120 збитих ракет, квітковий сад і хаскі, які досі чекають господаря. Історія загиблого інженера Patriot

«Я бачила, скільки він вкладає у свою роботу. Я бачила реальні результати, а він завжди залишався в тіні... Наша знайома сміялася, що про Дениса знає якесь обмежене коло людей і Єнс Столтенберг, колишній генсек НАТО, тому що в Дениса була з ним зустріч... Памʼятаю, він мені дзвонить і каже: “А я зустрічався зі Столтенбергом”. А я йому: “Добре, а я в магазин сходила. Бачиш, у нас із тобою різні завдання”».

Одним із перших українців освоїв Patriot

У ванній кімнаті в їхньому будинку посеред ірпінського лісу — дві зубні щітки та Денисів халат, а при вході в передпокої — чоловіче військове взуття.

На підвіконні у вітальні — портрет Дениса та уламок. Від чого, Яна не знає — побратими передали з місця, де він загинув. На другому поверсі жінка облаштувала стелаж з орденами та грамотами чоловіка.

Яна розповідає, що їй прикро від того, що не встигла завагітніти. І дуже шкодує, що вони з чоловіком не скористалися можливістю здати сімʼя до банку сперми. 

«Нащадки таких людей мають бути. І я розумію, що якби він залишив свої матеріали в якомусь банку, то я б обов'язково скористалася цією можливістю й народила б нашу спільну дитину хоча б у такий спосіб».

Денис був кадровим військовим. Родом із Луганська. Саме там зустрів початок війни у 2014-му. Його батьки не захотіли виїжджати, а він не зміг залишатися в окупації. На блокпостах уже стояли російські бойовики, і він, тоді майор, виїжджав, взявши лише майку і футболку. Навіть зубну щітку не поклав. 

«Коли він виїжджав, на блокпості зустрів колишнього підлеглого, який перейшов на бік сепаратистів. І він Денису такий: “Бажаю…” — і зупинився. Через те що Денис завжди був класним командиром і навіть той хлопчина його поважав, він його пропустив і не сказав, що Денис — військовий. Ця історія — до мурашок. Навіть коли людина зраджує Батьківщину, через повагу він тоді його не здав».

Денис оселився в Києві та продовжив службу. У 2015 році звільнився з війська через проблеми зі здоровʼям. Почав працювати в IT-сфері — розробляв сайти, займався контекстною рекламою. Започаткував власний бізнес.

Денису не подобалася військова справа. Ще з часів кадрової служби він пригадував «армійщину», яка відштовхувала від бажання служити. Це не був його вибір — у військовий ліцей його відправили батьки.

«Він завжди казав: “Та ніколи я туди не повернусь!”. Але почалася повномасштабна війна. 24-го він нас відвіз у безпечне місце, а 25-го вже пішов оббивати пороги військкомату».

Долучився до сил протиповітряної оборони. Спершу працював на ЗРК С-300 на Київщині та виїжджав по різних областях. У січні 2023 року з першою групою військових поїхав на навчання у США освоювати Patriot.

«Навчання мало тривати три місяці, але Денис дуже швидко все це опановував. Він отак “лускав” усе й через тижні три вже дзвонить і каже: “Я хочу додому. Я вже все зрозумів, усе знаю. Я тут просто втрачаю час. Я вже хочу воювати”».

Яна пригадує, як тоді в медіа зʼявлялися публікації про те, що американці захоплюються тим, як швидко українські військові опановують Patriot. Пишалася чоловіком, бо розуміла: це пишуть про нього зокрема.

Повернувшись в Україну, Денис став командиром підрозділу інженерів, а трохи пізніше — головним інженером ЗРК Patriot. Удова припускає, що цю посаду створили спеціально під її чоловіка, бо він «просто виріс з усіх можливих масштабів».

Він почав навчати військових інженерів. Усі, хто працює із Patriot, «проходили через Дениса». А ще відповідав за справність техніки. Яна пригадує історії чоловіка про те, як йому доводилося ремонтувати Patriot підручними засобами через затримку постачання деталей.

Щось там у них поламалося, а замінити було нічим. І він знайшов якусь звичайну паличку, поставив її — і це працювало. Це дало змогу дочекатися потрібну деталь у робочому режимі. Та й скріпками він теж щось лагодив. Він завжди тримав одну прикріпленою до кишеньки після того, як одного разу нею щось серйозне полагодив — те, що ніхто не міг. Після цього про Дениса пішла слава, що він скріпкою може полагодити будь-який злам.Яна Сакун, дружина загиблого військового Дениса Сакуна

Мав Денис Сакун і бойові відрядження. Про одне з таких Яна дізналась уже після його загибелі. Він поїхав на південний напрямок, де налагодив техніку одного з підрозділів.

