Український весільний рушник у труні американського добровольця. Чому каліфорнієць Іан воював за Україну

По рації наказують іти вперед. Кажуть, що шлях вільний від мін. Тому вибух застає всіх зненацька. Солдати падають на землю. Лише Іан кидає кулемет і біжить уперед — туди, де кричить від болю його побратим. Немає часу озиратися і з’ясовувати, хто винен у тому, що вони опинилися на мінному полі. Іан накладає турнікет і намагається зупинити кровотечу пораненому другові. Робить це за крок від іншої міни, на яку дивом не наступив.

Пізніше батько Іана, Джон Френк Торторічі, побачить кадри, зняті камерою Go-Pro: його син несе скривавленого побратима крізь мінне поле. Того дня він із контузією воюватиме ще 18 годин, перш ніж його шпиталізують. А шведський друг зазнає важкого поранення ноги, але виживе і зрештою навіть повернеться на фронт. Іан урятував йому життя.

«Син ніколи не розповідав мені про друзів, яких втратив на війні. Він лише надсилав фотографії, на яких вони були разом. Це був його спосіб сказати, наскільки вони були близькі і як йому боляче. А потім я бачив ці обличчя в новинах і дізнавався, що ці хлопці нещодавно загинули на війні в Україні», — каже Джон.

Підтримати

Від сонячної Каліфорнії до холодного Львова

Усі важливі рішення Іан ухвалював сам, ні з ким не радився. І нікому не сказав, що їде воювати в Україну. Мама дізналася про це лише тоді, коли її син загинув.

«Іан не хотів, щоб за нього переживали. Я дізнався про те, що він в Україні, коли він уже був там. Іан додав мене у месенджері в Signal, яким він раніше не користувався. І я все зрозумів. Тому йому довелося мені зізнатися. Він сказав, що не робить нічого небезпечного, але я знав, що це не так. Моя колишня дружина так і не змогла мені пробачити, що я не сказав їй, що наш син пішов на війну», — згадує Джон із сумною усмішкою.

У молодості Джон Френк Торторічі служив у Корпусі морської піхоти США, а потім 25 років працював Служба маршалів є найстарішим правоохоронним органом США, який забезпечує дотримання федеральних законів. Маршал призначається президентом США і затверджується Сенатом на чотирирічний термін. Його посада за функціями подібна до посади шерифа. На відміну від шерифа, маршал підпорядковується федеральному уряду, а не регіональній адміністрації.федеральним маршалом у підрозділі Міністерства юстиції. Іан пішов слідами батька. У 18 років записався на службу в морську піхоту, щоб заробити гроші на коледж.

«Ніхто його до цього не змушував. Іан прагнув бути незалежним. У п’ятницю він закінчив середню школу, а в понеділок пішов у морську піхоту. Там він заробив гроші на коледж і став першим у нашій родині, хто зміг здобути вищу освіту», — пояснює батько Іана.

Іан народився й виріс у Каліфорнії. Був середнім сином і мав двох братів — Ентоні та Тейлора. 

Старший брат Ентоні займався єдиноборствами. Іан брав із нього приклад. У школі невеличкого містечка Лагуна Гілс неподалік Тихого океану Іан із раннього дитинства почав займатися рестлінгом. Йому вдалося побити шкільний рекорд під час змагань у старших класах. 

«У школі, навіть коли Іан вигравав стометрівку, він сповільнювався перед фінішем і пропускав когось уперед. Він ніколи не хизувався своїми досягненнями й не любив бути в центрі уваги. Зазвичай ті, хто служив у морській піхоті, пишаються такими речами та за першої ліпшої нагоди говорять про це. В Америці бути морським піхотинцем — це честь. Таких людей поважають. Утім Іан ніколи нікому не нагадував про свою службу», — говорить Джон.

У морській піхоті Іан був зв’язківцем. У військових конфліктах участі не брав. Після служби вступив до престижного Тихоокеанського університету в Сіетлі. Одного дня там сталася стрілянина. Хтось зайшов до будівлі зі зброєю і почав полювати на студентів. Джон побачив повідомлення про це в новинах і зателефонував синові. Голос Іана був настільки спокійним, що Джон не відразу згадав, навіщо телефонував.

