Кіборг із позивним «Прокурор». Максим Грищук: довга дорога від ДАПу до САПу

«Вони витримали — не витримав бетон». Так кажуть про «кіборгів» — бійців, що боролися за Донецький аеропорт. Ті бої восени 2014-го — зимою 2015-го називають найзапеклішими в російсько-українській війні. Оборона ДАПу тривала 244 дні. Під час боїв, за даними ЗСУ, загинуло 109 українських захисників.

Пролунав постріл. Максим принишк і почав лічити: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість». На «шість» знову бабахнуло. БМП-1 — прикинув. До найближчого укриття було метрів двісті. Стріляли не впритул. Та, вочевидь, бойовики засікли його з вежі ДАПу й лупили звідти «на око».

Його рятував туман. Власне, через погану видимість він і вийшов у розвідку до місця, де два дні тому від ворожого снаряду вибухнула МТ-ЛБ.Коли вперше бабахнуло, встиг побачити обгорілі тіла українських військових і розкидані снаряди.

Максим зорієнтувався миттю — треба дістатися укриття, яке за двісті метрів від нього. Почав лічити: від одного пострілу до іншого було рівно шість секунд. З цього припустив, що стріляли з бойової машини піхоти.

Одразу після чергового «бабаху» вибіг із-за знищеного тягача. Далі — лічив. На шостий лік застрибував до ями: на той час плацдарм Донецького аеропорту вже був всипаний великими воронками. В них перечікував постріл і впродовж п’яти секунд робив черговий ривок — до наступної ями.

Хтозна-скільки разів довелося отак від 1 до 6 лічити. Коли ж дістався до укриття, мозок рахувати відмовився: в голові вихором літали одні матюки. «Біг із перешкодами», в якому головний приз — «власне життя», закінчився його перемогою. Було 21 січня 2015 року.

***

На прохідній Спеціалізованої антикорупційної прокуратури аж двоє охоронців. Вони ретельно оглядають наші з фотографом сумки. Просять документи й записують дані. Пропускають хвилин через десять. Нам — на другий поверх, до кіборга і виконувача обов’язки керівника САП Максима Грищука.

Його кабінет мало відрізняється від інших чиновницьких кабінетів. Над робочим столом — тризуб. Біля столу — прапор. Стіл завалений купою документів. Телефонні апарати спецзв’язку. Хіба що з портрета, що прикріплений на стіні поруч із картою України, дивляться сумні очі жінки.

«Дехто питає, чи це моя мама. Це — мама загиблого на Донбасі. То такий проєкт робило “Дзеркало тижня”. Вони всім депутатам і чиновникам розіслали портрети матерів. І от я повісив його у серпні 2019-го, і відтоді він тут. Ще у двох кабінетах бачив такі», — пояснює Грищук. І розказує свою історію про те, як прокурор став кіборгом.

Попросився на війну сам

1 березня 2014-го року на подвір’ї одного зі львівських військкоматів стояв молодий чоловік. Середнього на зріст та середньої статури. У нього була дружина та маленька донька і не було досвіду солдата. Але він прийшов проситися на війну.

Тоді Максим Грищук написав заяву: у списках охочих виявився п’ятим. І пішов додому. У Криму 1 березня вже були «зелені чоловічки», але на материковій частині України ще мало хто готувався до війни.

У червні він знову прийшов до військкомату. З'ясувалося, що попередню його заяву загубили. Тож написав ще одну. І лише з третьої спроби отримав повістку.

З прокурорів — у десантники

Автобус, заповнений чоловіками різного віку, віз Грищука зі Львова на Яворівський полігон. Було по-серпневому спекотно. Мало хто розумів, що ця спека проти тієї, що на них чекає, — квіточки. Кожен висував свої версії та прогнози: доб’ють ворога і через місяць повернуться додому. Хтось давав війні 45 днів.

«25 людей їдуть в автобусі. 24 — до 24-ї бригади, один я — до 80-ї. П'яні хлопці тішаться, що їдуть на війну. Більшість із них мали строкову службу, а я не служив», — пригадує Максим Грищук.

До свого тридцятиліття тернополянин Грищук у рідному місті закінчив юридичний інститут і працював у Львівській прокуратурі. А ще мав «пластунську» юність і туристичне хобі. Вони дали йому потрібні на війні навички: розбирався у військових картах, добре орієнтувався на місцевості та стрибав із парашутом. Через це його й направили в 80-ту десантну окремо-штурмову бригаду.

«Військова прокуратура їх нагинала»

— Де працюєш? — спитав Грищука офіцер на Яворівському полігоні.

— Прокурором в прокуратурі, — відповів той.

— Що серйозно?

— Ну так.

— О! Ваш брат нам сала за шкуру залив!

