Заповіт із мемами, похорон із блискітками та подорож світом після загибелі. Історія 23-річного добровольця Кості Стамбула

Як терпіти не може слова «тримайтесь» і не героїзує сина. Як він з 13 років волонтерив і змусив маму піти на Майдан. Як відмовився від навчання в Польщі й пішов добровольцем на війну. Та як мрія подорожувати триває й після його загибелі — у матеріалі hromadske.  

У нього три рази ставало серце

Ольга вітається і стоїть ніби відсторонено. Мокрі очі, погляд спрямований у далечінь. Лише потім стає зрозуміло чому: навпроти з білборда дивиться її син зі словами «Краще буду ніким, але буду трушним». І підпис: «Пам’яті Кості (Стамбула) Юзвюка».

Така сама цитата — на її футболці. Вона кольору його очей. На шиї — його жетон. На плечі — рюкзак з іграшкою, схожою на нього. І торбинка зі словами «Шукайте мотивацію або станьте нею для когось»:

«Слова, які повторюю сам собі весь період служби», — напише її Костя трохи більш як за місяць до власної загибелі. 

***

18 липня 2024-го. Вона поставила будильник на 7-му ранку та схопилася з ліжка о 5-й з думками: «До лікарні ж подати рукою. Чого я тут лежу?!». Потім відказала самій собі: «Лікаря, мабуть, немає. Я ж не увірвусь у відділення…». 

Уночі Ольга приїхала до Запоріжжя. Уже знала, що син — важкопоранений. На їхні позиції в районі Село в Запорізькій області.Малої Токмачки на Запоріжжі росіяни скинули авіабомбу. 

Вона ледь дочекалася ранку. Вийшов лікар. Його монотонна розповідь, коли й у якому стані надійшов Юзвюк Костянтин, зводила з розуму: «Його привезли вже з ампутацією ноги. У нього зупинилось серце. Ми завели. Але далі почався сепсис. Змушені були ампутувати другу ногу…».

«Ага. Без двох ніг. Нічого, не проблема. Поставимо протези», — думала жінка.

… «Нирки відмовили. Потім запустились. О 5-й годині 20 хвилин у нього знову зупинилося серце. І ми… Ми більше не змогли його запустити», — закінчує доповідь лікар. 

У неї підкосилися ноги. Хотілося тут і зараз умерти самій. У час, коли вона прокидалась, у сина втретє зупинялося серце.

Дорогою із Запоріжжя надійшло повідомлення від майстрині, якій вона замовляла текстильну іграшку у військовій формі, схожу на Костю: «Ваша іграшка готова».

«Я попросила дівчину, яка була за кермом, зупинитись. Вийшла в ліс. І кричала. Я кричала так, що здавалося, мене просто вивертає», — плаче Ольга.

«Хіба могло бути інакше?» 

До війська Костя пішов у свої 22, ставши пілотом дронів. Слідом за ним служити пішов і батько, водій-пожежник. Та в один підрозділ, як планували, не потрапили: батько опинився в Третій штурмовій, син — у 117 окремій механізованій бригаді.

Він був активістом багатьох спільнот, зоозахисником, веганом. Їздив на табори з відбудови України. Волонтерив з 2014 року.

«Якось Костя приїжджає й каже: “А вгадайте мій позивний”. Кажу: “Веган?”. А він: “Ні. Стамбул”. Колись у школі на нього казали Константинополь (стара назва Стамбула — ред.). Він це згадав, і йому сподобалось. Він собі сам вибрав позивний», — розповідає мама.

Запитую, чи вона не відмовляла його йти в армію.

«У мене навіть питань таких не виникало. Радше виникало питання, чи можу туди піти я, чи не буду тягарем. Зрозумійте: він з 13 років у військовому волонтерстві. Ось це 2014 рік, — показує фото малого Кості на Майдані. — Ну хіба могло бути інакше?..».

Перші дні на Майдан у Рівному 13-річний Костя почав ходити сам. А згодом — і тягнути батьків.

Ми його і не хотіли пускати, ледь не під домашній арешт садили. Він два дні ходив, нив: «Мамо, ходімо, ходімо». А на третій сказав: «Ти розумієш, що зараз робиться історія, про яку наші діти з внуками в книжках потім будуть читати?».Ольга Юзвюк, мама загиблого військового Костянтина Юзвюка

«І я така: “Оце гівно мале мене вчить?..” — сміється. — Але після того пішла, бо мені стало соромно. Він же мене записав у “Жіночу сотню”. І ми тут стали фактично жити. Бабуся відрами варила їсти. Ми блокували входи у військові частини, щоб вони не поїхали в Київ… Але це все почав Костя».

