Як росія ховає викрадених українців і чому їх важко повернути? Інтерв’ю з головою Медійної ініціативи за права людини

З початку повномасштабного вторгнення МІПЛ системно фіксує випадки викрадення цивільних українців росією. Скільки таких людей ви змогли ідентифікувати на сьогодні? І скількох із них уже вдалося повернути?

За нашими підрахунками, це понад 4000 людей. З них приблизно 2428 цивільних досі залишаються незаконно затриманими. Частину звільнили в межах офіційних обмінів, ще більш як тисяча повернулися іншим шляхом.

Точної цифри немає, бо не існує вичерпного обліку всіх цивільних, яких затримували, — від кількох годин до років, починаючи ще з 2014-го. Тому можна говорити лише про приблизні оцінки, але очевидно, що йдеться про тисячі людей.

Це велика проблема, яку насправді держава не намагається розв'язати системно. Або намагається, але дуже ситуативно.

Ви згадали про затриманих іще з 2014 року. Чи відомо, скільки таких людей досі утримує росія?

Я думаю, що зараз ідеться про кілька десятків людей, які були затримані до 2022 року в Донецькій та Луганській областях. У серпні 2025 року відбулося повернення 51 громадянина — це, окрім одного, саме ті, кого затримали ще до 2022 року.

Частину людей досі утримують на тимчасово окупованих територіях — у Донецьку й Луганську. Частину перевезли до росії, де їх судять або вони вже «відбувають покарання». І хоча ми говоримо «відбувають покарання» в лапках, бо це ж незаконне затримання, однак для них це реальне покарання.

Окремо можна говорити про приблизно 150 громадян, затриманих у Криму до 2022 року. Що стосується їх, то таких масових звільнень не було й більшість досі залишається затриманими.

Медійна ініціатива з 2023 року веде й оновлює інтерактивну мапу місць, де росія утримує українських цивільних і військовополонених. Скільки таких локацій наразі зафіксовано та чи за ці роки ви помітили появу нових місць утримання?

На початку ми нанесли на карту перші 40 місць утримання — переважно в окупації. Зараз на карті 239 місць в окупації та в рф. Ми постійно її оновлюємо. 

Спочатку таких місць було більше на окупованих територіях. Вони все ще там залишаються. Але зараз росія значно розширює географію утримання вже на своїй території. Це пов’язано з тим, що зростає кількість так званих судових процесів у рф, коли після «вироків» людей розвозять по різних установах «відбувати покарання». Ми отримуємо дані від звільнених цивільних і військових, моніторимо відкриті джерела й додаємо ці місця на мапу.

Є масові місця утримання — наприклад, СІЗО №2 у Таганрозі Ростовської області чи виправна колонія суворого режиму №1 Тульської області, де утримуються сотні українців без зв’язку із зовнішнім світом. Але після «вироків» людей часто розпорошують по різних колоніях, де може бути один-два українці, і через це географія постійно розширюється.

У кого є доступ до таких людей? І якщо говорити про установи на ТОТ, чи мають змогу родичі українців, які не виїхали, бачитися там із затриманими, щось їм передавати?

Якщо ми говоримо про Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, то їх мають утримувати в окремих таборах і в умовах, які є не гіршими за умови для власної армії росії. Тобто це мають бути якісь казарми, де є ліжка, немає ґрат на вікнах, нормальне харчування тощо.

Якби росія діяла за Женевськими конвенціями, то до військовополонених мали б доступ гуманітарні місії — щонайменше Міжнародний комітет Червоного Хреста. Але росія не діє за цими правилами. [Тому] не те що родичі, а навіть представники МКЧХ не можуть потрапити в місця, де утримують українців.

А якщо ми говоримо про цивільних, то їх росія взагалі не має права затримувати, утримувати, перевозити, бо діє Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни, за якою цивільні мають залишатися в себе вдома, в окупації, якщо вони так вирішили.

Але росія затримує цивільних та утримує їх із військовополоненими у тих самих місцях. І оскільки вона вже порушила ці правила, то логічно, що вона нікого туди не пустить. Ці люди «невидимі» для їхньої системи. І пропускають до них лише у виняткових випадках, коли відбуваються окремі перемовні процеси та домовленості щодо доступу.

росія безпідставно обвинувачує, наприклад, у тероризмі людину, яка зробила донат на Збройні сили, перебуваючи на окупованій території. Ну так, це її держава, її Збройні сили, і вона не погоджується з окупацією. Для росії це є злочином.Тетяна Катриченко, голова Медійної ініціативи за права людини

А ще ж ми знаємо про багато випадків катувань. Тобто умови утримання дуже відрізняються від тих, які прописані. Відповідно, росія не хоче все це показувати. Тому загалом росія доступу не дає, лише винятково, але дуже рідко.