«Я спитав, як справи. Він відповів, що все добре. Ми поговорили про те і се. Його спокій збив мене з пантелику. Коли я згадав про стрілянину, він сказав, що стрільця досі не спіймали й він продовжує бігати коридорами університету зі зброєю. Сам Іан цієї миті ховався у вбиральні разом з іншими студентами, але запевнив, що стрілянина була в іншому крилі будівлі та йому нічого не загрожує. Мені здається, в нього просто не було відчуття страху. На щастя, того дня ніхто не загинув», — каже Джон.

Іан навчався на вчителя, але після стажування у школі вирішив, що це не для нього. Влаштувався на офісну роботу в HR-відділ компанії Microsoft. Він вітав нових співробітників італійськими стравами. Коли один із них сказав, що він індієць і був би радий бачити на столі індійську їжу, Іан усміхнувся й сказав, що це не найкращий вибір, адже італійська кухня — найсмачніша у світі.

«Іан узагалі не переймався через те, що думають про нього інші. Він жартував навіть у найтемніші часи. Якщо у вас не було почуття гумору, ви ніколи б не змогли стати його другом. Він любив веселити людей і викликати в них усмішку навіть тоді, коли здавалося, що для неї немає місця», — згадує батько. Його очі блищать від сліз, яким він не дає волі.

Іану не подобалась офісна атмосфера. Він прагнув справжнього братерства, а не поверхових зв’язків і кар’єрних амбіцій. Тому пішов працювати рейнджером — 6 місяців патрулював національні парки й стежив там за порядком, а ще пів року був у відпустці. Йому подобалося працювати на свіжому повітрі. 

У вільний час із рюкзаком подорожував Європою. Обожнював старовинну архітектуру та насолоджувався подорожами на континент, звідки походять його предки. Іан глибоко цікавився й досліджував генеалогію свого роду. Його родина мала італійське, румунське й навіть українське коріння. Його пращури були українськими євреями, на прізвище Синявські.

Іан знав, що родичі по батьковій лінії колись переїхали до Америки із Сицилії. Тому цей італійський острів став першим місцем, куди він поїхав, коли отримав можливість подорожувати.

«Мій тато носив прізвище свого вітчима — Френк, хоча його батько мав італійське прізвище — Торторічі. Я теж усе життя був Джоном Френком. Однак Іан змінив своє прізвище на Торторічі. Він хотів, щоб його зв’язок із предками не переривався», — пояснює батько Іана, який також змінив прізвище на Торторічі після смерті сина.

Після трьох років роботи рейнджером Іан перейшов до Імміграційної та митної служби США, закінчивши навчальну академію з відзнакою. Це була престижна й високооплачувана робота, заради якої Іан переїхав до Філадельфії, одного з найстаріших міст у країні. Він дуже любив свій новий дім за його старовинну архітектуру, яка подекуди нагадувала йому Європу.

У 27 років Іан купив 120-річний будинок, який потребував значного ремонту. Відремонтував усе сам — дивився відео на YouTube і навчався необхідних навичок під час роботи.

«Він ні з ким не радився. Просто взяв і купив будинок. У такому молодому віці. Я дізнався про це, коли на нашу адресу в Каліфорнії прийшов лист із банку. Він завжди був таким. Робив те, що вважав за потрібне, і ніколи не переймався тим, що про нього думають інші», — згадує батько.

У Філадельфії Іан почав ходити до румунської православної церкви, продовжував вивчати історію свого роду та часто їздив до дідуся й бабусі по батьковій лінії, які жили в сусідньому штаті Нью-Джерсі. Дідусь ділився з онуком спогадами та агітував голосувати за Дональда Трампа. 

Проте Іан був байдужим до політичних дискусій. Він думав про те, як знову полетіти до Львова і побачитись із Надією.

Іан і Надія

Іан і Надія познайомились у жовтні 2021-го, менш ніж за п’ять місяців до повномасштабного вторгнення. російські війська вже збиралися на українському кордоні, готуючись до нападу. Однак у той час світ був більше стурбований коронавірусом, ніж великою війною, яка вже витала в повітрі.

Оскільки через пандемію кордони ЄС були закриті, Іан вирішив провести відпустку в Україні. Це була одна з небагатьох країн Європи, яка не вводила обмежень на в’їзд. Іан уперше приїхав до України. Спочатку відвідав Київ та Одесу, потім — Львів. 

«Наша спільна з Іаном знайома попросила мене провести йому екскурсію моїм рідним Львовом. За освітою я вчителька англійської, але рано зрозуміла, що це не моє, і ніколи не працювала за спеціальністю. Тому я переживала, що рівень моєї англійської буде недостатнім, аби без проблем спілкуватися з американським гостем. Однак із першої хвилини знайомства нам було дуже легко й приємно разом», — згадує Надія. Її великі добрі очі світяться, коли вона говорить про Іана.