Після 10 класу він поїхав вчитися до Польщі. Вивчав у коледжі комп’ютерні технології. Йому там готові були оплачувати подальше навчання в університеті, аби він залишився і викладав у них математику.

«Це мало вигляд кар'єрного росту. Я казала: “Ну то погоджуйся”. А він: “Ти розумієш, що вони пропонують? Вони мені пропонують стати поляком. Я не готовий”. І він то все покинув і повернувся сюди», — каже Ольга. 

Це було за декілька місяців до повномасштабної війни. Він рвався на фронт з її початку, але не брали. 

У кінці 2022-го Стамбул вступив до Української добровольчої армії. Ольга про це дізналася по факту. Хоча пробув він там трохи більш як місяць: проблема в тім, що там не платили зарплатні. А значить — ні з чого донатити.

«Він донатив левову частину своєї зарплати. Лишав буквально якихось 5 тисяч, навіть при бойових, тільки собі на проживання й харчування. Усе інше йшло на потреби підрозділів».

«Мої рештки розвійте за вітром»

«Перше. Я за кремацію. Якщо це станеться не в Рівному, то не треба везти додому, а відразу на кремацію в Київ. Я не хотів би займати дарма територію своєю труною. До того ж колись буде чергова війна й нашим буде складно окопуватися по наших кістках.

Друге. Жодних хрестів, священників і служби. Не треба витрачати на це масу коштів, купувати квіти й інший непотріб. Киньте ліпше донат.

Третє. Мої рештки розвійте за вітром, але не займайте мною місце на кладовищі. Це кринж.

Четверте. Якщо буде велике бажання провести прощальний вечір, то це може бути костюмована вечірка. Добре, військова форма й речі із “секонду” теж рахуються. Блискітки, глітер, чи як воно там, на обличчя… Можете подивитися фото, відео, згадати смішні й несмішні моменти. Зробити аукціон, збір у кінці.

Зробіть кілька мемів, типу “Вмер, бо не їв м'яса”, “А якби їв холодець, то вижив би”. Рідні зацінять».

Це фрагмент із заповіту Стамбула. Ольга виконала волю сина. Хоча прийняла її не одразу.

Пам’ятаю, як ми тільки їхали із Запоріжжя, і Саша (дівчина Костянтина — ред.) каже, що Костя хотів, щоб його кремували. У мене сталась істерика. Я кричала: «Лиши мені мою дитину! Я хочу до нього приходити! Лиши мені його хоч у такому вигляді!..».Ольга Юзвюк, мама загиблого військового Костянтина Юзвюка

На прощанні Ольга була згорьована і в сльозах, але у блискітках. Там не було жодного представника релігійної громади: Костя був атеїстом. Вона, яка колись кілька років була регенткою церковного хору, і сама втратила віру.

«Питання навіть не в наших дітях, що вони загинули. Можливо, вони десь згрішили… Але як, де ми мали вже аж так нагрішити, що нас століттями вбивають? Я давно не ходжу в церкву. Це питання для мене тепер закрито».

Половина праху вдома. Половина — розвіяна світом

Наприкінці 2021-го Костя мріяв про подорож до Португалії — на Найзахідніша точка Європи.мис Рока, який іще називають краєм світу. Планував поїздку автостопом разом із другом на червень 2022-го. Скрупульозно вивчав маршрут, шукав хостели, порівнював ціни. 

У Португалії Костя мав залишатись у знайомого родини — колишнього військового Андрія Міхеди. Тоді хлопець не матиме й гадки, що вже за декілька місяців Андрій повернеться, щоб воювати за Україну, — і майже одразу загине. 

Костя врешті добереться до мису Рока. Одну з капсул із його прахом там розвіє мама через місяць після його загибелі.

«Ми з покійною сестрою і волонтеркою, яка організувала цю поїздку, їхали автобусом чотири доби. Це дуже тяжкий шлях. Фактично ми їхали тією дорогою, якою мав би їхати Костя. Я закривалася капелюхом й окулярами та постійно плакала», — в Ольги тремтить голос.

