«Ходили чутки, що переселенців запускають у бараки й усе нове в них крадуть». Чому літнім людям страшно евакуюватися
Восени 2024-го Валентина Кириченко підіймалася сходами свого будинку в Покровську. Раптом не змогла підняти ногу. Не поспішала, не падала, не підвертала, а йти не може. Сусіди затягли її у квартиру, і відтоді вона там повзала навколішки. До лікаря, зробити рентген — ніяк, їх уже не було в місті, як і води, газу, електроенергії.
Покровськ обстрілювали немилосердно, до знищення. Місто палало й кровоточило, жінка просила смерті. У своїй домівці. Коли раптом…
У мене на цвинтарі — батьки, чоловік, брат, і місце для мене залишене
«Мої предки — запорізькі козаки, так що я — козачка, — розповідає пенсіонерка з гордістю. Ми перебуваємо на Київщині в Унікальний соціальний проєкт на Київщині, створений американським меценатом Деллом Лоєм Хансеном для переселенців, зокрема для безоплатного та довічного проживання літніх ВПО, які втратили дім через війну. Комплекси пропонують повністю мебльовані сучасні будинки, медичний догляд, реабілітацію та розвинену інфраструктуру (бібліотека, кінотеатр, спортзал, салон краси).Чудо-містечку Хансена, де зараз живе переселенка. — І покровчанка, народилася і весь вік прожила в Покровську, і мова моя — українська, бо я українка! Тільки ми не казали “сорочка”, а “рубашка”, не “огірок”, а “огурєц” — ну це наш донбаський говор».
Працювала жінка на залізниці касиркою. Отримали з чоловіком квартиру, яка була їй домівкою понад 50 років.
«На пенсії я не сиділа, квіти вирощувала на дачі, кругом усіх знала, усі свої, я в будинку своя. У мене на цвинтарі — батьки, чоловік (нема вже 28 років), брат, і для мене місце залишене. Тому й не хотіла нікуди їхати, хоч Покровськ і обстрілювали. Спершу бахкало далеко в місті, бомбили центр. Щось ми чули, щось бачили, але чекали — може ж, зупиниться. Поки Авдіївку не взяли (українські війська вийшли з міста в лютому 2024-го — ред.), ще надіялися, що до нас не дійдуть. А як Авдіївку забрали, війна покотилася до нас швидше», — згадує Валентина.
Улітку 2024-го в місті «вимкнули всі зручності», жити ставало дедалі гірше. Жителі масово евакуювалися. «Поки я ходила своїми ногами, могла води з вулиці принести у пляшках і для туалету, і для пиття, і для миття, магазин ще працював. А коли моє зношене тіло зламалося (йдеться про ногу — ред.), не могла за собою доглядати. Сусіди приходили трохи, годували, а я хотіла вмерти у своїй хаті, просила Бога, бо нікому не нужна, у кожного свої турботи».
Але якось з’явилося світло, і вона увімкнула телевізор. Там невідомий їй чоловік говорив про те, що треба цінувати кожну хвилину свого життя. І Валентині вистрілила думка:
«У мене відмовили ноги, але ж голова працює, я бачу, чую, руки робочі. Хай мене відвезуть у найгірший барак, хай у кімнаті буде 30 душ і всі лежатимуть, а я підлізу до когось рачки й подам склянку води».
І наприкінці осені 2024-го попросила в сусідки номер волонтерів. Хай буде, що буде. Навіть якщо викинуть дорогою.
З собою взяла драні тапки
Ті сказали: «Будемо через день, складайте сумки. Не більше ніж дві».
«Що я можу взяти, якщо не можу йти? Подивилася: є старі тапки з діркою й нові. Міркую: візьму нові — відберуть. У нас тут ходили чутки, що переселенців запускають у бараки, там двоярусні ліжка. То я нагору не залізу, а на першому ніхто місця не дасть. І як вийду в туалет, то все найкраще вкрадуть», — з такими думками пенсіонерка їхала з дому.
На згадку взяла лише одне фото. Показує з усмішкою чорно-білий знімок: вона, чоловік, син і донька.
Донька з дітьми в Москві, виїхали давно, онучкам уже по сорок із хвостиком. Син зараз у Харкові: як і мати, залишився без житла, десь перебивається по квартирах. Валентину до себе ніхто не забирає.
«Я жила й живу з Богом», — каже вона про себе.
Волонтери вивезли її в Павлоград, там мешкала з вісьмома людьми у кімнаті. А потім жінці запропонували перебратися в містечко Хансена. Жінка погодилася, бо тут, сказали, є лікарі.
Валентина Кириченко думала, що потягла «якусь жилку» на нозі, виявилося — перелом шийки стегна. Кістки зрослися, але неправильно. У 88 років ламати все заново й робити операцію медики не стали. Жінка пересувається на ходунках.
«Тут мені дали будиночок, і я мала сусідку, на двадцять років молодшу. Вона біля мене бігала, допомагала, готувала. Але я подумала: вона молода, заміж захоче, а я сама не справлюся. Ні підлогу помити, ні покупатися. І попросилася сюди».
«Сюди» — це будівля, яку між собою називають «госпісом» (будинок стаціонарного догляду — ред.). Туди беруть жителів містечка, які не можуть турбуватися про себе через різні обставини. Вони живуть у палатах, як у лікарні.
Наразі мешканців 17, найстаршій жительці — під 100 років.
«А ту мою жалісливу сусідку, що мене доглядала, спаралізувало після інсульту. Отак іноді життя складається», — зітхає Валентина.
Запитую, чи думала вона, що таким буде її життя. Вона бере аркуш із тумбочки, читає:
«Ось тут я записала, бо забуваюся: “У мене достойна старість”, — гірко усміхається. — Достойна — це коли людина має зустріти її в тому, чого за життя досягла: побудувала дім, виростила сад, виховала дітей. А в мене все це забрали, а оце дали, — вона обводить рукою кімнату. — Але я довольна: у мене є дах над головою. Мене доглядають, годують, пенсію не забирають, усе принесуть, постіль виперуть.
Мені дзвонять подруги: та із сином живе, та — з дочкою, та — з невісткою. Їх ображають: то їсти не сідають зі стариками разом, то кричать: “Що ти торохтиш своїми палками”, “Ти знов обляпався”, — то хтось із сім'ї випиває і лає матір. У мене самі луччі условія тут. Хоч я й плачу щодня від самотності й порожнечі всередині. Але хоч ніхто не чекає, здохну я чи ні».
На все Божий промисел
Валентина Андріївна розповідає, що щодня робить обхід: на ходунках навколо «госпісу». Щоранку в неї Стародавня китайська система оздоровлення та саморегуляції, що поєднує повільні фізичні рухи, дихальні вправи та медитацію для роботи з життєвою енергією («ці»). Практика спрямована на зняття стресу, зміцнення фізичного здоров’я, покращення гнучкості та досягнення внутрішнього спокою. Вона включає динамічні та статичні вправи, доступні для будь-якого віку.цигун, є різні заняття, зокрема з ліплення — на столі голова котика і квіточка з м'якого пластиліну.
Їй телефонує подруга, вона весело щебече, що про неї напишуть статтю. А коли кладе слухавку, на дорогу научає:
«Я старалася жити по-людськи, щоб нікого не образити. Краще я постраждаю сама, ніж хтось мучитиметься через мене. Дуже за це переживала. А виходить, що треба більше думати за себе і своє здоров'я піддержувати, щоб не стати тягарем нікому. Життя склалося не так, як хотілося, але я себе заспокоюю, що на все Божий промисел. Чомусь мені треба було опинитися тут, значить, усе йде своїм чередом».