«росіяни лежать, ніхто їх не забирає. Вони потрібні лише воронам і лисам» — пілот дрона, який працює на лінії зіткнення

До вас з автоматами біжать: думають, що шпигун

35-річний Олександр Вовченко — командир відділення батареї управління та артилерійської розвідки 59 штурмової бригади в складі Сил безпілотних систем.

За фахом — геодезист, останній рік перед вторгненням працював із промисловими Безпілотні літальні апарати.БпЛА з напівавтоматичним режимом: задаєш йому місію, він літає, робить знімки, вручну їх обробляєш, складаєш план місцевості.

Після повномасштабного вторгнення Олександр одразу пішов добровольцем, знав, що його досвід знадобиться.

У Місто у Вінницькій області.Гайсині розташовувався пункт постійної дислокації його 59 бригади. Казарма була забита вщерть. Неймовірна кількість охочих іти на війну.

«Там ми пройшли мінімальний військовий вишкіл, а інструкторів щодо дронів ще не було, ніхто не вчив. От я, щоб не гаяти часу, вирішив потренуватися сам: мав із собою свій промисловий дрон. Літати на території частини — треба брати дозвіл, а це така бюрократія! Вирішили з хлопцями, що вийдемо поза межі, і дозволу не треба. На стадіоні кілька разів піднялися, коли це біжить якийсь хлопчина: “Мабуть, саджайте, бо до вас з автоматами вже біжать”. А тоді ж був час, коли всі стояли на вухах і ловили скрізь диверсантів і шпигунів. От про нас так місцеві й подумали. Нас відразу пов’язали військові. Добре, що це були хлопці з нашої частини, нас упізнали. Просили, щоб ми вгамувалися, бо люди сердиті. Трохи пізніше нам командування й завдання давало, але зараз, судячи зі свого досвіду, я розумію, що наші польоти тодішні — то аматорство, дитячий садок», — згадує військовий.

Після Гайсина чоловік пройшов навчання у військовій школі «Боривітер» від Благодійного фонду Сергія Притули.

«Тиждень вчився літати на “мавіках” (DJI Mavic — ред.). Це маломоторний квадрокоптер, маленький дрончик, яким у цивільному житті знімають весілля. Ще тиждень — на Matrice 300 RTK — це флагманський промисловий дрон, призначений для виконання складних завдань у сферах інспекцій, картографії, пошуково-рятувальних операцій, патрулювання та виявлення об'єктів на великій відстані. Скажімо, у Миколаївській області ми піднімалися на 500 метрів — і могли бачити Чорнобаївку чи навіть обриси Херсона, це 30-50 кілометрів. Могли виявляти за 20 кілометрів виходи артилерії».

З 2023 року Олександр служить лише в Донецькій області, працює на скидах на DJI Mavic. Екіпаж складається з пілота та інженера. Пілот відповідає за всі роботи з пультом, з дроном, а інженер — за спорядження боєкомплекту, винесення дрона на вулицю, за генератор, за інтернет на ньому.

Раніше в команді був і штурман, який працював з координатами. Тепер його роботу виконує пілот.

У нас не проходить ніхто

Яке завдання пілотів квадрокоптерів? Утримувати лінію зіткнення, щоб ворог не пройшов. Фронт ділиться на ділянки, кожен екіпаж має  свою смугу відповідальності.

«У нас не проходить ніхто, — розповідає Флай. — Вороги спершу сунуть у лоб, потім — з хитрощами: пробують обходити, просочуватися маленькими групками по дві-три людини, шукають слабкі місця, сліпі зони, йдуть з підтримкою артилерії та всього, що в них є. Ми починаємо кожного знаходити й знешкоджувати від нульових позицій: найближче я був (чути в слухавку, як встає і міряє на карті — ред.) — 660 метрів. Ми відсуваємо їх (росіян — ред.) якомога далі, вони пробують закріпитися на проміжних точках, щоб розвивати будь-яку свою інтенсивність. Ми й там знаходимо, вбиваємо. Іноді по 100 штук за три дні, іноді — 50 за два тижні.

Відтягуємо тих, хто лишився, до місця накопичення, це може бути населений пункт. Вони думають, що в них там тил. А ми їх  і там шпетимо, залітаємо, а вони, як миші, ховаються по норах».

DJI Mavic може занурюватися на глибину сім з половиною кілометрів.  

«До наших піхотинців ворогам маршувати ці кілометри, і це дає українським військовим багато фори, щоб непогано їм всипати всім, що в нас є на озброєнні», — уточнює Олександр.

Скільки в його бригаді екіпажів і, відповідно, пілотів — інформація секретна. На позицію виходять два екіпажі, чергують по шість годин кожен. За добу здійснюють близько ста вильотів.

Іноді підходять так близько, що чують розмови противників і відчувають їхні запахи.

«У травні цього року я майже місяць був на позиції біля одного яру, який вони хотіли взяти, дуже хотіли. Ми бомбонули їх знатно:  маємо 430 двохсотих і понад 300 трьохсотих за цей час. Коли вітер дмухав у наш бік, запах стояв капітальний, вони ж там усі лежать, ніхто їх не забирає. Вони потрібні лише воронам і лисам».

Як дізнатися, що окупант мертвий?

«Інколи командування запитує: “Ворог — двохсотий чи ні?” — розповідає Флай. — А я відповідаю: “Коли діяла смертна кара на електростільці, однаково викликали лікаря констатувати смерть. Я з борта не можу відчути, є пульс у ворога чи ні”. Якщо бачу пізніше, що по ньому мухи повзають — о, воно».

Хто перший взув капці, той і виграв

Найважче в роботі пілота — знайти місце для позиції, щоб його не виявили пілоти ворога, бо закидають гранатами — і все. Восени-взимку завдання ускладнюється: немає зелені, усе мокре. Хай як ти стараєшся, за тобою лишається колія чи стежка. Також є така штука, як термальні камери. Якщо заховати в бліндаж генератор, це даватиме тепло. А якщо на вулиці нуль градусів, а зі сховку виходить +18, то це легко виявити в нічний час.

«А потім удень ворожий пілот прилетить за координатами, розвідку проведе, і хоч як ти ховаєшся, хоч як маскуєшся — знайде стовідсотково. Що робити? Працювати на випередження: треба знайти їх першими», — розважливо розвіює мої переживання військовий. 

У практиці Олександра були випадки, коли виявляли його сховок:

«Починається Голлівуд серйозний: прилітають КАБи під позицію, FPVшки ворожі, може штук 20 за 15 хвилин в бліндаж залетіти. Не дають вилізти, і треба думати, як правильно вийти, щоб усі цілі були».

Кожна істота, крім птахів, залишає сліди

Запитую: як за ці роки змінилася війна?

«Ворог удосконалюється, ми вдосконалюємося. Вони поки нас переважають. У техніці, у пілотах, у засобах, в артилерії, особливо в піхоті. У нас трохи все якісно краще, я так думаю. І це наша перевага.

От бачите, була страшна погода, і поширилось відео про те, як ворог технікою в Покровськ заїжджає. Я б не міг собі уявити, щоб вони це змогли зробити в ясну погоду. Там зразу був би каюк».

Флай розповідає, що росіяни постійно міняють тактику пересування: то йдуть уночі, бо їм видали термоплащі й вони вирішили, що стали невидимками. Коли українці зрозуміли, як їх вираховувати й знищувати, стали пересуватися «по сіряку» (це година після сходу сонця і година до заходу сонця), тоді гірша видимість. Але для умілого пілота час значення не має.

Практика на війні й досвід мисливця, а він ним був у мирному житті, дуже допомагають: Олександр знає, куди побіжить ворожий солдат, якщо почує над собою дрон. Розповідає:

«Що лютіший підрозділ, то краще він тренований, то краще читаються його дії. Іноді просто за шаблоном: покрутитися, три перекиди вбік, ще три назад. Мисливство теж допомагає вистежувати. Я знаю, що кожна істота, крім птахів, залишає сліди. Також я знаю, де окупант може пройти, де сидіти,  ховатися. Він шукатиме густіші кущі, вужчу стежку, ярочок. Звір так само робить. Ворог побіжить, а я вже чатуватиму на його шляху.

Іноді нам вдається перехопити розмови: “Ти йди туди, там буде сітка, а потім паркан перелізь, танковий рів, а за ним посадочка, після неї повернеш праворуч”. Окей, я прилітаю, клієнт на місці. Або: “Зараз темно, ніхто не додумається увімкнути денну камеру, ти бери ліхтарик і світи перед собою”. Я такий: добре. Лечу, дивлюся, де ліхтарик, усе, привіт. Уже не встане. Було й таке: бачу я, що росіянин заскочив у зеленку (зелені насадження — ред.). І там його не видно. Спробую кинути в цей кущик. Бах — вибух. І тут він кричить у рацію: “Я триста, я триста, братці, рятуйте, боляче. На мене скид, не влучив”. Ага, отже, інший кущик. Бах. Тиша».

Іноді українські пілоти чекають, поки по пораненого ворога прийдуть товариші, і роблять скид уже на всю групу. Якось їм вдалося поранити когось важливого з командування. Почули, як у рацію наказали забрати його за будь-яку ціну. І як не хотілося росіянам йти, бо знали, що на них чекає загибель, мусили. Наші пілоти покошмарили їх і за якийсь час почули в рації відчайдушне: «Ніхто не повернувся, ніхто!».

Для мене позитив, що ворожі піхота й штурмовики не дійшли до нашої піхоти

Запитую, чи має Флай нагороди.

«Нагород для нас не жаліють, — сміється він. — Є і ордени, і медалі. Якось привезли нам значки “За 250 п*дарів”. Командир жартував, що нам тре таких по п'ять штук вручати».

Дрони треба економити. За десять днів втрачають приблизно три квадрокоптери. Іноді доводиться йти за дроном, який не долетів «додому», бо не вистачило заряду батареї або від вітру. Йти навіть по замінованих полях. Ризикують хлопці, втрата літального апарата — катастрофа, бо цієї моделі «мавіків», на яких звикли працювати, уже не випускають.

Пілоти літаків називають свої борти ластівками, ще якимись ніжними іменами. Вони ж бо літають на одному й тому самому. А пілоти дронів, а ті довго не живуть, дають їм назви, з огляду на характеристики апарата: хилиться на один бік — «кривий», погано літає — «дохлий».

Дронами доставляють воду піхотинцям, у яких немає можливості переміщуватися. Дрони приносять із бази провізію, воду, Боєкомплект.БК, бензин і самим пілотам, якщо ті довго на позиції. Тільки скидають не біля сховку, а метрів за 150. Оператор тихенько вночі виходить і забирає.

Флаю довелося спостерігати в камеру дрона різних тварин: бачив зайців, оленів, кабанів, лисиць. Бачив, як свині, здичавілі собаки, ворони та коти їли трупи ворогів.

Доводилося Олександру за допомогою дрона виводити свого побратима, який заблукав після завдання. Оскільки через БпЛА звуку не чути, пілот орієнтувався за відео: йому описали хлопця. Той думав, що то росіяни беруть його в полон, свій телефон викинув дорогою, ішов за світлом. Коли дрон його довів до нашої позиції, у нього спитали позивний, роззброїли, перевірили. Свій. А по телефон він повернувся й знайшов його.

Згадує Флай зі свого досвіду ще кілька історій, що надихають:

«Якось сиділи ми з побратимом на п’ятому поверсі будівлі, а внизу був протитанковий рів викопаний. Великий, глибокий. Ворог почав його використовувати як тунель проходу до наших позицій. росіяни забігли в нього і пішли по ньому, бо подумали, що він їх захищатиме від артилерії, від осколків. А нам із “мавіка” дуже класно це пересування видно. Почали їх відстрілювати, а вони, як мишенята, бігають від одного краю до іншого, вилізти не можуть. А ми лупашимо капітально. Уже й дивуватися почали, чого вони сунуть, як дебіли, бачать же, що на стежці їхні лежать. А вони лізуть і лізуть. Отак ми працювали по них день і ніч, багато поклали».

Іншого разу в тумані пілоти налетіли на «тьму ворогів», які не бачили далі ніж за 20 метрів. Українці скористалися моментом: лупили їх так, що ввійшли в азарт.

Наостанок запитую, коли Флай почувається задоволеним.

Не задумуючись, відповідає:

«Коли зупинив їхній рух. Знаю, що далі наші дошакалять їх різними засобами. Для мене позитив, що ворожі піхота й штурмовики не дійшли до нашої піхоти. Інколи ми, пілоти, зустрічаємося з нашими солдатами й вони дякують: “Пацани, спасибі, блін, красунчики, я за чергування жодного п*дара не бачив”. Це найкращі компліменти. Бо якби штурмова група дійшла до наших, довелося б їм приймати ближній бій. А ми цього не допустили. Оце кайфово.

Я радію, що не пускаю ворога на рідну землю. Саме для цього я тут стою».