13 кілометрів дороги з дронами над головою: як літня жінка вивозила з-під обстрілів свого чоловіка на колісному кріслі

Звикаємо до тиші

Нині Мартиненки облаштовуються на Київщині — у «Чудо-містечку Хансена». Тут зазвичай немає місць, наразі будується третя черга для переселенців. З 10 000 заяв організатори мусять обрати 300. Але виконавча директорка Олександра Кондрашева побачила відео з Наталею та Федором і загорілася: «Ми маємо їх прилаштувати». І ось вони тут.

«Звикаємо до тиші, — каже Наталя. На вулиці дощить, і ми розмовляємо в будиночку: їх тут цілі ряди, акуратні й новенькі, зі свіжою побутовою технікою і меблями. — Ні вибухів, ні “шахедів”. Тривог навіть не чути, і це так дивно, навіть тривожно».

Наталя родом з-під Костянтинівки, там із діда-прадіда жила вся її рідня. Федір мешкав на сусідній вулиці. Як повернувся з армії, побралися, їй було 18, йому — 21. Наразі їхньому шлюбу 51 рік.

Доньки не стало півтора року тому: обірвався тромб. Онуки й правнуки в росії, далеко, біля Японського моря. Наталя з Федором працювали на «склозаводі» в Костянтинівці. Вийшли на пенсію, ґаздували у своїй будованій-перебудованій хатці. 

У 2014-му над міською радою на кілька місяців замайорів прапор самопроголошеної «ДНР»,  поки ганчірку не викинули українські військові. Наступні роки місто жило відносно спокійно: повалили пам’ятник Леніну і встановили Шевченку, на виборах президента жителі віддали голоси за проросійського Юрія Бойка. А в другому турі — за Володимира Зеленського. У Костянтинівці дислокувався 90 батальйон, який бився за Донецький аеропорт і захищав Піски, Зайцеве, Опитне.

Як це — він у хаті сам сидітиме, а я в безпеці

З 2022-го на місто й села довкола посипалися бомби, ракети, міни. Будинки руйнували десятками за раз, росіяни трощили школи, ліцеї, котельні, «Пункти незламності». Гинули мешканці. Коли кладовище закрили, їх ховали у дворах. Жодних поховань, прощань, зібрань людей: нашвидкуруч сусіди викопували яму, загортали тіло в плівку й бігом розходилися, щоб не засік дрон.

У куточок села, де жили Мартиненки, не прилітало довго. Вони все сподівалися, що ось війна припиниться чи росіяни не дійдуть. Навіть планів не будували на випадок «а раптом що».

Торік у серпні в Костянтинівці зникли вода, світло, газ, а з наближенням зими стало ясно, що опалення не чекати. Зачинилися магазини й базари, банки й лікарні. Люди масово тікали. Хто куди. До рідні чи в безпечніші місця, де можна винайняти житло. Родини з дітьми евакуювали примусово. На вулиці Мартиненків із понад сотні мешканців лишилося десяток.

Наталя і Федір зосталися. Він без ноги: ампутували вісім років тому через діабет. Ходив на протезі та з паличкою. Пенсії — менш як 10 тисяч гривень на двох. Міркували: якщо виїдемо, не протягнемо довго на такі кошти.  

Насунулася зима з її лютими морозами. Чоловік розібрав автоматичний котел — і подружжя топило вугіллям і дровами, яких заготовили зараніше. Світили свічками, каганцями, ліхтариками. Телефон (такий-сякий зв'язок пробивався) і павербанк заряджали в сусідів через генератор. За його допомогою й воду качали. 

Їжа яка? «Консервашка», картопля, яку заготовили на зиму, і багато-багато круп та консервів: усе, що роками роздавали волонтери й що називалося «гуманітаркою», тепер згодилося.

«Спершу й коти не хотіли такого бачити, а ми мріяли про молочку, сальце, м’ясце, але пізніше і вони, і ми кинули ці барські замашки», — розповідає сумно Федір.

Хтось лишив їм газовий балон, хтось — крихітну пічку й маленькі туристичні балони. Коли дозволяла погода — готували на вогнищі у дворі. Хоча військові попереджали: не варто, дим видно. А від дронів у небі аж кишіло. Подружжя жартує: рота не відкривай, бо залетить.

«Але ми топили й готували. Бог милував», — згадує Наталія.

У погріб чоловік не хотів спускатися: без ноги, на протезі, незручно. А їй самій страшно. За нього.

