповнилося 20 років, вона прямо запитала, чи планує він мати партнера іншої статті. «Я сказав ні, і більше в неї запитань не було», — каже він. З батьком, додає Майнд, вони про це не розмовляли. «Він має гомофобні та трансфобні погляди, — пояснює Майнд. — Але в нас не було конфліктів — він тільки міг бурчати, що я коротко обрізаю волосся та не хочу носити сукні». Коли в Майнда почалися перші стосунки з дівчиною, близька подруга його не зрозуміла: «Ти ж не маєш такого вигляду, як хлопець». А вчитель історії в школі казав: «Загниваючий Захід це нам приносить». 

Закінчивши школу, Майнд вступив до художнього коледжу в Донецьку, де вперше знайшов більш відкрите середовище, а серед фанатів групи Twenty One Pilots — навіть квір-людей. У 2018 році в центрі Донецька вони розгорнули веселковий прапор. «Ми сміялись, що Донецьк — це не росія й що тут ми можемо пропагувати [ЛГБТ-ідеї — ред.]», — каже Майнд. Але міліція намагалася розігнати компанію, а праворадикали часто приходили «бити за гаражі», де збиралася квір-молодь. 

Майнд довго не міг визначити ані свою гендерну ідентичність, ані ставлення до українського. Вважав себе русофілом і мріяв поїхати «якомога далі від війни й не обирати сторону». Лише згодом зацікавився історією репресій у власній родині, про які мовчали батьки, але розповіли дальні родичі. «Я зрозумів, наскільки мене обманювали з дитинства, — каже Майнд. — Як я ненавидів і втратив частину себе — наприклад, у ставленні до української мови».

У Макіївці залишаються його батьки. З колишніми друзями Майнд спілкується рідко. Багато хто з них — квірів — виїхав у росію. На запитання, чому вони обирають жити в країні, де дуже сильна гомофобія, Майнд лише знизує плечима. Він думає, що роки пропаганди на окупованих територіях зробили свою справу — можливо, люди не хочуть їхати до України, бо бояться проблем через своє донецьке походження. 

Окупація: паралельні світи 

Україна пройшла довгий шлях у визнанні ЛГБТ-спільноти. Спочатку були малолюдні акції 2003 року, потім KyivPride у 2013-му, який поліція захищала від традиціоналістів. З 2016 року багатотисячні марші відбувалися не тільки в Києві, а й в Одесі, Харкові, Львові та Запоріжжі. Але Донецька та Луганська області цей шлях не пройшли. До 2014 року ані мільйонний Донецьк, ані півмільйонний Луганськ не мали жодного гей-клубу. Навіть організацій, які б прицільно захищали права квір-людей, не було. Олександр Зінченков із правозахисного ЛГБТ-центру Його заснували в Луганську в 1998 році.«Наш світ» каже: цими питаннями опікувалися лише ВІЛ-сервісні фонди. 

«У Криму [одразу після окупації — ред.] закрився благодійний фонд “Геліос”, — розповідає Зінченков. — Те саме відбулося навіть з тими нечисельними активістськими групами на Донбасі. Потім законодавство в Криму почали адаптовувати під російське. Зокрема, гомофобні статті Адміністративного кодексу про заборону пропаганди “нетрадиційних цінностей”». 

У так званих республіках до 2022 року було своє законодавство, яке, каже Зінченков, копіювало В СРСР були закони проти «мужолозтва». За це передбачалося покарання до п'яти років тюрми. Жіночу гомосексуальність, як правило, намагалися «лікувати». Таке «лікування» включало, наприклад, примусовий статевий акт з чоловіком.радянське. Водночас зросла кількість випадків злочинної нетерпимості на ґрунті гомофобії чи трансфобії.

«Як правило, це були випадки з боку людей, які не мають державної влади, простіше кажучи — звичайні гомофоби чи гопніки, — пояснює Зінченков. — Але були й інші кейси. У 2018 році молодого хлопця заарештували за проукраїнські пости та пости на гей-тему. Потім його відправили на примусове лікування до психіатричної лікарні. Там хлопця змушували приймати невідомі медичні препарати». 

Квір-людей шукають, зокрема, через спільноти для знайомств онлайн. Потім їх або заманюють на зустріч, де можуть сильно побити, або вимагають гроші, погрожуючи викрити орієнтацію. Зінченков каже, що подібні випадки бувають і на підконтрольній території. Однак в окупованих регіонах ризик зростає в декілька разів, адже людина не може звернутися до влади чи поліції. 

