Сплав на байдарках замість Tinder. Як туризм допомагає ветеранам із реабілітацією і пошуком кохання

hromadske провело 2 дні активного відпочинку разом із ветеранами. Чи багато таких безоплатних ініціатив? Як вони змінюють навіть закритих у собі? Хто прийшов у туризм з апатією, а натомість знайшов кохання — читайте в репортажі. 

«Гребти треба туди, куди я матюкаюся»

Найдужчі спускають 5 сплавних катамаранів на воду. У кожному — 10 місць. На перший погляд, наче ж нічого складного: закріпися на надувному сидінні й греби синхронно з іншими.

«Як їздять Броньована машина піхотиБМП, БронетранспортерБТР, танки — ви всі в тому орієнтуєтесь. Права гусениця назад, ліва вперед — повернули праворуч. Ми — ті самі гусениці. Єдина проблема: розібратися, хто права, хто ліва.

Коли я кажу назад — це від дупи до носа. Вперед — від носа до дупи. Все дуже просто. А взагалі, мої діти знають: треба гребти не туди, куди я кажу, а туди, куди я матюкаюся», — розряджає ситуацію перед сплавом Тарас Білошицький. Усі сміються.

Тарас Білошицький — засновник львівського туристичного клубу «Манівці». Викладач, тренер і багаторазовий чемпіон із водного спорту. Зазвичай табори й спортивні секції організовує для дітей, але тепер за будь-якої нагоди до активного мандрівництва залучає й ветеранів.

«От цей проєкт, який профінансувала обласна адміністрація, не мав бути ветеранським. Він розрахований на молодь віком 14-35 років і не більш ніж на півсотню людей. Але для ветеранів із травмами ми не робили вікових обмежень». 

Як я скажу військовому, який учора був на фронті, що його дружина підпадає під вікову категорію, а дитина — ні? Тому в нас тут значно більше запланованого — понад 70 людей.Тарас Білошицький, засновник туристичного клубу «Манівці»

«Молода дівчина — нащо я їй?»

Нині мілководним і спокійним Дністром пливуть п’ять команд. Дехто з ветеранів — на Те саме, що каяк — вузьке судно з сидіннями для веслувальників, які закриті палубою по пояс. Слово «байдарка» використовують лише у країнах колишньому СРСР, оскільки це слово помилково закріпилося у російській мові.байдарці. Хтось із місцевих на березі знімає дійство на телефон, вигукує: «Слава Україні!».

«Героям Слава!», — в унісон відповідають веслувальники. Гучне відлуння розходиться схилами прибережного села.

На нашому катамарані за штурмана — Анна, одна з організаторок сплаву. Поруч із нею сидить Євген — молодий, дужий військовий. Під його довгими камуфляжними штанами не одразу помітно протез. Він — єдиний, хто його не Механічні або біонічні протези мочити не можна, адже вони складаються з механічних та електронних елементів, що псуються внаслідок потрапляння води.знімав під час сплаву: це його не перший похід, тож він впевнений, що не шубовсне у воду.

«Перший раз я був на сплаві рік тому: тоді ще була свіжа післяопераційна рана. Відтоді я вже на протезі. Сплавляюся десь учетверте», — розповідає Євген під час одного з привалів. «О май гад! Запотіла», — каже, протираючи приймальну пластикову Частина протеза, яка сполучається з куксою — частиною кінцівки, яка залишається після ампутації чи через порушення в процесі її формування. Гільзу роблять індивідуально під кожну ногу.гільзу свого протеза.

Коли запитую про травму, він дістає Частина прикраси — те саме, що підвіска чи брелок.дармовис із макетом Невелика (майже з долоню) протипіхотна фугасна міна натискної дії радянського виробництва. Виготовлена з пластику, вагою з 80 грамів. Встановлюється засобами дистанційного мінування.«пелюстки». Саме на таку міну він наступив під час штурму на Донеччині півтора року тому. На нозі 27-річного хлопця залишилася тільки верхівка берців. Проте з армії він не списався — нині служить у тиловій частині в Житомирі.

Під час сплаву він мило «підколює» штурманку Аню. На березі вони обіймаються — стає очевидно: пара. Згадують, як понад рік тому познайомилися на першому сплаві Євгена.

Женю привезли з реабілітаційного центру. Він був майже одразу після ампутації, понурий. Аня вирішила взяти ініціативу у свої руки.

Я подумала: такий симпатичний хлопець. Коли я йому запропонувала лишити на березі рюкзак, він мені спочатку відповідав грізним голосом. Однак після сплаву я все ж вирішила підійти познайомитись. А потім взяла номер телефону…Анна, одна з організаторок сплаву

А я думав: уже старий, ще й «каліка», та кому я вже треба?.. А вона — молода дівчина. Нащо їй «інвалід»? Потім уже почали спілкуватися, то я почав себе приймати.Євген, військовий

Обіймаючись, стоять поруч ще одні закохані: Дзвінка й Микола. У нього теж ампутація правої ноги. Вони з Євгеном були в одному реабілітаційному центрі, а приїхавши на сплав, знайшли тут кохання. Аня й Дзвінка — найкращі подруги, тож тепер пари дружать і «сім’ями».