«Надалі цією технікою було збито три російських літаки Су-34 — у тих місцях, де раніше це було неможливо зробити. Він тоді добу не спав і сам усе це крутив... Це був період, коли ми всі рахували збиті “сушки”. Три з них — практично на рахунку Дениса».

Собаки стали реабілітацією

Я налаштовую фотоапарат, щоб зробити кілька фото Яни. Жінка зауважує: «Зазвичай я ще фарбуюсь, бо в мене сірі “мішки” під очима». Це від сліз: вона щодня оплакує чоловіка.

«Колись мені сказали: “Ти не маєш вигляду вдови, що горює”. А я кажу: “А я не хочу мати вигляд вдови. Я хочу мати вигляд дружини свого чоловіка”. Але цю позицію ще треба було всередині себе відстояти».

Яна розповідає, що познайомилася з Денисом у Tinder. До того він був двічі одруженим. Для неї то було перше й останнє побачення через застосунок. Свайпнула, бо повелася на собак, які були на всіх його фото, — чотирьох сибірських хаскі. 

Першого, Дені, він завів зі своєю другою дружиною. Другого, Оггі, від якого відмовився господар, узяв на перетримку і не зміг віддати. Коли придбав будинок в Ірпені, захотів мати свою «упряжку» й тому завів іще двох хаскі — Вінда та Чейзі.

«З тими собаками він почав виїжджати на тренування. Майже щосуботи він брав собак, мене, і ми перлися в ліс на тренування. Брав участь у змаганнях і завжди перемагав. Друге, третє місце — для нього це був не показник, це його провал... Я сміюся, що живу в лігві серед лісу».

Для Дениса собаки були реабілітацією. Яна каже: він — військовий, який пройшов АТО, утратив житло в Луганську та два шлюби — у певний момент залишився наодинці в щойно придбаному будинку з голими стінами, з «багажем пережитих травм».

Собаки — це те, що його відновлювало. І я завжди його підтримувала в цьому, тому що бачила, наскільки йому це треба. У нього було багато цього адреналіну.Яна Сакун, дружина загиблого військового Дениса Сакуна

Подружжя разом із собаками виїжджало кудись із наметами в маленькому седані BMW.

«Усіх запихали [в авто]. Тільки мені місця не було. Я сиділа, скручена зверху на клунках, які Денис ставив мені під ноги. Відпочивали всі, крім нас із Денисом. Але нехай».

Пізніше Сакуни взяли пʼятого собаку — добермана Арні. Він живе в будинку. На перший погляд здається агресивним. Та під час ближчого знайомства виявляє ніжність. Усю нашу розмову сидів поруч.

Денис завжди хвилювався, що якщо з ним щось трапиться, то його собаки «будуть жити погане життя». Та його хаскі нині мешкають у просторому вольєрі на вулиці. Час від часу їх випускають побігати чи прогулятися лісом або ж на тренування.

«Для мене це дуже велика відповідальність. Вони вже стали моїми, і я маю забезпечити їм дуже високий рівень життя. Я їх люблю, і вони не заслуговують ні на що інше, аніж на найкраще. Тому на роботу я вийшла вже через два тижні після втрати».

«Було відчуття, що я теж померла»

Увечері 19 грудня 2024 року Яна востаннє говорила телефоном із Денисом. Вони обговорювали аварію, у яку потрапив їхній спільний друг. У Дениса був поганий настрій.

«Наступного дня він мав приїхати додому, налаштувати пропускну систему на паркані. Я йому кажу: “Ти завтра приїдеш, я куплю тобі щось смачненьке, ти все зробиш, і ми з тобою влаштуємо якийсь вечір, увімкнемо кіно”. Покращила трохи настрій. Він зробив мені замовлення, що йому купити».

Уночі був масований обстріл. Яна прокинулася від вибухів і першим ділом перевірила, чи все добре в собак. Денису не написала. Каже, він пережив стільки небезпечних ситуацій, що жінка вірила: «Денис просто незнищенний, Дениса вбити неможливо».

Яні написала кума, що її чоловік не може звʼязатись із Денисом, а вони завжди списуються після таких ночей. Знайшла контакт побратима, аби довідатись, чи все гаразд.