Луганськ — Київ, Луганськ — Полтава

24-річний Данило з Луганська усвідомив свою орієнтацію, коли йому було 13 років. Хоча щось подібне він відчував завжди. У дитинстві хлопець займався балетом, родина підтримувала це. Удома Данило взував підбори й не стикався з осудом батьків. У 2014 році, з початком війни, його родина переїхала до Харкова. Данило закохався в Харків: місто здавалося великим, сучасним і цікавим. Від друзів хлопець дізнався більше про квір-людей і зрозумів, що він гей. Це відкриття пройшло безболісно: оточення Данила не було гомофобним. Однак у 2015-му родині довелося повернутися в окупований Луганськ. Там Данило зіткнувся з ворожим середовищем. 

На своїй сторінці у «ВКонтакте» хлопець не приховував, що він гей. Це призвело до погроз: «Їх писали навіть дівчата, і це для мене було шоком. Я взагалі тоді не знав, що це (орієнтацію — ред.) треба ховати. Потім зрозумів, що треба ходити озираючись». 

Однокласники, дізнавшись про орієнтацію Данила, не погрожували, але спілкування звели до мінімуму. Вчителька фізики в школі казала: «Я бачила геїв по телебаченню, і я скажу, що вони всі дуже нещасливі люди». Але Данило розуміє, що йому, можна сказати, пощастило: він зіткнувся лише з моральним тиском, а не фізичним. Хлопець додає: після слів вчительки дуже хотілося стати саме щасливим геєм. У 2019-му він повернувся на підконтрольну Україні територію. Зараз живе зі своїм партнером у Полтаві. 

Кирилу Самоздрі пощастило менше. Він досі добирає слова, коли згадує страшний день червня 2020 року. Під час прогулянки Луганськом його разом із другом-трансгендером схопили чоловіки, вони були в автомобілі з російськими номерами. «Розблокуй телефон, інакше підкинемо наркотики», — пригрозили. 

Кирило вагався, нагадував про свої права, але зрештою був змушений віддати паролі. За кілька днів до того цей самий товариш попередив його, тож Кирило встиг видалити все, що могло свідчити про його зв’язки з ЛГБТ-спільнотою, чи інтерв’ю, які він проводив для української організації. Після допиту його відпустили, але наказали «співпрацювати». Кирило не повернувся у свою квартиру, ховався в дівчини, з якою познайомився напередодні. За місяць зібрав документи й утік на підконтрольну Україні територію: «Ми перебуваємо в сірій зоні. Ніхто не міг мені допомогти тут, поки я не перетнув український кордон». Для нього окуповані території — це «Північна Корея, тільки трохи м’якша: без жорстких покарань, але з таким самим непрозорим пострадянським авторитаризмом».

Кирило виріс в окупації, на початку війни йому було 13 років. У школі освіта потроху русифікувалася. Ліцей Молодої гвардії, колись престижний заклад освіти, став схожим на «закриту малоконтрольовану в’язницю»: булінг, наркотики, жорстка ієрархія, де з молодших школярів вибивають гроші та принижують їх, а іноді б’ють до потрапляння в реанімацію. Викладачі на це заплющували очі. Хлопець не долучався до мілітарних активностей, що примножувались, почувався білою вороною й почав замислюватися над суспільством і політикою. Якось вечірка з друзями закінчилася тим, що туди увірвалися вісім озброєних міліціонерів, погрожували «переламати коліна» й забрали повнолітніх, згадує він.

Кирило розумів, що він має потяг до обох статей, але лише романтичний — не сексуальний. Таких людей називають асексуалами. Кирило тоді вважав, що в питанні ЛГБТ-свобод «Україна й окуповані території мало чим відрізняються». Аж поки не дізнався, що у 2020 році в Києві відбудеться «Прайд», хоч і під охороною поліції. Хлопець відгукнувся на пошук волонтерів, і його запросили представляти Донбас в оргкомітеті. Кирилу навіть оплатили дорогу до Києва, яка зайняла три дні автобусом через російський Бєлгород і була дуже коштовною, з безліччю блокпостів. 

У Києві хлопець побачив «ультраправих, анархістів і квір-людей, які можуть висловлюватися вільно, не ризикуючи опинитися за ґратами». На Донбасі ж усе відбувалося онлайн, у підпіллі. Єдиний раз, коли Кирило наважився поцілувати хлопця на вулиці, до них підійшли двоє військових для «перевірки документів» і обшуку.

Кирило повернувся додому лише на кілька місяців навчання в Луганському університеті, але швидко втік, відчуваючи, що переслідування за його активізм почалися.

Повномасштабна війна: нові злочини

До повномасштабного вторгнення, за вісім років окупації Криму, Донецької та Луганської областей, «Наш світ» зафіксував 41 випадок переслідувань через орієнтацію. Стільки ж випадків організація зареєструвала на всіх окупованих територіях після 2022-го. Громадська організація «Прожектор» зібрала 107 свідчення представників ЛГБТ, які пережили обшуки, утримання, катування чи сексуальне насильство або стали свідками воєнних злочинів російських військових під час окупації Херсона. Олександр Зінченков пов’язує це з тим, що в Донецькій та Луганській області окупація триває значно довше, ніж в Херсонській та Запорізькій. Відповідно, люди там почувалися більш вільно — і нова російська політика, яка включала і гомофобію, стала для них несподіванкою. 

Ще з 1997 року Кримінальний кодекс рф закріплює позбавлення волі за «мужолозтво» і «лесбійство». З кожним роком репресії проти ЛГБТ в росії посилюються під гаслом захисту «традиційних цінностей». У 2013 році Держдума заборонила «пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків» серед неповнолітніх, а у 2022-му поширила цю заборону на всі вікові групи. Уже у 2023-му російське Міністерство юстиції визнало ЛГБТ «екстремістським рухом». Попри те що квір-людей не можна вважати окремим рухом, за публічну ідентифікацію себе як гомосексуала загрожує ув’язнення — до шести років. 

російські депутати не приховували, що нові закони проти квір-людей з’явилися, зокрема, через війну з Україною, яку в рф називають «спеціальною воєнною операцією». Олександр Зінченков каже: російська політика гомофобії — це не лише ідеологія, а інструмент контролю, який виправдовує репресії проти всіх, хто не відповідає «нормі». Ось лише декілька прикладів, які зафіксував «Наш світ». 

Наприклад, у квітні 2022 року в селі Великі Копані Херсонської області росіяни затримали двох чоловіків віком 48 і 17 років. Причиною став «занадто доглянутий вигляд», який сприйняли як «ознаку гомосексуальності». Чоловіків кілька днів утримували, катували й погрожували зґвалтуванням. 

У березні 2022 року 31-річного чоловіка, який намагався втекти з Маріуполя, затримали на «фільтраційному» пункті. Перевіривши його телефон, російські солдати виявили його гомосексуальність і відправили до колонії. Там інші в’язні дізналися про його орієнтацію і щоденно ґвалтували його. Зараз цей чоловік перебуває на території України й дав свідчення прокуратурі. 

У травні 2022 року російські військові увірвалися до офісу лесбійської організації «Інша» в Херсоні, розгромили меблі, вкрали офісну техніку та знищили ЛГБТ-символіку. По всій області затримували активістів, яких потім катували. Одного разу російські військові прострелили ногу гею на блокпості, бо знайшли в його смартфоні квір-застосунок Hornet. У 2023-му дві дівчини намагалися виїхати з окупованого Бердянська. Їх затримали на блокпості, бо солдати вирішили, що вони лесбійки. Дівчат роздягли до білизни та змушували так стояти на морозі. Зрештою, одна з них запропонувала окупантам свої золоті прикраси, і тільки після цього дівчат відпустили. 

І це далеко не всі випадки, які відомі правозахисникам. Зв’язку з окупованими територіями майже немає, каже Олександр Зінченков. Тож масштаби знущань з ЛГБТ-спільноти значно більші, ніж здається на перший погляд. 

Нове життя

У 2019-му Данило на короткий час повернувся до батьків на окуповану територію. На кордоні охоронці перевірили його телефон і знайшли фото з «Прайду» в Харкові. «Ви знаєте, що це карається в “ЛНР”?» — запитали вони. Після «найстрашнішої години у своєму житті» та двох днів «страху, що паралізує», у Луганську він вирішив більше ніколи не повертатися до батьків. 

Кирило документує воєнні злочини в організації Truth Hounds. Він каже, що мріє мати власний дім хоча б через п’ять років — для вимушених переселенців це по-особливому важливо. Він згадує про своїх друзів, які зараз живуть у Польщі. Відчуття дому, каже він, у них немає. Своїх батьків Кирило не бачив від моменту, як виїхав. Він розуміє, що поїздка до Луганська в його випадку означатиме тюрму. 

Олена не спілкується з рідними. Мати, дізнавшись, що донька виїхала, влаштувала скандал, почала маніпулювати молодшою сестрою дівчини. Олена розуміє, що ніколи не повернеться додому. У Львові їй дихається значно легше. Олена визнає, що українське суспільство ще не прийшло до повної толерантності до квір-людей. Але хоча б, каже вона, на вулицях Львова не будуть хапати лесбійок чи геїв і везти їх на підвал через орієнтацію.

Майнду теж комфортно в Запоріжжі. ЛГБТ-спільнота тут невелика, але дружна, і Майнд швидко знайшов друзів. Зі своєю партнеркою він не боїться йти за руку вулицями міста. Майнд сумує за домом, але точно не планує повертатися: «Мені досі сняться кошмари, що я повернувся до Макіївки та не можу виїхати».

Авторки: Юліана Скібіцька, Марина Кумеда

Текст створено за підтримки європейської журналістської мережі n-ost.