«Як це — він у хаті сам сидітиме, а я в безпеці. Не кидала його. І спали в одному ліжку, і коти з нами: Васька й Рижик».

Отак і жили: як стемніє, сядуть одне навпроти одного й бесідують. Про все на світі.

Поранення й рішення виїжджати

На вулицю, поза двір, майже не виходили. А як визирнуть: однієї хати немає, іншої. Якось біля їхнього паркану дрон поцілив у хлопця. Той і не смикнувся.

Наталя без упину плакала від того, що рідні місця знищують. У січні цього року Федора поранило. Він вийшов подзвонити до сусіда, і за метрів вісім від нього упав дрон. Вибух, стовп чорного диму, у здоровій нозі у трьох місцях «закипіло». Дим розвіявся.

«Що це було, Серього?» — спитав Федір у сусіда й озирнувся довкола: ворота побиті, стіна гаража покоцана.

«Не зрозумів, що ледь із життям не попрощався?» — хрипло засміявся той.

Дружина лікувала поранення, але десь всередині залишився уламок. Через  місяць на нозі стали чорніти пальці. Федір зрозумів, що почався процес, як і з попередньою ногою. Її треба ампутувати, інакше гангрена. Уже піднялася температура, чоловіка лихоманило. Наталя топила що дві години хату, щоб його зігріти.

«Саме через ногу ми вирішили виїжджати», — коментує рішення вона. Писала свасі в Києві повідомлення, щоб та допомогла їм. Вона знайшла волонтера Вадима Гейка, який мав забрати подружжя і відвезти Федора на операцію.

 Серце — не камінь

Але лишалося найважче — вийти з обстрілюваної території: волонтери туди вже не заїжджали. А це дуже небезпечно й страшно. У небі — дрони, на землі — побиті військові машини, мертві люди. Волонтери просили: треба виходити в дощ чи коли хмарно — менше дронів. А погода, як на зло, у березні — щодня хороша, сонячна. Довелося вибиратися в таку.

Рано-вранці зачинили хату й не озирнулися, не прощалися, щоб не рвати серце. Взяли лише торбу з документами та ліками й вирушили.

«Дуже шкода Рижика. Це маленький котик, до нас прибився. Васька старший, йому чотири роки, не пропаде. Хоча обоє вміють мишей ловити. Рижик такий розумний, от кажу: “Пора спати”. Поки на милицях добирався до ліжка, а він уже там. Не могли ми котів узяти, нікуди, ми ще й не знали, де житимемо», — Федір зітхає.

За тваринами попросили доглядати сусіда.

Знайомі переправили їх через річку: міст зруйнований, але через брід хтось накидав гілок, двері поклав. Наталю перевели за руку, Федора перенесли, обом допомогли подолати поле, а далі пара вже рухалася асфальтованою дорогою сама.

Літній жінці важко давалася відстань у 13 кілометрів. Вона все втовкмачувала собі крізь сльози: «Наташо, треба йти. Наташо, уперед». Позаду гули безпілотники, вона молилася.

Зустріли кілька груп наших військових: йшли на завдання, на передову. Допитувалися: «Що ж ви, старенькі, досиділися?».

Увесь час жінка була на зв'язку з волонтерами, ті під’їхали й дуже швидко завантажили пару в авто, неподалік пролетів дрон. Яким дивом він нічого не скинув на голову, пенсіонерка не знає. Міркує: може, оператор пожалів їх.

О 10-й ранку вони вже були в лікарні Краматорська, після обіду медики вивезли Федора з операційної: «Якби ще кілька діб, можна було б не приїжджати».

Зараз зв'язку з Новоселівкою і Костянтинівкою немає. Подружжя знає, що через кілька днів після їхньої евакуації прилетіло в будинок навпроти, у їхній хаті злетів шифер, вибиті вікна й двері. Що з котами — невідомо.

«Нас привезли сюди, у Київську область, у це “Чудо-містечко”. Тут чекав повний стіл продуктів, раз на день отримуємо готовий обід, є огляди лікарів, є де погуляти з колісним кріслом. Нам ще два подарували, одне — електричне. Усі навколо дуже привітні. Мали відеорозмову через інтернет із засновником містечка Хансеном, він знайомиться особисто з усіма жильцями. Ми і йому, і Вадиму будемо вдячні, поки очі навік заплющимо», — вимовляє з болем Наталя. І додає:

«Про наш дім дідусь мені забороняє згадувати… А мені він снився сьогодні. І люди, з якими ми жили».

Федір закурює і відвертається до вікна.