Понад два роки тому в інтервʼю ви зазначали, що Координаційний штаб не має повноважень займатися поверненням цивільних із російського полону. Чи змінилися відтоді його повноваження в цьому питанні або, можливо, загалом державний підхід до таких повернень?

Загалом змінилися. Координаційний штаб, утворений при ГУР,  і далі насамперед відповідає за військовополонених. Але в березні 2024 року була ухвалена постанова, за якою відтоді Координаційний штаб опікується й питанням повернення цивільних громадян.

Ми бачимо, що кількість повернутих цивільних громадян унаслідок перемовного процесу щодо обміну військовополоненими зростає. Торік було кілька обмінів, коли разом із військовими поверталися й цивільні. І це різні цивільні — як затримані до 2022 року, так і громадяни, яких затримали на території рф, і вони відбували там покарання, чи на ТОТ за їхні погляди.

Але повернення цивільних все ще залишається такою сферою діяльності, у якої немає основного відповідального. І ми бачимо збоку, що навіть тактичних кроків, не те що стратегічних, у держави немає щодо повернення цивільних. Це все ще радше винятки з правил.Тетяна Катриченко, голова Медійної ініціативи за права людини

Чому був повернутий журналіст Журналіста УНІАН Дмитра Хилюка окупанти викрали в селі Козаровичі Київської області в березні 2022 року. Його як цивільного заручника повернули в межах обміну військовополонених у серпні 2025 року.Дмитро Хилюк? Тому що журналістська спільнота цього вимагала, не давала про нього забути. Тому був сформований суспільний запит. Хоча я, звісно, можу помилятися, тому що ми не можемо знати, що відбувається в перемовному процесі.

А де тут межа для суспільства, зокрема рідних, між тим, щоб і не дозволити забути про людину, і водночас не сказати зайвого — того, що людина в полоні приховує щодо себе?

Це складне питання. З одного боку, коли людина перебуває в полоні чотири роки, то вже якось складно знайти аргументи родині, що їй краще мовчати. Мені здається, це неправильно. Навпаки, потрібно родинам надавати більш ефективну інформацію — у медіа, зокрема іноземні, й у міжнародні організації — про військовополонених і цивільних затриманих.

Чи впливає публічність на повернення? У випадку з росією — впливає все. Є приклади, коли мовчання не допомагає, коли активна публічність не допомагає, і коли й те, й інше зрештою призводить до звільнення. Тетяна Катриченко, голова Медійної ініціативи за права людини

З тих опитувань, які ми маємо, як військовополонені, так і цивільні говорили про те, що російська сторона багато що знала про них: про родичів, місця проживання, роботу, друзів тощо. Якусь інформацію росіяни вибивали під катуваннями. Якісь бази даних, як-от із військкоматів про атовців, були злиті.

Звісно, для публічних комунікацій треба фільтрувати інформацію, аби не нашкодити. Не говорити про полон, мені здається, — це більший ризик, тому що людину можуть реально загубити. Тому що оцей верифікований список цивільних — достатньо хиткий. У нас є Координаційний штаб, який веде свій облік, є Служба безпеки та Офіс уповноваженого, у яких є свої. Але загалом немає єдиного обліку. Тобто в якомусь із цих обліків людина може просто загубитися, і потім під час перемовин про повернення всіх на всіх не врахують імена.

На початку березня омбудсмен Дмитро Лубінець повідомляв про те, що росіяни викрали 19 жителів Сопича на Сумщині та депортували їх на територію рф. А перед цим у грудні затримали й вивезли близько 50 мешканців села Грабовське Сумської області. Чи маєте ви більше інформації про ці конкретні кейси? І про що загалом свідчать такі випадки?

Про Сумщину відомо небагато, але логіка тут інша. На окупованих територіях, як-от у Мелітополі чи Донецьку, цивільних затримують через підозри в нелояльності до окупаційної влади — вони проходять через підвали, СІЗО і всю систему утримання.

У випадку прикордонних сіл на Сумщині йдеться радше про інше: це люди, які залишилися в зоні бойових дій і яких російська сторона перемістила вглиб своєї території, формально — «з міркувань безпеки». Тобто це не класичні цивільні затримані, а незаконно переміщені особи.