«Отак ми з Миколою приїхали сплавлятися. А тут такі гарні дівчата, нас захомутали», — сміється Євген. Микола підхоплює жарт: «У нас виходу не було, вони в нас протези позабирали».

ТЦК на байдарках

Євген пересів з катамарана на байдарку. Помічає молодих хлопців на обривистому березі, що хочуть стрибати у воду з Гойдалка у формі довгої мотузки — у цьому випадку, закріпившись на ній, хлопці з висоти стрибають у воду.«тарзанки» і щось їм говорить. До нас долинає: «Уважно, хлопці, готуйтесь!..». Наша команда голосно регоче: «У нас Територіальний центр комплектування: Раніше — військкомат.ТЦК на байдарках. Євген, з тебе буде гарний ТЦК-шник!».

4 години по Дністру гарно прочищають голову. Обабіч річки дерева, ніби спраглі, нахилені до води. Втамовують спрагу й тварини: і ти мусиш обережно розминутися зі стадом коней посеред води. А попід берегом помічаєш багато синіх бабок — нині якраз сезон розмноження. В якийсь момент усі синхронно перестають гребти, щоб просто насолодитися видом.

— Тут справді гарно, — після безперервних жартів навіть хлопці залюбовано дивляться вдалечінь.

— Ой, який лелека летить!

— То дрон! Дрон Український безпілотник-розвідник.«Лелека», — сміється Андрій Жолоб, ветеран-медик і соліст панк-гурту «Бетон». Уже за кілька годин вони гратимуть для учасників табору концерт.

Причалюємо до берега:

— У нас таке було, що діти пробили катамаран. Ми його прив’язували до іншого і тягнули за собою, — згадує Аня.

— А можна ще когось поставити з насосом і качати там, де пробито. 

— Ротом! — підхоплює Андрій. — Це так дуже по-армійськи: щоб заї*ати особовий склад! І щоб дурних думок не було.

Усі голосно сміються, тримаючись за животи.

Андрій Жолоб донедавна був командиром медроти. Каже: майже 2 роки був «по вуха в крові». Зараз же дали відстрочку: через догляд за мамою, яка отримала інвалідність. Під час однієї з наступальних операцій вона так хвилювалася за сина, що пережила інсульт. 

Нині ветеран дає концерти й очолює львівський Центр допомоги захисникам. Він переконаний: такі осередки слід змінювати — розвивати там програми активного дозвілля для ветеранів:

«Ветеранські спільноти мусять бути серед своїх. Вони мають працювати не лише на рівні психологічних груп, а й на моменті, що називається гарним словом “ресоціалізація”». 

Ветерани — це ж плем'я. Коли вони в колі своїх, на тлі вигоряння, збираються на таких таборах відновленнях, — це розмова однією мовою. На державному рівні це не відбувається. Це не те. От реабілітаційний центр — це лише скажімо так, про фізичну складову відновлення.Андрій Жолоб, ветеран-медик і соліст панк-гурту «Бетон»

Дозвілля має бути ближчим за пивний кіоск

По приїзду на всіх чекає винагорода: великий казан наваристого борщу. Година на обід і розміщення в наметовому таборі, а далі за розкладом: майстер-клас із моделювання й пілотування дронів, драйвовий концерт «Бетону» просто неба. А в кого лишаться сили — вечірня мандрівка в печеру та спільна ватра.

На другий день: скелелазіння, водні розваги, командні ігри. Волонтери й ветерани з сім’ями серед підлітків, підлітки — серед ветеранів. Здається, і не вигадаєш кращої реінтеграції.

Після того, як сам ледь видерся на 12-метровий надувний скеледром, — не можеш без захоплення дивитись, як туди видираються ті, хто на протезах. Ніби доводять щось самим собі. 

«На другому проєкті реабілітації туризмом у нас був військовий, Микола. У нього дуже висока ампутація, він був на кріслі колісному. Коли ми говорили, виявилось, що він завжди мріяв піднятися в гори. А в нас якраз був етап — скеледром.

Боже, і він зміг піднятися! Хоча була навіть травма руки. Я його страхувала. Він потім підійшов і сказав на вухо: “Я тиждень тому був взагалі лежачий, не міг піднятися…”», — ледь не зі сльозами на очах згадує історію волонтерка й членкиня турклубу Вікторія Гаврилюх.

Це вже третій проєкт Вікторії, куди залучені ветерани. Хоча зізнається: залучати їх зараз тяжко. Приміром, у тутешньому реабілітаційному центрі відповіли, що в них не знайшлося достатньо людей, які хотіли б поїхати. Волонтерка певна: багато ветеранів просто «закриті в собі».

Не всі можуть переступити через психологічний бар’єр і сказати: «Я хочу спробувати, я зможу». Ми ж бачимо, які вони приїжджають: спочатку всі сумні, без настрою, не дуже хочуть говорити. Мовляв, що вони тут робитимуть, це ж усе «не для них». Але в останній день вони тебе обіймають — і ти бачиш ці очі, які просто світяться від того, що вони змогли це зробити!Вікторія Гаврилюх, волонтерка й членкиня турклубу «Манівці»

«Після поранення справді думки: “Чи я комусь узагалі потрібний?”», — підтверджує слова Вікторії 27-річний військовий Микола Гатала.

«Я ж сам не бачив людей на протезах, які бігали й чимось займалися. А зараз таких прикладів багато. І я став одним  із них».

Микола на протезі 10 місяців. Він і в гори в походи вибирається, і на сплави, і навіть займається Ампфутбол або футбол для людей з ампутацією — вид спорту, в якому гравці виступають на милицях, але без протезів.ампфутболом. Він закликає ветеранів не марнувати шанс витягати себе назовні: «Це набагато краще, ніж лежати в реабілітаційному центрі на ліжку».

У реабілітаційних центрах насправді пропонують багато можливостей: якісь туристичні подорожі, походи в гори, поїздки по музеях. А от коли виписують — все. Знайти самому якусь таку можливість дуже важко. Ти й не знаєш, де воно все проводиться…Микола Гатала, ветеран

Ініціатив з реабілітації для військових катастрофічно не вистачає, — визнає засновник «Манівців» Тарас Білошицький.

На 90% те, що робить держава, — фейк. От у нас тут недалеко є офігенний реабілітаційний центр. Крутий, багато бабла вгахано. Та нафіга це, наприклад, хлопцям з села, які повернулися з фронту, мають травму ноги чи руки? Як їм у той центр, раз на рік приїжджати? Треба, щоб це було в кроковій доступності — як, перепрошую, пивний кіоск. Тому багато хто й бухає, бо до пивного кіоску два кроки.Тарас Білошицький, засновник туристичного клубу «Манівці»

«Навіть такі проєкти, як наш, — це разові речі. Проте важливо, щоб це було системно. Скажімо, щоб при кожній громаді був реабілітаційний пункт. Але не просто прийти й зробити якусь зустріч із психологом, а справді організувати щось активне. Для цього треба залучити того, хто цим “горить”, когось із ветеранів». 

«Після поранення вона від мене пішла»

Позивний Байда — Тарас зі Львова. У таборі він ніби з усіма, та водночас — на самоті. Поки всі розмовляють за обіднім столом на вулиці, він зазвичай мовчить. Поруч мама, завжди веде під руку. Вечірній концерт, який, здавалося б, підійме навіть лежачого, він не витримав. Пішов раніше.

Тарас втратив зір унаслідок важкого поранення півтора року тому під Бахмутом. Отямився після коми напівпаралізований і в суцільній темряві. Це поранення було вже третім — і найстрашнішим: пробило череп, вирвало частину щелепи, пробило груди, відірвало палець, пошкодило кисть…

Його пам’ятають як справжнього зірвиголову. Він не сидів вдома — постійно мандрував, захоплювався бігом, купив власну байдарку. Зараз же видно, що всередині щось згасло. До нової реальності він не може адаптуватись досі. 

«Можна сказати, що я певною мірою пристосувався. Але це дуже-дуже мала частинка. Якщо порівнювати з попередніми можливостями, то це печально. Мені це зовсім не подобається».

Запитую, яка в нього найбільша мрія. Почувши — чомусь не стримую сліз.

«Я мрію про створення власної сім’ї. У мене була дівчина, я думав з нею одружуватися. Та після поранення вийшло так, що вона від мене пішла. Це мене дуже підірвало психологічно. Після поранення людині навпаки потрібні моральна підтримка й турбота…».

Тарасові — 30 років. Пропоную допомогу: описати себе — наче в профілі на платформі для знайомств. Чоловік, трохи ніяковіючи, погоджується.

Я — націоналіст, мілітарист, традиціоналіст. Веду здоровий спосіб життя: алкоголь і тютюн — взагалі для мене неприйнятно. Авантюрист. Непосидючий. Люблю читати книжки… Ну, якось важко себе рекламувати…Тарас на позивний Байда, ветеран

«Тарасе! — наприкінці табору бадьорим тоном гукає до  ветерана Тарас Білошицький. — Чекаємо тебе на наступному таборі зі своєю байдаркою». 

Наступний ветеранський проєкт із реабілітації туризмом у львівському турклубі анонсують на 7–8 вересня. Записатися можна за телефоном: 0979185132. 

Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. 

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати