«Я вийшла заміж майже в 60»: історія кохання вчительки музики, яка пішла воювати
У перший день повномасштабного вторгнення Олена Козоброд, 56-річна вчителька музики, пішла у військкомат. На її привітання «Слава Україні!» пролунала тиша. Жінка вирішила долучитися до війська, щоб підтримати доньку-військову.
Чому цілий рік в армії плакала, як реагувала, коли її називали «бабусею», і як на четвертому році служби зустріла кохання, а нещодавно вийшла заміж — розповіла hromadske.
Пансіонат для дівчат, Майдан і «мамо, почалася війна»
Олена Козоброд із Покрова Дніпропетровської області. Працювала музичним керівником в дитячому садочку, у 35 здобула другу освіту — юридичну. Одночасно бігала на роботу в садочок, школу й викладала в інституті — щоб донька Руслана, яку вдочерила після розлучення, нічого не потребувала. З вихованням Олені допомагали батьки, дідуся маленька називала «папа-деда».
«Я готувала її до вступу в консерваторію, вона — талановита дівчинка. Саме в той час стався Майдан, ми бачили ту ялинку, школу (Руся вчилася у приватній школі під Києвом) кілька разів оточували автоматники, бо туди ходили діти високопосадовців. А коли повернулися в Покров, вона заявила, що хоче захищати свою країну: так Майдан закарбувався в її пам’яті, так подіяв», — розповідає Олена.
Донька вибрала фах військового психолога. Мама її підтримала. Хоч і було непросто.
«Ми приїхали в Київ вступати до військового інституту і проходили повз заклад Поплавського, я й кажу: “Русічко, ну, будь ласка, зайдімо. Ти ж у мене і співаєш, і танцюєш, і малюєш”. А вона: “Мамо, у мене навіть фонограми немає”. — “Нічого, я тобі заграю”. — “Ні, я вирішила”. І я розуміла: якщо дитина так собі надумала, я буду поряд».
«Анатоліївно, ти велика, доросла, будеш тягарем»
24 лютого Руслана подзвонила з Києва: «Мамо, почалася війна». І Олена подалася в місцевий військкомат:
«Привіталася: “Слава Україні!” — а у відповідь мовчать. Я сказала все, що про них думаю. Щоб ви розуміли, зараз я важу 95 кілограмів, а тоді була 155. Така велика тьотя. На мене дивилися, як на дурепу. Сказали, що жінок не беруть. Але мені байдуже, розгорнула Конституцію: “Утискаєте мої права”. Розповіла, що за плечима маю військову кафедру в педінституті. Звісно, я забула ті навички, але це стало підставою, щоб мене взяли».
Наступного дня прилаштувала кота, віддала подрузі ключі від квартири. У маршрутці, яка везла добровольців до військової частини, вона була єдина жінка. Ще її шокувало, що їй будуть платити зарплату: думала, що Батьківщину захищають, бо це честь і цього достатньо. Олена потрапила до 93 окремої механізованої бригади.
«Я так собі думала: зараз лютий, повоюю, а вже у вересні повернуся у свій дитячий садок. Упевнена, що все закінчиться, — Олені зараз смішно із себе тодішньої — наївної. — Потихеньку нас готували й відправляли на передок. Усі дівчатка молоді, а мені командири сказали чесно: “Анатоліївно, ти велика, доросла, будеш тягарем”. А в мене, крім названого, після вишколу, після навантажень вилізла пахова грижа. Її оперували, і це теж унеможливило вихід на нуль. Тож пішла я на ППД. І потроху стала розуміти: армія — це не лише місце, де люди з автоматами бігають, це глибока й велика структура. І робота дійсно є для всіх: солдатів треба одягти, взути, нагодувати, полікувати”.
Донька Руслана, тоді ще четвертокурсниця, достроково закінчила інститут. Її за два місяці призвали в армію. Зараз дівчина служить у ЦСО. Олена ж служить у штабі тилу, записана «солдатом запасної роти», виконує функції діловода. Разом з іншими жінками живе в казармі.
«Усім в армії є місце і справа: якщо кожен виконуватиме її добре, то й Україні добре. Якщо мені завтра скажуть мити туалети для солдатів, я митиму, бо це реальна допомога, це моя користь 93 бригаді, своїй Батьківщині. Моя робота складається з рахування маленьких цифр щодня, і я почуваюся потрібною. Це головне».