«Я так розумів, що військова прокуратура їх “нагинала”, — каже сьогодні Максим. — Подумав собі: оце я зараз в “хороші руки” попаду. Далі сказали — добре: освіта вища, підеш номером обслуги. А мені що номер, що обслуга — не розумію, про що.

Кулеметник — знаю, стрілець — знаю, гранатометник — знаю. А от що таке номер обслуги — ні».

Грищука одразу ж охрестили «Прокурором». А «номер обслуги» згодом переклали звичайною мовою. Виявилося, що це — стрілець-помічник гранатометника. Грищука поставили вчитися воювати на АГС — автоматичному гранатометі. Кілька тижнів його третій батальйон тренувався, і це називали бойовим злагодженням підрозділу.

Загибель друга

19 жовтня, ще перебуваючи в «учебці», він почув по радіо про загибель свого друга та земляка — Віктора Гурняка. Сталося так, що Грищук рвався на війну на Донбас, а вона наздогнала його за сотні кілометрів звідти — на цілком безпечному Яворівському полігоні Львівської області.

«Я не повірив, що він загинув. Зателефонував знайомим. Але… Потім був на похороні на Личаківському цвинтарі. То було гнітюче враження», — пригадує Максим.

Військовий клас англійської мови 

У листопаді третій батальйон 80-ї десантної окремо-штурмової бригади, у якій служив Грищук, відправили у зону бойових дій — до Костянтинівки, на Донеччину.

Максим і сьогодні пригадує місцеву школу номер сім. Зелені облущені стіни — чи то від старості, чи то від війни. І клас англійської мови, де більше не вчаться учні. Там сплять 25 десантників.

«У грудні прийшла команда, що нас відправляють на ротацію в Донецький аеропорт. Мені сказали — ти розбираєшся в картах, найімовірніше, будеш коригувати артилерію. Я гадки не мав, як це робити. Коли ми слухали по радіо “сєпарські перехвати”, то заздрили. У них там чітко кадровий офіцер наводив гаубицю — метеодані ось такі, температура ось така, температура заряду — ось така, швидкість вітру така, кут повороту такий. А ти сидиш і згадуєш, як наша “міномьотка” стріляє. Дав координати, а міна впала за кілометр від них — навіть не бачимо, де. В них не було, як вони казали, “шахтьорів”, то все були добре навчені російські офіцери», — розповідає Максим.

«А оце не людина в кульку, яку я щойно вантажив?» 

23 грудня рота Грищука зайшла в Донецький аеропорт (ДАП). Сам він поки лишався на посту в Авдіївці: військові в ДАПі проходили ротацію кожні чотири дні.

«Першого січня загинув Любчик Подфедько. Був обстріл із гранатомета. Любчика ти знаєш — він з першого батальйону, ти — з третього. Ну як знаєш, візуально. 

Але йде інформація через рацію, що Любчик — 200. Через мій блокпост в Авдіївці йде евакуація. Треба тіло перевантажити з одного транспорту на інший. І оце тяжкий психологічний момент — Любчика в пакеті привезли, а ти маєш його перевантажити».

Того вечора Максим «додому» повернувся дуже пригніченим. Жили вони у звичайній авдіївській дев’ятиповерхівці. У квартирах, які ще недавно комусь належали. Звідси навіть не всі мирні виїхали. Він підіймався на свій сьомий поверх і притлумлював ненависть, коли минав двері квартир із написом «Тут живут люди». Так мешканці ідентифікували те житло, в якому ще жили.

«А ти йдеш, читаєш і думаєш: “Бляха, а оце не людина в кульку, яку я щойно вантажив?” Тупа агресія була. Ті люди не стріляли напряму, звісно, але очевидно були причетні до того, що війна почалася… Перший раз складно смерть пережити. Потім людина стає байдужа. Інстинкт самозбереження спрацьовує. Бо якщо ти будеш тужити за кожним, то втратиш пильність і станеш наступним двохсотим».

ДАП: кров, трьохсоті, трупи

7 січня українці колядували. У Тернополі родина Грищуків також святкувала Різдво. Та їхня коляда була тривожною: Максим заїхав в обстріляний і потрощений Донецький аеропорт. Під формою мав хрестик та маленьку іконку від дружини.

Його направили в радіолокаційну станцію. До диспетчерської вежі звідси було метрів 900. До нового терміналу — 1400. В ДАПі Грищук відвоював 17 днів без ротацій та перерв.

«У 20-тих числах по кілька людей гинули щодня. Кров, трьохсоті, трупи. Сентименти згасають із часом. Навіть коли бачиш 5 трупів у машині. І відчуваєш солодкий запах людського смаженого м’яса. Таке не забувається ніколи».

