В 57 років пішов на фронт добровольцем. Історія вчителя, 15 учнів якого загинули на війні

У шпиталі йому вперше в житті захотілося намалювати ікону. Створити лики Христа і Богородиці на ящиках з-під боєприпасів — показати, як на тому, що несе смерть, крізь зло і жах війни проявляється щось святе й милосердне.

Ми поїхали до Олександра в Ківерці, на Волинь — удома після демобілізації він пише ікони. І викладає в місцевому ліцеї фізкультуру й «Захист України» — старається пояснити юнакам, що навіть незначне недбальство на війні може коштувати життя. А їм, не виключено, теж доведеться воювати…

Витурили з армії, бо старий

Коли в лютому 2022 року Олександр з іншими добровольцями їхав у військову частину в сусідній райцентр, в автобусі опинився поруч зі своїм колишнім учнем, учасником АТО. Різниця у віці в них була така, як у батька з сином, але його це не бентежило.

«Я у своїй здатності воювати не сумнівався ні на хвилинку. Мав армійський досвід — служив строкову в СРСР, — мав життєвий досвід, умів уже спокійно і виважено ухвалювати рішення. Та й часу на сумніви не було. Той мій учень в автобусі — він охоронцем на ізраїльському круїзному лайнері працював, — як почалася повномасштабка, покинув те своє козирне місце і від мексиканських берегів приїхав захищати Україну. А я в Україні мав сумніватися? Памʼятаю настрій хлопців у тому нашому автобусі — то таке піднесення було! Радий, що його пережив», — розповідає Олександр.

Він потрапив у зенітно-ракетний полк, став солдатом мобільної вогневої групи. Побратими сприйняли його спочатку з недовірою — мовляв, бог їх знає, цих старперів. Але учитель фізкультури, худий і жилавий, він мав чудову фізичну форму. Його завданням було прикривати від російських безпілотників наші зенітно-ракетні установки. Безпосередньо на нулі він не був, але щодня виїжджав із хлопцями за тривогою, відпрацьовував по ворожих «шахедах» з автомата чи кулемета. Каже, що служба давалася легко, за себе не боявся, тільки дуже сумував за домівкою і дуже переживав за рідних.

У перервах між бойовими виїздами він узявся до малювання. Після школи Олександр учився на майстра з художньої обробки дерева, малювання було одним із головних предметів. Але потім став студентом педінституту, вчителював і на багато років закинув різьбу по дереву й малюнки. А на війні от знову потягнуло.

Сашко розповідає, що малював на всьому, що потрапляло під руки: чи то шведський блокнот з гуманітарки, чи клапоть якогось збірника кросвордів. Малював не себе, не своїх побратимів, а щось віддалене від навколишньої ситуації. Наприклад, джазовий оркестр — людськими фігурами заповнював простір аркуша, подумки відтворював звучання джазових композицій і абстрагувався від війни.

А потім сталося те, про що інакше як «сто чортів!» і не скажеш. Це коли ти приходиш до командирів стосовно шпиталізації, бо в нирках дошкуляє камінець, а вони піднімають твої документи й раптом опамʼятовуються, що тобі вже виповнилося 60 років. Тебе називають пенсіонером і витуряють з війська — за віком. І командирам байдуже, що підтягнутися на турніку ти можеш більше, ніж твої 35-річні побратими.

«Я коли йшов у ЗСУ, не думав, що з війни можна вийти на пенсію. Я ніяк не міг уявити, що хлопці мої залишаються в строю, а я чомусь маю їхати додому. Що піду з підрозділу через вік, а не тому, що закінчиться війна. Я не планував до кінця війни повертатися додому. Але ж кажу, що мене витурили. Якби вийшов закон, що чоловіки після 60 років за бажання можуть продовжувати службу, я б повернувся. Бо чого списувати людей, які можуть і хочуть воювати?» — збентежено говорить Олександр.

Міна на компʼютері й кулемет під ліжком

Олександр ішов у військо вчителем фізкультури. Коли торік чоловіка за віком списали з армії, у ліцеї йому запропонували викладати ще й «Захист України». Погодився — бо вчителів-чоловіків з досвідом сучасної війни, крім нього, не знайшлося. А викладати цей предмет треба якісно — он уже одинадцятий рік війна в країні, п'ятнадцять учнів Олександра загинули на фронті, десятки воювали або воюють. І підготовка до війська починається саме зі школи.

Ми сидимо з ним у підвалі ліцею, де колись був учнівський тир, а нині облаштовано укриття. Говоримо про те, що на уроках з військової підготовки учням тепер ніде стріляти. Але навіть якби був тир, то діти все одно б не стріляли: нічим. Принципи стрільби доводилося вчителю пояснювати на пальцях.

