Повірю в те, що вдома, коли дадуть пачку цигарок із написом українською: «Куріння вбиває» — обміняний полонений

44-річний Володимир тримає у здоровій руці мобільник і сигарету: про неї він мріяв у неволі. Точніше так: найбільше марив морозивом (у лікарні аж бігом з'їв півкіло на пару з побратимом) і саме українськими цигарками.

«Я своїм товаришам казав: повірю в те, що я в Україні, не тоді, коли прапор на плечі накинуть, а коли дадуть пачку цигарок, на яких українською написано: “Куріння вбиває”», — бадьоро розповідає він. Минуло два тижні після: чоловік набрав 5 кілограмів ваги (у полоні втратив понад 30) і радіє кожній миті на волі.

Серед розмови замовкає на хвилю, а тоді випалює на одному подиху: «Такий лелека щойно гарний пролетів!».

У полон взяли українці

Учитель історії, «свободівець» і активіст Майдану з Одещини Володимир Жиленко у військкоматі був у перший день повномасштабки. Рік піхотинцем захищав Миколаївську область у складі 110 механізованої бригади, на початку 2023-го воював на Авдіївському напрямку.

26 березня біля села Веселе (район Авдіївки) був бій. День видався туманним. росіяни почали штурмувати позицію. Володимир помітив противника, прицілився в голову, але той вижив.

«Нема чим хвалитися, але та історія стала щастям для мене», — згадує пекельний день військовий. Його самого поранили в праву руку, куля перебила дві кістки.

Вийшло так, що з одного боку на руці рана, з іншого — татуювання тризуба.

«Хлистала кров, кістки поламані, я не міг втримати зброю і відповз з основної позиції буквально на кілька метрів в інший окоп».

Після невдалого для українців бою вороги — бойовики батальйону «Восток» — зачищали територію. Добивали поранених, позицію закидали гранатами, але Жиленко вцілів. Його знайшли й узяли в полон, бо він на ногах, міг іти сам.

«Один із бійців цього “Востоку” запитав, звідки я. Виявилося, що він теж з Одеської області. Зняв відео зі мною і рештою полонених, мовляв, “ви вижили, а нам треба обмінний фонд”. Те відео виклали на своїх ресурсах: так мої рідні дізналися, що я живий», — розповідає вчитель.

У чому ж його удача? А в тому, що далі конвоював його той самий боєць, якого він поранив.

«Він мене вів кілька кілометрів і дуже радів, що його поранили в голову і він тепер не воюватиме, що йому виплатять гроші за поранення. Він не здогадувався, що то я в нього стріляв. Ясно, що я не зізнався», — Володимир сміється.

Він стверджує, що йому реально пощастило: потрапити до лап українців з окупованих територій, які воюють за росію, не хоче ніхто.

«Вони вважаються жорстокішими за росіян. Мій товариш лишився без рук, без ніг, бо його тримали на підвалі й не надали допомоги. Почалися гангрени після обморожень. Його вже витягли звідти чеченці», — розмірковує чоловік.

Тризуб

«Навіщо ти це зробив?» — одно допитувалися вороги про татуювання тризуба. Він «вмикав вар’ята»: «Та то знак князя Володимира, мого православного покровителя». — «Якого такого князя?». — «Персонаж билин київського циклу, якого частково списали з Володимира Великого, Хрестителя Русі, що першим використав як особистий знак тризуб, який пізніше стане частиною герба України.Володимира Красне Сонечко». — «А-а-а». 

«І це проканало. Мабуть, оці їхні напів’язичницькі уявлення і сприяли тому, що цю руку зберегли, не відрубали. І навіть лікували. Хоча я не сподівався і з правицею прощався в буквальному сенсі».

Українського воїна прооперували відразу, а кулю витягли на 10-й день після поранення. Тоді ж і поставили апарат Ілізарова, спиці й кільця з якого мали час від часу міняти, переставляти, коригувати їхню довжину, щоб кістки правильно зросталися. Ніхто цього не робив.

«З одного боку, це кепсько, бо рука не працює, з іншого — може, це мене й рятувало, бо і в колонії, і в СІЗО до мене було менше питань, бо я покалічений. І покарання до мене практично не застосовували», — ділиться український військовий.   

Він пробув майже десять місяців у шпиталі Донецька. Там кололи антибіотики, робили перев’язки кілька разів на день і навіть колотили вітаміни.

«Цілителі» в масках

Як історик Жиленко не міг втриматися, щоб не надавати історичних ляпасів ворогам.

«Перші тижні я придивлявся, мовчав, стежив за розмовою. А тоді зрозумів, що мене не б'ють, не катують. І от 9 травня до мене підійшов старший охоронець і запитав, чи правда, що в Україні не шанують День перемоги. Я й кажу: “А коли ти востаннє прибирав біля пам'ятника воїнам?”. — “Я не маю цього робити”. — “А я щороку зі своїми учнями”.

Або він запитував: “А ти знаєш, скільки дітей на Донбасі загинуло?”. Мовляв, 300 з 2014-го. А я у відповідь: “А діти, які перебували у Драмтеатрі у Маріуполі, — діти Донбасу чи України?”. — “Це зомбовані”, — белькотів він і ліз через VPN в YouTube шукати інформацію. Так виходило, що всі його аргументи ламалися і дискусія закінчувалася. Після того в нього відбивалася охота використовувати пропагандистські шаблони»,— розповідає Володимир.

І ось одного разу, десь через пів року, до шпиталю приїхали люди в масках, зібрали відбитки пальців і запросили історика на індивідуальну розмову.