«Кажу: “Слухай, а можеш подзвонити до хлопців, щоб дізнатися, що там, бо я не можу додзвонитись”. Він мені передзвонює й каже: “Яно, Денис ­­— усе. Дениса більше немає”».

Зі смертю чоловіка «померла» й частина Яни: «Коли ти дуже любиш, ти віддаєш. А я дуже люблю свого чоловіка. Як дружина я віддала йому все, що можна було віддати. І в ньому насправді було дуже багато мене. І коли він помер, ота вся частина, яку я вклала в нього, те все, що було моє в ньому, померло разом із ним».

Далі було офіційне сповіщення про загибель. Денис загинув під час бойової роботи, героїчно рятуючи техніку під час пожежі.

«Він воював до останнього подиху. Він знав, що врятована техніка — це врятовані десятки тисяч життів. На його рахунку — понад 120 збитих ракет. І скільки вони працюють, стільки життів досі врятованих. Ці люди живі, тому що вони там».

Організацію похорону жінка взяла на себе, бо нікому не готова була це довірити. Найскладніше було розповісти про загибель рідним і знайомим.

Найбільшою підтримкою й опорою для Яни стали собаки, хоч вони теж відчували втрату Дениса й важко її переживали.

У день похорону в одного з хаскі трапився напад епілепсії, хоч за вісім років такого ніколи не було. Вони почали гризтися, хоча ніколи не гризлися. Я виходжу, у мене Оггік лежить увесь у крові, задубілий, і мені треба було щось робити. Я не розуміла, що відбувається. Я це все вирішувала, возила по лікарнях.Яна Сакун, дружина загиблого військового Дениса Сакуна

І через дев'ять місяців після загибелі собаки сидять сумні у вольєрі та спостерігають за дорогою. Щоразу, коли поруч із будинком паркується чиєсь авто, собаки «скаженіють»: чекають, що то господар.

«Я буквально нещодавно прибирала в автівці Дениса, а там були його речі і його запах. І коли я потім підійшла до собак, вони мене всю так винюхували. Зараз вони дуже зафіксувалися на мені, тому що вони зрозуміли, що когось не вистачає. Арнюша, наш доберман, теж дуріє. Він від мене тепер узагалі не відходить після втрати Дениса. Раніше такого не було».

На згадку про чоловіка Яна зробила таке саме тату, яке мав Денис, у тому самому місці на лівій руці та в тому самому розмірі. Набивав його той самий майстер. А на правій руці в памʼять про Дениса Яні набили його портрет та їхнього Арні.

Зараз жінка збирає підписи на петицію про надання Денису звання Героя. 

На кожен день народження висаджував троянди

На території будинку — красивий сад: плодові та декоративні дерева, багато квітів. Запитую, хто їх так гарно доглядає. Яна усміхається: «Я — людина квартири, яка ніколи нічого не садила. Денис — теж, але це стало його хобі».

Коли Ірпінь деокупували, родина майже одразу повернулась у свій будинок, який постраждав від обстрілів. Вікна замінили, територію прибрали, а посічені дерева викопали. Замість них Денис висадив нові плодові, які швидко проросли.

«От він що не зробить, у нього все виходить. Аж бісило. Через два тижні ми поїхали в садовий центр і купили 65 туй. Він сам їх висадив, і через два дні пішов на службу. Каже: “Усе, Яно, поливай”. Я дивлюся на туї, туї дивляться на мене. І ніхто не знає, що робити. Ну, щось робила».

По території розсаджені поодинокі пишні троянди. Це Денисів подарунок Яні — майже на кожен день народження він дарував їй по одному чи кілька саджанців і сам їх доглядав.

Зараз сад Яна доглядає сама. Ба більше, примножує кількість квітів і дерев. Каже: знайшла в цьому свою психологічну реабілітацію.

Яна, дитяча психологиня, зараз проходить навчання, щоб працювати з ветеранами. І мріє створити психологічно-реабілітаційний сад для військових і ветеранів. Назва вже є  — Chief Garden. Чіф — це був Денисів позивний. 

На території центру відновлення буде велика ділянка з алеєю, на якій кожне дерево іменне — посаджене на честь конкретного загиблого військового. 

«Я не врятувала свого Дениса, але хочу врятувати душі, які цього потребують. Бо військові, які проходять війну, насправді проходять якесь пекло. І ці люди заслуговують на те, щоб хтось боровся за них, як вони борються там за нас».