Під час свого другого візиту в Україну в листопаді, Іан офіційно запропонував Надії зустрічатися. Вона сказала йому «так». 

«Наші стосунки були про створення сім’ї. Ми пізнавали одне одного, багато говорили про спільне життя, мрії, цінності й майбутнє», — каже Надія.

Протягом наступних кількох місяців він кілька разів приїжджав до України, щоб знову побачитися з Надією. Але війна внесла свої корективи.

О шостій годині ранку 24 лютого 2022 року Іан зателефонував Надії та попросив її негайно виїхати з країни. Обіцяв, що підтримає. 

«Його дзвінок розбудив мене. Я не одразу зрозуміла, про що він каже. Виходить, що я дізналася про початок повномасштабної війни від людини, яка жила за тисячі кілометрів від України», — згадує Надія.

Іан звільнився з роботи й 3 березня приїхав до Львова. Він одразу попрямував на Яворівський полігон. Звідти зателефонував Надії і сказав, що долучається до війська. 

«Перша реакція — шок. Я намагалася відмовити його, пропонувала зайнятися гуманітарною допомогою і триматись якнайдалі від зони бойових дій», — зізнається Надія.

На Яворівському полігоні Іан провів кілька днів. Незадоволений темпом, з яким формувався підрозділ іноземних добровольців, вирішив їхати до Києва. Через тиждень після того, як він залишив полігон, туди прилетіла російська ракета. Тоді загинули 64 людини.

«Тієї миті я подумала, що Іана Бог береже. Ця думка допомагала мені триматися, коли він довго не виходив на зв’язок», — каже Надія.

У напівоточеному Києві Іан долучився до територіальної оборони. Захищав Ірпінь. Узяв позивний «Торторічі», який старанно вивів фломастером українськими літерами на своєму патчі. Коли його батько дізнався, де він, дуже злякався.

«Я радив синові забиратися звідти, казав, що це лише питання часу, коли росіяни зможуть захопити Київ. Але він відповів, що я погано знаю українців, і що вони справжні воїни, які ніколи не дозволять росії окупувати свою столицю», — каже Джон.

Побачивши звірства росіян під Києвом, Іан перестав бути медиком і пішов у кулеметники.

«Під час одного бою в їхньому підрозділі було багато поранених. Іан надавав їм першу допомогу й переносив до евакуаційної машини. Машина була переповнена пораненими бійцями, і місця для кулемета там уже не було. Тому його довелося лишити на полі бою. Іан дуже переживав через це. Він дуже любив свій кулемет, хоча носити його було нелегко», — розповідає Надія.

Після звільнення Київської області, Іан долучився до Іноземного легіону, з яким пройшов найгарячіші ділянки фронту. В одній зі зруйнованих російськими бомбами шкіл на Донеччині знайшов уцілілий портрет Тараса Шевченка. Возив його всюди, де квартирував їхній підрозділ. Портрет став оберегом для Іана та його побратимів. Чоловік навіть завчив напам’ять кілька рядків із поеми «Катерина»: 

«Кохайтеся ж, чорнобриві, 

Та не з москалями. 

Бо москалі — чужі люде, 

Роблять лихо з вами». 

З Надією Іан бачився рідко, зате багато спілкувався по телефону. 

«Восени 2022 року, після року наших стосунків, я розповіла Іану про весільний рушник — давню українську традицію. Сказала, що хотіла б вишити його власноруч до нашого весілля. Іан дуже зворушився цією ідеєю. Так ми й вирішили: щойно я завершу рушник — ми розпишемось і візьмемо шлюб», — розповідає Надія. 

Надія вишивала, а Іан воював. За майже 16 місяців своєї служби захищав Сіверськодонецьк, Бахмут, брав участь у боях за Кінбурнську косу. Долучився навіть до секретної операції зі звільнення Запорізької АЕС, яка, на жаль, зазнала невдачі. Він жартома називав усіх, хто погодився взяти участь у цій операції, «суїцидальною командою» — настільки невеликими тоді були шанси на успіх.

«Їхній підрозділ називався “50/50”, бо саме такими були шанси повернутися із завдання живими, пояснював Іан. Він писав мені: “Тату, якщо зі мною щось трапиться, пам’ятай, що в тебе є ще два сини та онуки. Сходи до православної церкви. Тільки не російської”. Проте йому завжди щастило виходити з найзапекліших боїв майже неушкодженим. За винятком того випадку, коли він зазнав контузії в Запорізькій області», — згадує Джон.

