Чого ще ми не знаємо про синдром річниці?
Перед четвертими роковинами повномасштабного вторгнення ми можемо думати: «я вже не маю повертатися до тих подій», «мені має стати легше», «краще не згадувати». З кожною черговою датою важкої події нам дедалі дивніше спостерігати за тим, як одночасно з війною ми живемо своє звичне життя: святкуємо дні народження, працюємо, закохуємось, будуємо плани.
У роботі з втратою ми часто говоримо про те, що біль від втрати (близької людини, дому) нікуди не зникає: він займає в нас таке саме велике місце. Але з плином часу до цього додаються речі та події, які формують «нове», «інше» життя. Ми набуваємо іншого досвіду: велика частина нас лише пам'ятає, як це — не жити з повітряними тривогами. Але закріплюється новий досвід — адаптуватися до щодення, у якому спокій порушує сирена. Це інше життя, ми до нього звикли, інтегрували цей досвід, і тепер він — частина нас і нашої історії.
Ми все ще живемо в перманентній травмі війни: наша нервова система застрягає в режимі мобілізації. Організм реагує як на реальну загрозу, навіть якщо ми фізично в безпеці. Тому зараз так багато клієнтів і клієнток скаржаться на хронічну втому, дратівливість, проблеми з концентрацією, постійне напруження, а емоції стають інтенсивнішими, ніж зазвичай. Це нормально, але виснажливо.
Ми можемо думати, що саме річниця події проживатиметься нами важко. Але часто складнішим є очікування цього тригеру. Мозок готується до стресу, активує тривогу. У цей момент важливо побачити, що зараз не так, як тоді. Так, ми все ще живемо в режимі постійної загрози. Можна відчути, де ця напруга тілесно: у спині, м'язах, плечах. Будь-яка турбота про тіло буде в цей час дуже корисною.
Водночас посилювати сум і тривогу може колективне несвідоме: українці відчувають біль іншого як власний досвід, бо всі ми є частиною великої групи, й у річницю вторгнення це відчуття приналежності особливо посилюється.
Усі ми любимо розповідати історії. І в річницю початку повномасштабної війни велика кількість користувачів соцмереж описує те, як їх заскочила війна, що з ними відбувалось і як вони давали раду своїм переживанням. Це дуже терапевтична практика — ділитися власним досвідом.
Коли людина переживає важку подію, її спогади часто залишаються хаотичними — як коробка з тисячами дрібних деталей, які не складаються докупи. Емоції, тіло й пам’ять працюють на повну, і через це біль, тривога або флешбеки можуть повертатися знову й знову. Розповідаючи свою історію в соцмережах, терапевтам і терапевткам, собі або у щоденнику, людина допомагає мозку упорядкувати цей хаос. Події отримують початок, середину й кінець, з'являється хронологія подій, емоції отримують назву, а тіло поступово відчуває, що небезпеки зараз немає.
Через розповідь ми помічаємо власну стійкість: що ми змогли це пережити, що вистояли. Якщо нашу історію чує інший, з’являється підтримка, співпереживання, відчуття, що ти не сам. Іноді, розповідаючи, ми починаємо бачити сенс того, що сталося; розуміти, як ці події змінили нас; відкривати для себе нові можливості або цінності. У психотерапії ми називаємо це «посттравматичним зростанням».
Навіть простий запис у щоденнику або внутрішній монолог можуть допомогти психіці «перепакувати» травму, інтегрувати її у своє життя і зробити її частиною своєї історії, а не нескінченним джерелом болю. Розповідь зцілює тим, що дає мозку змогу відчути порядок, контроль і підтримку там, де раніше була лише хаотична тривога.
Спробуйте в цей час мати більше ритуалів: нашій психіці дуже потрібна рутина й заземлення. Саме вона створює відчуття хоча б мінімальної безпеки та визначеності.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.