Ми насипали прах у маленькі капсули. Домішували до нього глітер. Щоб блищало так, як він хотів. І ці пляшечки передавали волонтерами в різні куточки світу.Ольга Юзвюк, мама загиблого військового Костянтина Юзвюка

Прах Кості Юзвюка розвіяний рідними, друзями й волонтерами у 14 країнах світу. Вони публікують дописи під хештегом #КостяСтамбулПодорожує, і ця історія, каже мама, триватиме. А поки урна з рештою його праху залишається вдома.

«Щоразу я його відпускаю. Хоча повністю ніколи його відпустити не зможу. Під хештегом #КостяСтамбулПодорожує я завжди в кінці пишу: “Лети, дитинко, тепер ти вільний”». 

Терпіти не можу слово «тримайтесь»

Зі сльозами Ольга показує нагороди сина. Ось остання — орден «За мужність» III ступеня. Її забирав чоловік. Вона ж уникає офіційних вручень. Їй цих помпезностей не треба. І вона не вимагає героїзувати її сина.

«Я жодної петиції не підписала. Хоча розумію, що ми б назбирали ці підписи за декілька годин. Але я не хочу применшувати внесок інших людей у життя України. Не хочу применшувати героїзму справжніх героїв. І думаю, що Костя теж був би проти цього. Тому ні, жодних петицій, жодної героїзації», — каже жінка.

Ольга активна в соцмережах, робить збори, плете вироби з бісеру й розігрує за донати. Та за соціальною активністю — пустка:

«Це така картинка. Скажу чесно: я б із дуже великою радістю не прокинулася б уранці. Але питання в іншому. За рік у нас у родині було три похорони. І зробити четвертий — це егоїзм чистої води».

Я не виходжу в люди. І я не готова чути у великій кількості слів “Тримайся, ти сильна жінка”. Я не сильна жінка. Я плачу. Я зриваюсь. Я не сильна. Просто в мене немає інших варіантів.Ольга Юзвюк, мама загиблого військового Костянтина Юзвюка

«Так і живемо. Якщо ти розплющив очі вранці — ти мусиш щось зробити, щоб увечері лягти спокійно спати. Я розумію, що моєї дитини вже немає. Але принаймні я можу зробити так, щоб чиясь мала більше шансів повернутися додому до мами. Живою. І це наразі ціль, якою ми займаємося», — в Ольги тремтить голос.

«І є відчуття, що колись ми з ним таки зустрінемося. Я роблю все, щоб мені не було соромно дивитися йому в очі. Щоб я могла сказати: “Ти знаєш, я продовжувала те, що ми робили разом. Тільки я продовжувала за двох. Боротися, допомагати. Деякий час у мене не виходило продовжувати жити... Але я намагаюся”».

***

Після загибелі Кості на зібрану під час збору суму Ольга придбала рефрижератор для транспортування полеглих бійців і передала рівненським волонтерам гуманітарної місії «На щиті». На дверцятах викарбувані його слова: «Пам’ятаймо, завдяки й заради кого». 

«Так Костя возить хлопців в останню дорогу…» — каже Ольга.

Її чоловік списався з війська після двох поранень. Нині до ЗСУ долучився зять.

Родина досі не отримала грошову допомогу, що виплачується в разі загибелі, через бюрократичну тяганину. Ольга тим не переймалась. Мовляв, гроші дитину не повернуть. 

У неї була думка придбати щось для армії, однак волонтери вмовили подумати про себе. Тепер Ольга мріє купити відлюдну хатинку в Карпатах, куди вони зможуть втекти від усього світу.

***

У центрі Рівного є улюблене кафе Кості — «Мила, це я». Ольга, як завжди, замовляє там його улюблене: хумус із грибами, салат із фалафелем. І два обліпихових чаї. 

Коли вони приходять сюди з дочкою — фотографують і скидають Кості фото в телеграм. Вона досі йому пише туди повідомлення й оплачує мобільний зв’язок, аби не відімкнули номер.

«Я на дві секунди, — каже мені жінка, прожогом виходить і повертається за мить із крафтовим пакетиком. — У сусідньому закладі він любив фісташковий круасан. Фісташкового не було, але ось круасан зі сливами. Це вам».

Я його скуштую за кілька годин у потязі Рівне — Київ. Це був найсмачніший у світі круасан.