Не забувається і перший обстріл. Максим каже, що спочатку ураганом пролітають різні відчуття: боїшся і починаєш себе жаліти, а потім втрачаєш будь-який жаль.

«Тумблер вмикається: а чого ти себе жалієш, в тебе є автомат, чого ти сидиш? Вмикається інстинкт виживання. Вони в тебе стріляють, ти — в них. Через кілька днів був такий самий обстріл. Під паркан аеропорту йшли та стріляли, щоб я їм не заважав ходити. Я був на спостережному пункті, вони мене бачать. Пункт, відповідно, один, а територія — велика. Їм легше сховатися, ніж мені, бо вони знають, що я там сиджу. Вони там пострілювали. І от коли вдруге прийшли, аж смішно стало — чого я тоді злякався? Це все навички».

Міна як вгатить! Або народився в сорочці

В останні дні, перед тим як українські військові покинули ДАП, в радіолокаційну станцію заїхали вояки 79-ї бригади. Вони мали замінити добровольців із «Правого сектору» та ОУН.

З «вісімдесятки» тут залишився лише один Грищук. Без перерви він провів тут уже 14 днів. Був за старшого і добре знав місцевість та загрози. Разом із новенькими вийшов з укриття на умовно безпечну територію, яка не прострілювалася. Без бронежилета. Ходив і показував небезпечні напрямки, звідки можуть стріляти.

«Я розказую хлопцям-офіцерам. І міна як вгатить! Хлопок такий і фонтан замерзлого болота. Ми там, де стояли, одразу попадали. Пощастило. В нас перед тим хлопці копали там бліндаж, і теж міна впала — і їх посікло. Було два трьохсотих. Один важкий. Один середній. Ми робили евакуацію».

Ні Грищука, ні інших не зачепило. Не було навіть подряпин.

«Мені пощастило, — Максим тричі стукає по столі. — З аеропорту вийшов лише з бронхітом. Ти ж там постійно мерзнеш. Спиш брудний, одягнений і взутий, з автоматом на шиї. Організму було складно. Я коли приїхав уже в пункт постійної дислокації, два тижні кашляв як собака. Поки антибіотики не почали колоти».

Уві сні вбивав ворогів

В робочому кабінеті Грищука безліч згадок про ДАП. На стіні картина — диспетчерської вежі Донецького аеропорту, що стала символом незламності українських військових. І ще одна — кам’яний чоловік стоїть на горі з камінням. В його телефоні — сотні фотографій тих часів. А на робочому місці — знимка з дружиною та доньками. Молодша народилася, коли тато був на війні.

З фронту Максим Грищук повернувся восени 2015-го. Зразу взявся до роботи й уникав вільного часу. Але перших пів року уві сні продовжував «убивати» ворогів і прокидався з уявним автоматом в руках. Зараз, переконує, спить спокійно.

«З війни не повертаються. Це лише фізичне повернення, а психологічно — ні. Зараз на всі паради ходжу, які є. У шафі висить форма».

Нині Грищук — знову прокурор за професією, а не за позивним, як було на фронті. Він — головний у Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. Тут у нього інша війна й інші виклики.

«Тут важче набагато. Багатовекторніші загрози й атаки. Чого кажуть, що на війну всіх тягне, бо там усе просто — там свої, там не свої. А тут — не знаєш, звідки буде удар, вічно напоготові, вічно в круговій обороні».

Та справжня війна навчила його боротися. Зрештою, на якій би посаді не працював у майбутньому, він назавжди залишиться кіборгом «Прокурором».

«Кожен, хто там був, підтримував цю легенду кіборгів, бо в тебе ж народ вірить і ти не можеш просто взяти й піти, як додому з роботи».

«Ми втратили понад 100 бійців, вони — під 1000»

20 січня, як і кожного року, він знову зустрінеться з живими кіборгами. І вони поїдуть до мертвих. На цвинтарі не будуть сперечатися про кількість днів оборони ДАПу і хто з них більше його захищав. Просто згадають. І помоляться за здоров’я одних та за упокій інших.

«Не варто сперечатися, скільки днів обороняли ДАП — 242, 244 чи 245. Ще навіть 29 січня були бої за ті позиції. Тут інше важливо: маленький шматок території чинив такий опір. Ми втратили 106 бійців, вони — під тисячу. Через це вони не змогли дійти до Києва, як планували, за три дні», — підсумовує кіборг Грищук.

У його кабінеті на цілу стіну — велика карта України. Червоним маркером на ній Максим провів лінію, за якою — окупований Донбас. Як нагадування, що війна не закінчилася і що свою територію Україна ще має відвоювати. А поряд із картою — портрет Валентини Петрівни, мами загиблого на Донбасі Тараса Ковальського. Щоб пам’ятати ціну свободи та кожного сантиметра нашої землі.