Україна, відколи почала вести операцію в Курській області рф, також вивозить на свою територію, у Сумську область, громадян рф, щоб гарантувати безпеку.

Тому з погляду міжнародного права питання законності чи незаконності переміщення українців треба розглядати в кожному конкретному випадку.

Днями в медіа писали про випадок, коли звільнений із полону в білоруській колонії цивільний не встиг оформити статус жертви політичних переслідувань боку країни-агресора — і його одразу мобілізували. Чи підсвічує це прогалини в системі визнання цього статусу в цивільних і як цього можна уникнути?

Цивільні й військові не отримують якогось статусу. Коли військовий потрапляє в полон, то отримує захист відповідно до Женевських конвенцій, він є військовополоненим. А цивільні — це просто цивільні, затримані російською федерацією. Пізніше щодо цивільних та військових може бути встановлений факт затримання у зв’язку зі збройною агресією рф. Сам собою факт затримання не дає права на відстрочку від мобілізації — така підстава виникає лише тоді, коли встановлено факт.

Щоб був встановлений цей факт, треба довести, що цивільний діяв або висловлювався на підтримку територіальної цілісності, незалежності й мав чітку проукраїнську позицію. Або затримання повʼязане з професійною діяльністю. Наприклад, коли журналіста затримали на ТОТ, а він там здійснював журналістську діяльність — як-от Вікторія Рощина. Тетяна Катриченко, голова Медійної ініціативи за права людини

Очевидно, вона була затримана у зв'язку зі збройною агресією рф. Або, наприклад, колишній атовець — він теж був затриманий не тому, що має таке ім'я і прізвище, а через те, що служив у Збройних силах України.

Тому родичі таких затриманих мають ще під час перебування людини в затриманні надати документи й встановити цей факт, або людина робить це після звільнення.

Держава не дає всім цивільним, які були в затриманні, відстрочку від мобілізації. Найімовірніше, лише невеликий відсоток людей мають на неї право.

Ви згадали про Вікторію Рощину. Саме в контексті її загибелі хочу поговорити про перспективи притягнення до відповідальності воєнних злочинців. У цій справі є значний медійний розголос, уже є деякі результати розслідувань. Чи реально притягнути до відповідальності конкретних російських посадовців чи комендантів тюрми, де перебувала наша колега?

Загалом можна. Але в цій справі є ключова прогалина — невідомо, за яких саме обставин вона загинула: чи це було вбивство, чи наслідок умов утримання. Відомо, що вона перебувала в кількох місцях утримання, і щодо окремих епізодів уже є підозри. Але для родини принципово важливо встановити конкретну людину, яка це зробила або допустила.

І це важливо, тому що як цивільні, так і військові гинуть у російському полоні — той самий міський голова Дніпрорудного Двоє звільнених із полону військовослужбовців розповіли «Слідству.Інфо», що міський голова Дніпрорудного Запорізької області Євгеній Матвєєв помер у СІЗО №3 міста Кізел Пермського краю росії. Це сталося майже одразу після етапування Матвєєва до цього ізолятора — 63-річного чоловіка жорстоко побили під час так званої прийомки.Євгеній Матвєєв був убитий у тому самому місці, у якому, найімовірніше, загинула й Вікторія Рощина, — у СІЗО №3 міста Кізел Пермського краю рф.

Насправді це складне питання. Ми можемо прагнути встановлення конкретних виконавців, і в окремих резонансних справах це можливо. Але в більшості випадків або не вдасться встановити конкретних людей, або вони ніколи не постануть перед судом. Проте найвище керівництво росії — ті, хто фактично надав наказ затримувати цивільних на окупованих територіях, — ми віримо, що буде покаране.

Які головні системні проблеми в розслідуванні воєнних злочинів та поверненні цивільних ви бачите сьогодні в Україні? Та які зміни на рівні держави зараз є критично важливими?

У розслідуванні критично важливо бачити не лише окремі епізоди, а всю картину злочинів, пов’язаних зі збройною агресією. Бо, наприклад, убивства в різних місцях Бучі — це мають бути не окремі справи, а одна — про дії рф на півночі Бучі чи Київщини або взагалі про наказ щодо вбивства цивільних.

Так, кожен злочин має конкретного виконавця, і, як ми вже згадали, важливо знайти винного, який, наприклад, допустив чи призвів до смерті Вікторії Рощиної. Але ще є глобальне бачення рф щодо знищення українців, тому підходити до цих процесів потрібно комплексно: не лише фіксувати окремі випадки, а й бачити їх як частину системи.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.