Підручників для предмета «Захист України» Олександр не мав, необхідної наочності — теж, навіть якихось таблиць катма. На його прохання побратими надіслали йому броніки, каски, протигаз. Один побратим свою екіпіровку віддав, бо з Англії привіз собі більш якісну. Смішно сказати, проте це зовсім не смішно, але автомат і кулемет для уроків Олександр брав у реконструкторів. І після занять тримав їх удома біля ліжка, бо в ліцеї немає спеціальної кімнати для зберігання зброї. Реконструктори дали йому ту зброю буквально на трошки — але діти її хоч побачили, потримали в руках.

«Турнікети для занять я просив у волонтерів, з частини моєї мені трохи прислали. Придумав нормативи з накладання турнікетів — дівчата інколи аж плакали від болю, коли я вимагав затягувати турнікет тугіше. А я пояснював, що це не мої примхи, це про життя і смерть. Купив на базарі муляж міни, гранати, навчив дітей ставити розтяжки, проводити мінування. От, кажу, як ти замінуєш свого комп’ютера, бо росіяни, як вдеруться в хату, точно до нього потягнуться. І діти щось придумували, метикували, їм цікаво було. Але цю методику мені самотужки доводилося придумувати, і я не зразу до неї дійшов. Це не фізкультура, де мало слів і багато руху. Тут треба розказати, навчити, щоб дитя ту міну чи кулемет хоч трохи освоїло і не прийшло на війну безпорадним кошеням», — розповідає про своє викладання Олександр.

Говорить про те, що в планах є спеціальний клас для військової підготовки, у якому будуть і зброя, і турнікети, і броніки. Це було б чудово для здобування дітьми практичних навичок. Але коли зʼявиться такий спеціалізований навчальний простір, Олександр наразі не знає. Усвідомлює тільки, що сьогоднішня військова підготовка, особливо у сільських чи містечкових школах, залишає бажати кращого. Так, немов у країні немає війни.

Йому дошкуляє і те, що уроки фізкультури, за його словами, зовсім не передбачають серйозних фізичних навантажень. «Учень має трохи зігрітися, а не добряче спітніти», — сумно сміється вчитель. Але ж майбутні бійці повинні мати гарну фізичну підготовку, бо часто на фронті твоє життя залежить від того, чи встигнеш ти добігти до окопу або як спритно зіскочиш з БТРа.

Він старається розтовкмачити це своїм учням. За словами Олександра, ліцеїсти не дуже й розпитують у нього про війну. Можливо, тому, що війна — у їхній хаті й родині: батьки чи старші брати воюють. Але коли він каже, щоб притиснули до самої землі голову, коли повзуть, бо ворожа куля вже може летіти, то притискають.

Навчити учнів берегти життя на війні — оце тепер тільки так колишній боєць ЗСУ може їх захистити.  

Навчальний рік закінчився, і Олександр мучиться питанням, чи продовжувати з 1 вересня викладати «Захист України». З одного боку, уже розібрався, що і як треба робити на тих уроках. А з іншого — хочеться більше малювати ікони. От тільки хто ж візьме цей предмет? Молоді фахівці отримують 8000 зарплатні — із такими грошима навіть «бронь» не заманить чоловіків учителювати. Словом, зважує Олександр «за» і «проти» — до 1 вересня має час.

Одкровення зелених ящиків

Коли списали на пенсію, радів, що от — живий і повертається додому. Але сумно було залишати хлопців. І перші свої ікони (Христа і Богоматері) на ящиках з-під снарядів Олександр намалював для побратимів, щоб прикрасили ними свій барак, бо вішають якісь примітивні китайські календарики. Уперше в житті малював олійними фарбами.

Говорить, що його роботи — не ікони, до яких треба молитися. Ніхто ж бо не молиться до зображень святих епохи Відродження — їх сприймають як картини, символ вічної чистоти.

«І я теж хочу, щоб на ящиках з маркуванням боєприпасів, які несуть смерть, проявилося щось вічне. Є люди, що малюють ікони на внутрішньому боці дощок, чистому від маркування. А мене підкуповує незашліфована дерев'яна поверхня, номери й букви маркування, сліди від цвяхів, металеві завіси, тріщини, надломи. Хлопці мені були спочатку фанерних ящиків привезли — але я не хочу фанеру, я хочу розтрощені деревʼяні ящики. Не знаю, як це пояснити, але в цьому для мене є глибокий сенс», — розповідає Олександр.

Майстерня — у сусідній з кухнею кімнаті. У трьох стінах — вікна, і навіть на стелі — можна занурюватися поглядом у небо, що знає таємниці високого і вічного. Утім, вікно в стелі утилітарне — для кращого освітлення. Фарби, пензлики, палітра, лежанка, пічка-буржуйка, кремові полотняні гардини на вікнах, що своєю ошатністю різко контрастують із ящиками з-під гранат, зваленими в кутку.