«На цьому допиті відбулися неприємні речі. Але там сталося і хороше: я мав вибите після поранення плече, яке ніяк не міг вставити на місце. То вони взяли табуретку, бах — і плече на місці. Можна сказати, що це цілителі, а не кати», — чоловік регоче.

Після того як люди в масках поїхали, військовий уже стежив за своїм гострим язиком. Але якщо десь запитували, чи він патріот, завжди відповідав: «Так, я люблю свою країну».

«Хай де це було — чи в Донецьку, чи в Донецькій області, чи на території російської федерації, — відповідь у мене була та сама: “Я люблю свою країну”».

Вага полоненого залежить від того, хто роздає їжу

Годували найгірше в донецькому шпиталі. Саме там Володимир схуд найбільше: з 95 до 70 кілограмів. А залежало все від жінки на роздачі. Одну з них звали Вікторія. Вона старалася дати якнайбільше продуктів українським хлопцям, бо лікували там і ворогів. І от, якщо у якомусь крилі лікарні лишалася їжа після обіду чи вечері, то забирала її й привозила Володимиру та його побратимам. Пізніше, уже в колонії, хлопці розпитували в новачків із цього шпиталю, як там Вікторія. Виявилося, що вона померла від інфаркту.

Інша ж жінка, її напарниця й одинока мама двох дітей, забирала в полонених печиво, ряжанку і печені яблука собі й несла додому.

Після Донецька Володимир Жиленко потрапляє в Кіровську виправну колонію на Донеччині. За чотири місяці у санчастині він набирає вагу, та так, що його ледь впізнає інший полонений, з яким познайомився в шпиталі і якого привезли в колонію пізніше.

«Я такий тюлень виплив, і якби не спиці в руці, то не впізнав би мене, — згадує боєць. — Ми на радощах, що є харчі, їли все, бо не знали, що нас чекає далі.

Видавати нам побільше їжі розпорядився керівник їдальні. Він осуджений (у колонії ще перебувала частина людей з кримінальним минулим). Прийшов і сказав “баландьорам” на роздачі: “Запомніть: хлопців з «ями» (ШІЗО) і «хрестів» (санчастина) треба гарно кормити”. Тому пайки були хороші, тарілка на 650 мілілітрів повна».

У травні минулого року чоловіка перевели в рф, місто Орськ. Там тримали в колонії. Вона показова на всю росію: туди навідується представник уповноваженого з прав людини рф, там дають подарунки, які відразу ж забирають, коли він їде. Там свіжий ремонт, у камерах по п'ять людей, можна сидіти, лікують антибіотиками, гаряча вода, раз на тиждень баня і зміна білизни.

«Але коросту я привіз», — регоче чоловік. У колонії він знову схуд до 63 кілограмів. Його руку лікували так: робили перев’язки. В Орську українця прозвали Термінатором. А він повторював: Українською: «Я повернуся». Вислів, що став візитівкою фільмів з Арнольдом Шварценеггером. Традицію було розпочато у фільмі «Термінатор».«I'll be back».

Шість разів літак злітав і приземлявся

Про те, що буде обмін, оголосили 8 червня, на Трійцю. Мовляв, великий день, запам’ятайте! Дали бритву поголитися, віддали подарунки (ті самі, що забирали: там шкарпетки, труси, цукерки, згущене молоко і печиво).

Шість разів літак із полоненим українським істориком-військовим сідав і злітав. Він нічого не бачив: очі й руки зав’язані. Зараз він думає, що літак збирав полонених по всій території росії. 

Посміювався: їх катають Золотим кільцем рф. Востаннє приземлилися в Гомелі, що в Білорусі. Чоловік підгледів назву краєм ока. А за кілька годин автобуси з колишніми бранцями кремля були на Чернігівщині.

«Люди стояли на узбіччях, махали, дітки підстрибували. А я дивився: пташки, небо, бур’яни — і ті прекрасні! Йолки-палки!» — Володимир не приховує захвату.  

«Я увесь полон говорив, що не пам'ятаю номера телефону дружини. А коли дали мобільник у руки, відразу набрав її: “Ну що — дочекалась?”. Звісно, я пожартував: знав, що вона, мама і доньки (у мене три) чекають. За останній місяць у колонії отримав від них три листи, датовані минулим і цим роком».

Підтримати

Я хочу жити, просто жити!

Зараз чоловік у лікарні в одній із центральних областей України. Коросту йому вилікували, рукою займаються найкращі фахівці, поки їхні прогнози невтішні. Він не ворушить пальцями, а лише злегка провертає зап’ястя.

«Печально, але я живий. Може, це ціна? Хто знає. Я боявся двох речей на війні: що потраплю в полон і що зазнаю поранення в праву руку. І от так і сталося. Коли мене поранили, я перетягнув руку турнікетом і читав “Отче наш”. Я, в принципі, християнин, у мене й позивний — Дяк, — Володимир розмірковує, як бачить своє життя далі: — Не думаю, що виникне бажання суїциду чи бажання пити. А що я робитиму? Я хочу жити, просто жити. За натурою я оптиміст, мені на місці не сидиться, а такі швидше відходять. І дітей народжують, і на Говерлу підіймаються.  

Ось я з вами заговорився й обід пропустив. Але нічого: мені рідні всякого понавозили. Та й тут шикарно годують. Мені от дуже зайшов салат із вареним буряком і чорносливом. Це якась бомба. Я взагалі такий дядько, який любить поїсти», — він знову регоче.