Під час евакуації співав гімн України: історія офіцера «Хартії», який завів першу штурмову групу на Куп’янськ

Першу штурмову групу, що вирушила на ворожі позиції і забезпечила подальше просування Сил оборони України, очолив молодший лейтенант «Хартії» Андрій Іщенко (на позивний Гром) Після кількох невдалих спроб закріпитися Гром сам повів групу на штурм і виконав завдання. Під час цього офіцер зазнав кількох поранень, врешті його евакуювали під вогнем артилерії та дронів.

«Я звичайний піхотинець»

Грому 30 років, майже третину життя він провів на війні. Уродженець Павлограда на Дніпропетровщині за фахом кінолог — до 2022 року тренував собак в одному з підрозділів Сил оборони України. Після початку повномасштабної війни перейшов у піхотний батальйон Національної гвардії України, брав участь в операціях на Херсонщині й Харківщині. Після того як його батальйон став одним із формотворчих для нової бригади НГУ «Хартія», Гром воював у Серебрянському лісництві й на Липцівському напрямку. За час повномасштабної війни пройшов шлях від піхотинця й командира відділення до заступника командира одного з батальйонів «Хартії», саме в цьому ранзі він розпочинав Куп’янську операцію. 

Я кілька разів від тебе це чув, коли тебе якось хвалять, ти завжди відповідаєш: «Я звичайний піхотинець». Що це для тебе означає? 

Так, я звичайний піхотинець. Я не навчався на професійного військового, не закінчував якісь військові кафедри чи ще щось. У мене цивільна освіта — ветеринар-кінолог.

Для мене піхота — це родина. Так було, коли я був кінологом, потім, коли я став командиром відділення, головним сержантом взводу, головним сержантом роти, командиром роти, і зараз, коли я заступник командира батальйону. 

Для мене це сім’я. Я їхній, вони мої. Хлопці можуть допомогти мені, я можу допомогти їм. Я не золотий, не бронзовий, у мене теж є кров, у мене є кістки, у мене є поранення, у мене є своя думка. Ну тобто я нічим не відрізняюсь. Усі ми з м’яса зроблені. Я хлопців братами називаю, вони мене братом називають. 

Де воював під час повномасштабного вторгнення?

Херсон, Серебрянське лісництво — місцевість під містом Кремінна у Луганській області, де з 2022 року відбувалися активні бойові дії у битві за Донеччину й Луганщину.Серебрянка, Харків. На початку повномасштабки ми певний час були на Херсонському напрямку. Потім потрапили на контрнаступ на Харківщину: перед Дементіївкою стояли, тоді до кордону дійшли. Затим нас відправили на Серебрянку.

«Ліс чудес».

Так, «Ліс чудес» його прозвали. «Зайшов з руками, вийшов без», — так між собою жартували. 

Про перше Серебрянське лісництво пам’ятаю, що було дуже багато ворожої техніки. Уперше [російську бронемашину] «Термінатор» ми там побачили. Тактика у ворога була дуже цікава: вони виїжджали на 50-70 метрів до наших окопів на танках, бронетранспортерах чи БМП і по черзі відстрілювали нас. Нас засипало, закопувало піском. Тому ти постійно риєш, постійно намагаєшся укріпитися.

Перший раз у Кремінній я був в оточенні, тому знаю, що таке Кремінна в повному обсязі. російські найманці приватної військової компанії «Вагнер», що здійснювала воєнні злочини на території України та інших держав.«Вагнерівців» там було багато. Шуму не можна було робити, тому що одразу починався контакт. Міномети, артилерія. Дронів тоді не дуже багато було, але у противника вони вже працювали на скиди. Бувало, кілька разів на день могли покошмарити. Мій батальйон іще там стояв, коли ми були у старій бригаді.

Коли ти перейшов у «Хартію»?

Ми приїхали з ротації із Серебрянського лісництва, пообіцяли нам 15 днів відпочинку. Сказали: «Відпочинете, потім приїдете на базу й будемо далі займатися, готуватися до інших виїздів». Але якось так сталося, що ми прогуляли п’ять днів, наш батальйон зібрали й сказали: «Ось ваше нове командування, формується нова бригада, ви тепер у її складі». 