Він повів нас із фотографкою ще в іншу свою майстерню, де в нього стоять верстати для обробки деревини, показав цілі гори тих ящиків (дякувати волонтерам — привозять) — з українським, натівським і навіть радянським маркуванням, зелені, червоні й чорні, як сажа пожарища. Пробуємо з фотографкою зрушити їх з місця — неможливо, такі вони важкі, хоч і порожні. А хлопці ж на фронті таскають їх, повними снарядів чи мін. І в голові в мене закрутилися думки: скільки божественних ликів мусить ще створити Олександр на цих ящиках, щоб Бог нарешті дав нам перемогу? І що знає намальований ним Христос про нашу війну?

Хочу, щоб пройняло!

На мольберті в Олександра — ще не закінчене зображення Спасителя в терновому вінці. Христос плаче кривавими сльозами, і ті сльози червоно-чорною фарбою струменіють у тріщини чорно-зеленої дошки. Так, немов війна саме для цього й покоцала ящик з-під снарядів.

Я розпитую Олександра про натхнення і малярські секрети. Він говорить, що часто малює під джазові композиції, що робота ця його дуже затягує. Раптом рішуче зауважує:

«Тільки не видумайте, будь ласка, що святі лики мені являються у моїй фантазії. Нічого мені не являється. Ідеї зображень я шукаю в інтернеті. Але тільки ідеї, я не копіюю. Колись в художньому училищі добре вивчив анатомію, пропорції тіла, тож лики створюю без проблем. А композиція залежить від рельєфу дошки й маркування на ній. І цитати з Біблії для своїх ікон я теж шукаю в інтернеті. От, наприклад, на першій іконі, яку для побратимів робив, написав: “Якщо Бог за нас, то хто проти нас?”. Це послання апостола Павла до римлян. Дуже в тему, як на мене».

За словами Олександра, першу ікону він малював десь 3-4 дні. Тепер справа йде жвавіше, але часто чоловік малює-перемальовує, поки не досягне потрібного йому ефекту.

«Якого ж ефекту вам хочеться?» — запитую.

«Так, щоб як глянути — то аж пройняло», — відповідає він.

І бідкається, що часом не вистачає йому досвіду й майстерності в малюванні. От зараз, наприклад, ніяк не може зробити так, щоб лик проглядав крізь серпанок, а дуже хочеться.  

Свої ікони він спочатку просто дарував, тепер військові часто замовляють — за цю роботу з них грошей не бере. Хлопці або для себе просять, або в подарунок храмам — отже, подобається їм його малювання, художнику й приємно. Не рахував своїх ікон, але думає, що набереться їх уже зо два десятки.

Олександр робить нам екскурсію своїм будинком. Оцей розкішний деревʼяний стіл він зробив власноруч. І стелаж із шафою, поцяцьковані різьбою. І цього козака, що танцює гопак й у вихорі танцю крутить небом і землею, власноруч вирізав із дуба.

На стіні в одній з кімнат — кілька ікон. Як порівнювати з іконами в майстерні, вони дуже академічні.

«Візантійський канон», — пояснює Олександр. І розповідає, що написав їх його син, який у художній академії вивчав сакральне мистецтво. У підсумку він став фахівцем з компʼютерної графіки. А зараз служить стрільцем у бригаді прикордонників.

«Я не хотів, щоб він ішов. Він же художник, нічого важчого за пензлика, у руках не тримав. Я боявся, що він не справиться. Але він справляється, із січня там», — у голосі Олександра і ніжність, і тривога, і гордість…

Має чоловік ще дочку і двох онуків. Олександр хоче, щоб хоч їм ніколи не довелося зазнати того, що зазнав дід, і дядько, і їхній тато (зять Олександра теж воює).

Ми йдемо шкільним двором — пес, який давно приблудився до Олександра, біжить поруч. Як Сашко дає урок, він терпляче чекає його під дверима ліцею чи укриття. Фотографуємося на стадіоні — і Сашко радо обіймає якогось молодика, що зрізає дорогу через шкільний двір.

«Він вчився в нашій школі, нещодавно теж повернувся з війни», — пояснює згодом Сашко. Війна урівняла їх у статусах — нема більше учня і вчителя, є два побратими.

   ***

Наостанок ми йдемо з Олександром у місцевий костел, для якого у важкі 90-ті, аби заробити хоч трохи грошей, учитель фізкультури після уроків виготовляв дерев'яні меблі, декор стін, сповідальню, вівтар, фігурки святих. Бо учительська зарплата була 30 гривень, і дочка плакала, чому в борщі немає мʼяса.

«Я кілька костелів оформив, і деревʼяні драбини виготовляв, і ще багато чого з дерева робив. Усе життя я робив те, що людям треба, щоб грошей заробити, поставити на ноги дітей. Учителю з маленького містечка це було непросто. Тому мене не треба романтизувати. Тільки зараз я можу робити те, що хочу. Малювати ікони, спілкуватися з друзями. Ми з ними у вихідні займаємося в спортзалі, потім ідемо на базар, купуємо 20 відбірних домашніх яєць, смажимо яєшню, їмо її під горілку, граємо в карти на присідання — мені добре», — прощається Олександр.