У квітні 2023-го Іанові дали коротку відпустку. Він одразу ж поїхав до Львова, щоб провести час із Надією. З початком вторгнення шансів побачитися було небагато. Тому кожна хвилина разом була справжнім скарбом. Час минув швидко. Іан повернувся на війну, а Надя продовжила вишивати весільний рушник. 

Після війни він мріяв жити в Україні, одружитися з Надією і мати трьох дітей. Вони навіть придумали їм імена. Для первістка Надя обирала ім’я сама.

«Він буде мати прізвище Торторічі. Тому я готовий поступитися. Обирай будь-яке ім’я», — сказав він Надії.

Через кілька тижнів після їхньої останньої зустрічі Іан загине. Рушник, який Надя так і не встигла закінчити, залишиться з Іаном назавжди — Надя попросить покласти його в труну коханого.

Вона багато разів намагалася відмовити Іана йти на війну, але він був невблаганний:

Я воюю, бо можу. Слухай, я навіть народився того самого року, коли Україна стала незалежною. Я буду воювати, поки ця війна не закінчиться.Іан Торторічі

«Я захищатиму своїх людей»

В контракті добровольців Іноземного легіону є пункт, що дає можливість припинити службу з власної волі будь-якої миті. Однак Іан ніколи навіть не думав скористатися цим.

«Він ніколи не прагнув бути лідером. Але після того, як їхній підрозділ зазнав великих втрат, Іан проявив ініціативу і зробив усе що міг, щоб набрати нових рекрутів. Він навіть давав їм гроші зі свого гаманця, коли їхня перша зарплатня затримувалася через бюрократичну тяганину. Іан дуже любив Іноземний легіон та Україну. Він знайшов тут братерство й дружбу, яких завжди шукав і не міг знайти на батьківщині», — згадує батько Іана.

Коли батько вкотре попросив Іана повернутися додому хоча б ненадовго, той відмовився й сказав: «Я буду тут до кінця і захищатиму своїх людей».

Після вдалої операції зі звільнення Кліщіївки на Донеччині, яка завершилася без втрат для його підрозділу, Іан і його побратими отримали короткий перепочинок у найближчому тилу.

27 червня 2023 року Іан і троє його товаришів пішли до піцерії в центрі Краматорська. Надворі був теплий сонячний день. За столиками сиділи сім’ї з дітьми. Батько Іана побачив новину про приліт російської ракети в піцерію і відразу написав синові. Але той не відповів.

Того дня в піцерії загинули 13 людей, серед них була письменниця Вікторія Амеліна та 4 дітей. Через кілька днів батькові Іана подзвонили з Державного департаменту США й повідомили про смерть сина.

«Я вже знав це, я відчував. Я розумів, що він може бути в тій піцерії. Він любив смачну їжу. Іан вів дуже просте життя, ніколи не цікавився матеріальними речами, а жив заради навчання, подорожей, хорошої кухні й гарного жарту. Він був добрим і щедрим до безмежності», — сказав Джон.

Коли Джон приїхав до України, щоб забрати тіло сина, він побачив на вулицях Києва молодих людей, які розважались у барах і ресторанах. Надія спитала його, чи не прикро йому дивитися на українців, які намагаються жити мирним життям, за яке його син поклав своє.

«Я не звертав уваги на такі речі. Я помічав лише молодих людей у військовій формі, які йшли вулицями без руки або без ноги. Я дивився на них і мріяв, щоб це був мій син. Бо тільки так його можна було вберегти й забрати додому. Іан був вірним собі до останнього дня. Він був готовий на все заради своєї сім’ї та тих, кого любив», — каже Джон.

На батьківщині труну Іана зустрічали з військовими почестями, оскільки він був ветераном морської піхоти США. Поховали його на військовому цвинтарі в Риверсайді, штат Каліфорнія. 

Проте ставлення до американських громадян, які гинуть, воюючи за Україну, в Америці дещо відрізняється від ставлення до тих, хто воює у складі Збройних сил США. Іана та інших американців, які воюють або воювали в Україні, не вважають ветеранами бойових дій. Для більшості американців ця війна лишається далекою і чужою.

За три роки повномасштабної війни в Україні загинули 65 американських добровольців, які воювали на нашому боці. Ще 20 американців зникли безвісти під час боїв.