І вдруге на Серебрянку ти поїхав уже у складі «Хартії»?

Так. Чесно скажу: хто залишився й перейшов до «Хартії», не дуже хотіли їхати назад у Кремінну. Я також не дуже бажав, тому що погані спогади були… Це було дуже агресивно. Але поїхали й були задоволені, тому що, по-перше, цього разу було набагато спокійніше, ніж тоді в лісі. 

Другий раз у нас уже була перевага: не так у техніці, як у дронах. Vampire — безпілотний авіаційний комплекс українського виробництва.«Вампірів» ми вперше побачили саме в Серебрянці. Тоді це для нас було щось малознайоме, але вони нас дуже-дуже виручали, працювали по противнику дуже добре. Коли «вампір» летить — це ж одразу чути. Летить і думаєш: «Аби тільки не відчепилася Протитанкова міна ТМ-62.ТМ, бо зараз і тебе прихлопне». «Летючим генератором» я його називав [сміється — авт.].

Після Серебрянки в травні 2024-го «Хартію» перекидають на Харківський напрямок — через початок повторного наступу росіян на Харків. 

Наш батальйон вийшов із [Серебрянського] лісництва, після шести місяців ми передали лінію оборони іншому батальйону. Обіцяли вихідні, але через чотири дні після виїзду з Кремінної ми впродовж доби були перекинуті на Харків. 

Я був на Харківщині у 2022-му, тому знав, що це за напрямок: які плюси і мінуси в природному середовищі, рельєфі. Власне, на другий Харків усі їхали більш мотивовані, тому що перший Харків був дуже м’який. 

Контрнаступальна операція Сил оборони України восени 2022 року, під час якої деокупували більшу частину території Харківської області.Слобожанський контрнаступ.

Так, тоді все було добре. У нас були втрати, але не такі, як першого разу на Кремінній. Другий Харків нам дав спочатку трєндюлей, м’яко кажучи.

Ми заїхали на певну локацію, тому що не було чіткої лінії оборони. Інфільтрування противника в місцевості було відчутне.

У другому Харкові я вже менше виходив на позиції, тому що командування не відпускало, оскільки вже став головним сержантом роти. До того ж у мене вже були певні поранення, тому берегли. Але були моменти і коли «градом» обстріляли село, і коли ми по трьохсотих виїжджали, нас накрили добре. Вони там активно штурмували, не жаліли людей. Ну і вперше тоді побачив таку кількість FPV — дрон, яким керують від першої особи, тобто оператор бачить зображення з камери дрона в реальному часі.ефпіві — по 30 штук за день, це тоді було дуже багато.

Це вже було моє третє поранення за повномасштабну війну. Один ефпіві залетів у сітку, заплутався, ми його зняли, викинули. Другий залетів — викинули. Третій так само. Четвертий чи п’ятий — уже не пам’ятаю. Тоді скид із DJI Mavic — серія компактних квадрокоптерів китайського виробництва.«мавіка», граната пробиває дірку, залітає ефпіві, я починаю по ньому стріляти — і він нам під ноги. У мене барабанні перетинки полопалися, я був важкий (зазнав важкого поранення — ред.). У нас тоді було два важких трьохсотих, потім один побратим загинув піл час евакуації. 

Це найбільше запам’яталося: дуже багато дронів і такі наглі штурми. Навіть у 2022 році «вагнери» так не йшли в Серебрянському лісництві. Просто ідуть і йдуть, ідуть і йдуть.

У 2022 році на Харківщині й у Серебрянському лісі майже не було дронів, піхота була всемогутня. Тобі треба було тільки спостерігати і ї*ашити, ї*ашити, ї*ашити. Артилерія — то таке. Зарився глибше — будеш жити. Не зарився — вибачай. А тут уже дрони — може просто на поріг прилетіти, як у мене було в Липцях. 

Усі штурмовики, з якими я говорив, все одно визнають, що перед кожним штурмом страшно.

Не бояться тілько двохсоті. Ну не може людина взагалі не боятися. Якщо хтось скаже: «Я нічого в житті взагалі не боюсь», ну тоді, напевно, психіатр йому на допомогу [сміється — авт.].