Я сильна жінка. А чоловіки таких бояться
В армії, ділиться Олена, не до романтики: перший рік давався дуже важко, плакала майже щодня: цивільній людині непросто виконувати чиїсь накази, тримати свою думку при собі. І мова в армії не українська, не російська, вона — суцільний матюк. Жінка ридала, бо, як вихована людина, не могла відповісти тим самим. З часом адаптувалася, побачила повагу до своєї роботи. А з цим теж спершу виникали проблеми.
«Якщо в армії жінка “чиясь”: мама, дружина, донька — у неї все буде гаразд. Якщо прийшла нізвідки, має вибивати місце під сонцем і доводити, що вона професіонал», — каже Олена й зізнається, що також була жертвою ейджизму: її називали «бабусею». Вона відповідала чемно: «У мене таких онуків, як ви, немає».
Та минули роки — і ставлення до жінки змінилося. Вона стала своєю. Зараз має таких побратимів, таку дружбу (а раніше не уявляла, що з чоловіками можна дружити), що вони рідні, що вони — сім'я.
«Коли шахраї зламали Telegram і від мого імені просили гроші, відразу п'ятеро людей, з якими я з першого дня служу, передзвонили й готові були їх дати», — сміється Олена.
Тебе відіб’ють, треба терміново одружуватися
«Я сильна жінка. А чоловіки таких бояться, тому мені потрібен хтось сильніший за мене. І от Володя саме такий».
Володимир відреагував на її пост у соцмережі. Жінка часом виставляє відео своїх виступів — вона співає. Улітку запостила, як виконує пісню «Коханий», і тоді відгукнулося багато чоловіків, хвалили, захоплювалися. З одним із поціновувачів її таланту завʼязалося листування.
«Багато говорили, з'ясувалося, що в нас багато цікавих збігів: нас обох однаково по батькові — Анатоліївна й Анатолійович; я народилася 26 грудня, він — 27-го; я пішла на службу в перший день великої війни, а він залишив бригаду за день до неї (саме виповнилося 60 років), потім повернувся, а недавно остаточно демобілізувався. Важко йому зараз поза армією, от Бог йому мене й послав», — сміється жінка у слухавку.
Володимир Стенько виявився творчою людиною: пише пʼєси й навіть перемагав у конкурсі «Коронація слова». Вони познайомилися в серпні. У жовтні Олена у відпустку поїхала на тиждень до Києва: сходила на балет, на концерт у філармонію, виставку картин, на літературний вечір з Павлом Вишебабою, була на фотосесії. Повернулася наповнена, щаслива, а наступного дня закохані розписалися. Хоча мали це зробити через місяць. Але Володимир наполіг: «Так, у тебе так очі пломеніють щастям, тебе відіб’ють, треба терміново одружуватися».
Дорослі чоловіки плакали
«Я зараз отримую таке задоволення від цього жіночого щастя. Мені дали десять днів відпустки за особливими обставинами. І от я приїхала до нього додому, у його містечко: займаюсь його собакою, рубаю в городі капусту сокирою, а я в житті не працювала на городі. Готую погано, бо я жінка-свято, а тут мені подобається придумувати сніданки, обіди, вечері. І так мені це до душі», — за легкістю голосу відчутно, що жінка щаслива.
За півтора місяця їй виповниться 60 років, вона демобілізується. Хоче, щоб вони з чоловіком жили в її рідному місті. Олена мріє працювати «помічником ветерана». А про любов каже так:
«Коли я була на літературній зустрічі з Павлом Вишебабою, хтось запитав, чи є місце коханню на війні й в армії? Він заперечив — мовляв, не до цього. А я підняла руку: “Вибачте, з усією повагою до вашої творчості, не погоджуся: заради любові ми воюємо. Любові до Вітчизни, до дитини й одне до одного. У мене весілля скоро”».
Наостанок військова згадує випадок, коли виступала на сцені в дуеті з іншою співачкою. Було це на фронті, заспівали пісню «Коханий».
«А перед цим я сказала: “Хлопці, бажаю вам, щоб у кожного був номер телефону, куди б ви могли подзвонити в будь-який час. А у відповідь почути: «Коханий, я чекаю завжди»”. І от ми співали, а вони плакали. Дорослі чоловіки. Кохання — важливе для всіх, де б ми не були й скільки б років не мали».
- Поділитися: