«Себе кіборгом не називаю». Кагор — сержант 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців — про оборону Донецького аеропорту
У березні 2014-го 26-річного Єгора Вербицького призвали до 72 ОМБр. На полігоні він викликався добровольцем у мінометну обслугу. Тоді саме тривали Оборона ДАП тривала 242 дні — з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. Наші бійці увійшли в аеропорт на початку травня. Найбільш запеклі бої почалися з вересня.бої за Донецький аеропорт, у травні чоловік полетів туди у складі 3 мінометної батареї.
Оборона Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф'єваДАПу тривала 242 дні. Кагор захищав Донецький аеропорт 67 днів.
Для підсилення кількох десятків бійців 25 ОПДБр та 3 ОП ССО, ризикуючи бути збитими, 31 травня чотири літаки з технікою та бійцями 72 ОМБр один за одним приземлилися на летовищі.
У 2015 році боєць звільнився з армії і повернувся до цивільної праці — виготовляв і встановлював вікна.
«З першого дня повномасштабного вторгнення повернувся у стрій. Потім — Київщина, Донбас, Вугледар, Херсонщина, Берислав… зараз — Харківщина. Відбиваємо штурми, ховаємося від FPV. Повномасштабна війна набагато жорсткіша», — каже військовий.
Нині Кагор — досвідчений сержант і командир міномета, за час повномасштабної війни зазнав двох поранень.
Далі — його пряма мова.
Під час шикування навесні 2014-го наш капітан Побивайло сказав: «Потрібні добровольці. Куди їдемо — дізнаєтесь потім. Можемо не повернутися. Хто не хоче — вийдіть зі строю». Я лишився у строю. Загалом нас із 3 мінометної батареї у складі «збірної солянки» різних підрозділів 72 ОМБр, що тоді полетіла в ДАП, було тринадцятеро. Наш капітан полетів з нами.
Уперше в житті летів на літаку — й одразу на війну. Саме той екіпаж Іл-76, який потім збили з десантниками, нас туди й доставив. Тоді ще ніхто не знав, що таке війна, майже всі — без бойового досвіду. Було темно, стріляли ЗУ-23-2 — Зенітна установка калібру 23 мм.зушки, але ми сіли. Дізнався, що будемо обороняти ДАП, коли виліз із літака. Тоді не вірилося, що ми звідти вийдемо.
Доки не вилетів останній літак — було відносно тихо. А потім почалися штурми. У їхніх новинах казали: «В аеропорту сидить щонайменше 2500 українців». А нас на 11 кілометрів аеропорту було всього 128. І всі — добровольці. У ці зведені підрозділи нікого силою не затягували. Бо, як кажуть, нічого міцнішого за серце добровольця немає.
У ДАПі мені було 26 років, я був старшим солдатом і виконував радше роль піхотинця. Бо коли міномет окопаний, то біля нього багато людей не треба. Спочатку було страшно, а потім просто така злість до них була: «Ну ми ж вас не займаємо, чого ви лізете до нас?».
У мене тоді був позивний Зло. Всі питали, чому. Відповідав завжди мій товариш: «Бо добра від нього не чекайте». Тепер я сержант, командир міномета, а мій новий позивний — Кагор. Так у селі кликали: Єгорка, Горка, Кагор.
Під час одного з перших мінометних обстрілів ми тримали позицію між [диспетчерською] вежею і новим терміналом. Там була пожежна частина. Більшість була знизу, а мій товариш — на вищому поверсі. Після обстрілу він спустився й каже: «Хлопці, 36 мін і жодна не попала в пожежку. А знаєте, чому? Бо Зло з нами, а два зла в одному місці бути не може». Згодом обстріли стали буденністю.
Тоді, пам’ятаю, командиром піхоти був Бардашов. Якось він заходить і каже: «Збудіть вашого ерпегевця, того що не маже, і скажіть, що буду їхати на БМП, хай прикриє». Тим ерпегевцем був я. Бардашов помітив, що влучно стріляю, тож потім постійно просив, щоб з Ручний протитанковий гранатометРПГ працював саме я. Але себе «кіборгом» не називаю. Був у ДАПі, так. Доклав руку до того, щоб він протримався довше. Але на цьому все. Просто робив свою роботу.
Вона була нехитра — пильнуй і стріляй.
Я був там 67 днів із 242-х. Ми залазили потихеньку на кран і сиділи всю ніч, дивилися. Тоді не було дронів, усе мали бачити на власні очі. За кожним кутком «ставили очі», щоб розуміти обстановку. Самі розумієте, 128 людей на 11 кілометрів — не надто й багато.
Один доброволець, уже не згадаю імені, познімав камери й поставив так, щоб мати кращий огляд. Також до кулемета Калашнікова взяв стрічку із БМП-2 і з’єднав разом 2500 патронів. Казав: «Нехай тепер думають, коли в мене перезарядка». А вони постійно десь намагалися пролізти — то з одного боку, то з іншого. Щось бачиш — доповідаєш, стріляєш. Просто виконуєш накази. Головне було — не боятися.
Якось до нас в аеропорт пробралися двоє наших. Дізналися, що ми там, і прийшли. Один із них, дід, був сапером. Він там «хімічив» — вигадував різні прикольні штуки. Приміром, на датчик руху поставив вогнегасник, який засипав порохом.
Вони відчинили двері, дивляться — звичайний собі вогнегасник. Не звертають на нього уваги, проходять далі, а потім — гуп! — і добрий день. Ще було таке діло — міна зі 120-го мала зігнутий хвостовик, не заходила у ствол. То він узяв її, поставив, замаскував… І спрацювало. Потім казали: «Було б відро, то зібрали б його у відро». Сапери — вони такі.
Ще один дядько цікавий був у старому терміналі. Повоювали-повоювали — він узяв совочок, віничок, гільзи позмітав у відеречко, поставив чайник і каже: «Все, заспокоїлися, можна й чаю попити».
Коли вийшов з аеропорту, то важив 56 кілограмів. Для мене — це мало, дуже мало. Та й броня… Бронежилети.«Корсари» ці. Вони ж по 12 кілограмів. Трохи важкувато. Не завжди, звісно, у броні й у касці бігав. Але побігати довелось — мене з РПГ перекидали на підсилення то туди, то сюди. Був у всіх частинах аеропорту, навіть поблизу Путилівського мосту, де заїжджала Колона бойовиків батальйону «Восток», яка заїжджала до Донецького аеропорту.колона. «Вітав»…
Щодо їжі — не знаю як, але одного разу дістали десь по шматочку сала й по два свіжі помідори. Я так радів тоді. Це було найсмачніше. Я взагалі сире сало не дуже люблю, але там воно було таке добре… Ніколи не забуду його смак.
Ніхто не розуміє, коли щось героїчне станеться і чи станеться. Воно просто стається, а ти в той момент часу — там. Проте ніколи не кажу, що я — герой. У чому героїзм? Так, це був перший бойовий досвід, і було дуже важко. Але, якщо вмієш — то мусиш це робити.