Тому що якщо ти не боїшся, ти, мабуть, неживий. 

Дійсно, перед кожним штурмом страх є. Навіть перед заходом на Закріплене місце, за яким стежать і за яке відповідають військовослужбовці.закрєп ти розумієш, що хтось із хлопців може не дійти, хтось може зазнати поранення. 

Страх — це для мене перший ворог. Страх породжує паніку. А паніка ні до чого хорошого не веде. 

Як каже твій комбат [Гамлет Авагян]: «Сподіватися можна тільки на смерть». 

Ну, в мене трохи інша думка… У мене навіть є прапор, на якому написано: «Хто тікає від смерті, той іде їй назустріч».

Я по собі вже знаю, бо п’ять разів наступав на ці граблі. Тричі важко наступав, один раз середньої важкості, один раз легке поранення. Але що мені тепер — не воювати, кинути хлопців? Або казати: «Все, я списуюся, посиджу дома, поки [росіяни] прийдуть, повісять трикольорову ганчірку й будуть казати: «Хлопці, вам пора на Сибір»». Я не хочу цього.

«Перша задача — вижити»

Ми записуємо це інтерв’ю в день після того, як «Хартія» оголосила про контроль над мерією Куп’янська. З того, як розвивалися події, зрозуміло, що якби не ти й твоя команда, найімовірніше, цього могло б не бути.

Ти правильно зауважив, що не я, а команда. Тому що дуже багато було залучено різних ресурсів: фізичних, моральних, матеріальних. Це дуже гарно спланована операція, але на початку були певні проблеми. Дії та етапний ритм подій у Куп’янську розвивалися не на нашу користь, тому що противник уже був там: там шматок узяли, там будинок узяли. Ну тобто вони розповзалися містом.

Наш підрозділ, який складався і з українців, і з колумбійців, і з бразильців, перекинули на Куп’янщину. Коли прийшла задача, вирішили відправити одну групу. Вони пішли, повернулися. Були трьохсоті, але, слава богу, всі живі. Тоді друга група пішла, теж було важко, тому що противник уже знав, що ми будемо заходити з того боку, а іншого боку там не було. 

Третій раз уже треба було зробити рішучий ривок. Тому що йде час і треба тримати тонус ритму дій. Треба було діяти. Ну й ухвалили рішення, що з іноземцями піду я.

У цій ситуації треба було, щоб іноземців повів уперед хтось з українців?

Вони побачили, що дві групи намагалися зайти й що там важко. Треба було показати, що ми не відправляємо їх на м’ясо. Якби третя група іноземців пішла, вони б подумали, що ми тільки українців бережемо. Але ми всіх бережемо: і колумбійців, і бразильців, і американців. Усіх.

Коли хтось виходить на задачу, я завжди кажу хлопцям: «Ваша перша задача — вижити. Друга задача — виконати завдання». Оскільки я був один із командирів, хто мав досвід у [штурмових] діях, мені простіше було самому це зробити, а не відправляти хлопців. Якщо, не дай боже, щось не так піде, мені краще бути там, а не біля монітора. Бо це набагато важче.

Спитав, хто піде зі мною. Більшість сказали, що підуть. Я сказав, що піде Карма. Аліна Соматра теж сказала, що піде й буде сидіти на радіостанції. 

Давай із початку пройдемося по операції. Які були перші кроки? Як заходили на позиції?

Виїхали в бронемашині з групами. Десантувалися, машина забрала двох поранених і поїхала. Ми поділилися, хто і як іде: я, Карма, Соматра, Цивільний, Пілігрим уже там був, ще два колумбійці. Аліна спрямовувала, тому що вона більш-менш знала дорогу. Я замикав, Карма йшов посередині, всі контролювали свої сектори. Рухалися ялинкою, дійшли до позиції. І що найголовніше — дуже тихо.

Прийшли, зайшли в ліс, на спостережних пунктах дали деяким [росіянам] по зубах, зайняли свої позиції, окопалися. 

Тоді були перші контакти?

Непрямі були. Там була Спостережний пункт.еспешка [ворожа], яка нас на заході контролювала. Але вони провтикали — ми ж теж не будемо заходити одним маршрутом. Дали їм відсіч. Вони замовкли, ми почали окопуватися. Ми зробили собі Облаштована позиція для тривалого прихованого спостереження чи ведення вогню.льожки й там просиділи до наступного ранку.

Після переходу на нову ділянку знову поділилися на дві підгрупи. Карма був зі мною, тому що мені треба була двієчка. Вирішили, хто вирушає перший, хто другий, який фланг чистимо перший, який другий. Два фланги зачистили, дійшли до точки Б. На точці Б також окопалися, зробили певні дії для спостереження за противником, щоб вони не заходили і не виходили. 

У перші три доби ми тримали кругову оборону. Тобто до нас могли підійти і з тилу, і з флангів, і з фронту. І в перші дні ми дуже добре дали їм тирки. На четвертий день уже у нас були втрати, ми вже трішки заморилися. На п’ятий день вирішили колумбійців відкотити. Але одразу цього зробити не вийшло. Вийшло на шостий день, а на сьомий день зайшли вже бразильці. 

Тут, певно, було б логічно, щоб ти вийшов разом із першою групою колумбійців. Чому ти не вийшов?

У нас були два герої колумбійці, вони загинули. На той час їх витягнути неможливо було, тому що це привело б до подальшої втрати особового складу. І в нас був важкий поранений, теж колумбієць, Прімо. Дуже потужно працює з кулеметом і [гранатометом] Форд-600.

Я теж уже мав поранення, але буквально подряпинку на нозі [від уламка гранати], я ще Легке поранення.зелений був. Ну і я відмовився. Тому що, по-перше, розумів: якщо вийду я, залишиться Карма, якщо вийде Карма, залишусь я. Тому я сказав Кармі: «Якщо хочеш, виходь, я залишусь сам із закрєпом». Бо тоді вже до нас зайшли суміжники із суміжної бригади. [Тобто план був такий]: я залишусь з ними, почекаю на другу групу штурмовиків-бразильців, ми виконаємо задачу й повернемося. Карма сказав, щоб я виходив, але я сказав, що не вийду. Ну і він каже: «Я залишуся з тобою». 

І тому, коли колумбійці пішли, ми вже з Кармою зайняли свою лінію фронту й виконували задачі самі, десь півтори доби. Обходили з флангів, щоб зустріти закрєпи й бразильську штурмову групу.

В один із таких моментів ми натрапили на [ворожого піхотинця]. Ми ходили по їхніх стежках, щоб не натоптувати нових, і там же зустріли ворога. Його позивний був Рєпа. Дякуємо йому за другу [ворожу] радіостанцію, бо одна їхня станція в нас тоді вже була. 

Ми його з Кармою дуже добре відпрацювали разом. Карма ішов за мною позаду і це було дуже добре, як ми зрозуміли пізніше. Бо я ходив із трофейним АК-12, а Карма був із [гвинтівкою] UAR-15. І коли ми зустрілися на стежці, він побачив нас і подумав, що ми свої. Тому що побачив мій калаш. Ну і ми, як і він, були в Тип камуфляжного малюнка.мультикамі, бронежилет у нього був також мультикамівський. 

Коли ми зустрілись на витягнуту руку, він просто не зрозумів, навіть намагався з нами поговорити. Ми його підпустили, і я відпрацював з 12-го АК. Відпрацював тричі, Карма дав чотири чи три одиночних — чітко в груди. 

Це вже десь сьомий день у лісі?

Це було на шостий чи сьомий день. Зранку до нас бразильці повинні були заходити, але не зайшли. І ми пішли своїми справами займатися.

На восьмий день зранку його знайшли, доповідали своєму командирові, що він, напевно, зустрівся з ефпівішкою. Тобто вони не зрозуміли, що це кулеві [поранення]. Ми чули потім у перехопленнях, як вони між собою говорили: «Він, напевно, потягнувся за дроном, хотів розмінувати і, коротше, уї*ала, хохольська ефпівішка». Карма ще потім казав: «Дуже хороша така ефпівішка!». 

Скільки часу ви були вдвох в цій посадці з Кармою? 

Майже два дні, два з половиною десь. З нашої бригади нас тільки двоє було. А суміжників було ще вісім-дев’ять людей. Ми їх розділили, щоб кожен тримав свій сектор. Але ми працювали з Кармою: куди б я не йшов, Карма був зі мною. Працювали двієчкою, це було дуже добре. Відчуття плеча було, що дуже важливо.

Для Карми було найбільше потрясіння — той перший контакт із ворогом, ще й метрів за п’ять максимум. Десь добу після того він узагалі не говорив. Потім у розмові ми з ним дійшли висновку, що якби не він убив його, то і його самого вбили б, і мене вбили б. Якщо ти будеш жаліти ворога, це приведе до втрати твоїх побратимів. У кращому разі — втрати. У гіршому — або полон, або інвалідність на все життя.

На другу добу після цього Карма уже змужнів і ми працювали далі, у нього все добре виходило. Уже перед [наступним штурмовим] виходом він мені чесно сказав: «Я перепрошую, але я не піду далі». Я йому сказав: «Я тебе не змушую. Тоді, будь ласка, прикрий мені спину. Твоя задача — тут сидіти з певною кількістю людей, щоб до нас не підійшли». І він цю задачу виконав на ура.

Завдяки йому нам зберегли життя. Тому що з флангу й у спину нас не ї*ашили. Поранення він зазнав, на жаль, в око. Я з ним зараз постійно спілкуюся. Жартома кажу, що він пірат [сміється — авт.].

Ти рахував, скільки ворогів ви ліквідували за ці дні? 

На першій стежці мінуснули десь шість-сім. На другій — ну десь взвод точно. Якщо брати підхід до лісу з певних ділянок, з фронту і флангів, то загалом десь до роти. У цьому нам дуже допомогли наші дронники. У прямий контакт ми вступали тільки в перші дні, якщо нам намагалися зайти у спину. Якщо заходили з фронту чи з флангів, то тільки ті, які змивалися від наших ефпіві і «вампірів».

А так ми намагалися не показувати, що з нашої ділянки ведеться вогонь, тому що якби вони дізналися про це, то просто стерли б нас. Нас би почали тиснути зі всіх флангів, з усіх боків. Ми б кількісно не вивезли. Тому ухвалили рішення, що знищуємо тільки тих, кого бачимо. Бачиш ворога — вбивай, не бачиш — не чіпай. Якщо ти не впевнений, то замовляєш ефпіві або «вампіра», і вони вже підлітають та ї*ашить. Замовляли коригування через Соматру, вона передавала команду. 

Під час евакуації співав гімн

На який день до тебе зайшли бразильці? Коли вас посилили?

Мабуть, на сьомий. Вони зайшли дуже гарно, почали працювати, а після відпрацювання відтягнулися на заздалегідь заготовлену позицію. Я почав латати Пілігрима, тому що він був трьохсотий, бразильці з Пілігримом відійшли. Була команда відходити, тому що штурмовики свою задачу виконали, закрєпи вже зайшли.

Тоді я сам уже став трьохсотий, вже Поранення середньої важкості, потребує медичної допомоги.жовтий. Отримав тирки ще більше, став Важке поранення, що загрожує життю; потребує евакуації.червоним. Скид із дрона прилетів на каску, каску трохи рубануло. І в нозі дірка — сантиметри на три. Ну і втрата крові пішла.

Ми планували з Кармою залишитися, але вище командування й Соматра та Карма сказали, що мені треба відходити, тому що я був жовтий. Кровотечу зупинили, але могло бути ще гірше. З криком і шумом я почав відходити, тоді догнали мене і артилерія, і ефпівішки — всі види засобів ураження противника. Щойно я вийшов із лісового масиву, на початку поля ще прилетіло. Хтось каже, що ефпіві під ноги залетів, хтось каже, що артилерія, а хтось узагалі казав, що я наступив на [міну]...

Я перестав відчувати ноги. Через біль піднявся, дійшов до першої лісосмуги, наклав там правий турнікет, на ногу затягнув. На ліву ногу тоді не вистачило сил. Хлопці на дроні, які за мною спостерігали, думали, що я вже двохсотий. 

Коли вдалося перейти до іншої посадки, наклав там лівий турнікет як зміг. Після цього вже нічого не пам’ятаю. Потім з’ясувалося, що мене витягнули два бразильці. Сітрі був у тій посадці, він чекав, поки я вийду. Карма передав Соматрі, що я виходжу, Cоматра доповіла на штаб, і Сітрі теж це почув. Він затягнув мені турнікет на лівій нозі, потім узяв мене на плечі й доніс до певної точки, десь більше кілометра. А потім уже інший бразилець, Менні, тягнув мене на спині 5,5 кілометра. 

Я знаю, що Менні був одним із перших, хто провідав тебе у шпиталі. 

Один із перших, так. Він був у поганому настрої, тому що ми втратили кількох побратимів під час цієї місії. Але бразильці відіграли дуже велику роль у цій операції. Вони командні. Вони дали бій. Були крики, були мати, але це нормально. Емоції хлопцям треба кудись дівати.

Ну й медики. Як на мене, бойові медики дуже добре справилися. Це був один із перших моїх виходів з іноземцями, і я ще раз собі довів, що ми дійсно одна команда. Тут я повірив у це вже на 1000%, тому що тут вони показали себе дуже добре. І так певними етапами ми дійшли [у місто] і зараз хлопці в Куп’янську ї*ашаться. Це приємно. 

Ці десять днів — вони відчувалися як десять днів? Чи здавалося, що це було швидко?

Я поки лежу у шпиталі, вже разів десять переглядав календар. От десять днів... Не пам’ятаю зараз усе точно, може, було все-таки вісім чи дев’ять днів. Але взагалі не відчувалося, що пройшло стільки часу. Тобто взагалі не було думки, щоб тільки швидше з’ї*атися звідти. Була думка вижити, була думка прикрити хлопців, як би це не звучало. 

Я розумію, що ти не пам’ятаєш цієї миті. Але під час евакуації, коли тебе вже виносили на ношах, ти почав співати гімн України. 

Я не пам’ятаю цього. Я скажу так: свідомість і підсвідомість — це різні речі. За свідомість я можу казати. За підсвідомість — не скажу. 

Коли мені показували відео, то, чесно кажучи, я подивився дві хвилини, і мене почало колотити. Це було в першому шпиталі, ще в Харкові. Мене почало колотити, і я попросив вимкнути, тому що я розумію, що це вже пережив. Розумію, що дивлюсь це як кіно, але організм… Десь усередині щось чіпляється. Тому я попросив вимкнути. Це вже, мабуть, війна головного мозку [сміється — авт.].

Після всього твого досвіду, після всього, що ти розповів, будь-яка людина, яка подивиться це інтерв’ю, може подумати: цей хлопець віддав уже все. Але я знаю, що в тебе інший план. 

Ну так, не планую списуватися. Сподіваюся, що не спишуть, не хотілося б. Хотів би залишитись у строю і бойовому підрозділі. 

У шпиталі зараз важко лежати, тому що — як би це не звучало, неприємно чи грубо для когось з рідних, — але 70-75% часу я зі своїми хлопцями подумки. Спілкуюся постійно телефоном, за першої нагоди завжди чекаю від них дзвінка. У нас обмін інформацією відбувається. І важко сидіти у спокої, коли хтось там за тебе робить роботу. І гине, зазнає поранення. 

Тому ти правий, що не планую нікуди йти. А там — чому бути, тому не минути. 

Коли ти побачив відео з українським прапором на мерії в Куп’янську, які були емоції? 

Ну, що ми відчинили маленькі ворота. А ці ворота відкрили наступну дорогу [на місто]. 

Але знову ж таки — це командна робота. Ми зробили. Це крапля в морі, якщо порівняти з тим, що відбувається на всіх лініях фронту. Я навіть не про напрямки, я загалом про Україну. Кожен робить свою роботу, виконує свої завдання. Цивільні, не цивільні — байдуже. Медики, енергетики тощо. Війна вже мала привчити людей, що ми — один пазл. Якщо зламається один пазл, ми всі посиплемося.