Поранений військовий потрапив у полон до росіян і переконав їх здатися. Ось що він розповів після повернення

«Якщо вже мені судилося померти, то потягну їх за собою»

На позиції ми сиділи до 21 січня. Нас трохи розбили, стріляти можливості не було, фактично ми просто охороняли майно.

Того дня хлопці дроном скинули нам продовольство, бо ми з напарником Хмелем не могли залишити позицію без нагляду. Дрон скинув посилку на городі біля одного будинку, ми пішли її забрати, і коли вже підходили, то з хати з темряви почали стріляти з автоматів.

Ми нічого не зрозуміли й не встигли зреагувати. Я лише почув, як напарник крикнув: «Кидай гранату!». Я й того не встиг зробити. Мені влучило в долоню і в ліву ділянку таза. Я впав.

Підбігли четверо кацапів з автоматами. Один хотів мене одразу добити, але інший сказав, що не треба, хай я буду полоненим: може, їм премію дадуть. Вони мене не чіпали, перев’язали й затягли в хату. Я переночував із ними в тій хаті.

росіяни зрозуміли, звідки ми йшли. Двоє з них сходили на нашу позицію. Хвилин через тридцять повернулися й сказали, що ми там непогано жили: є їжа, вода, світло, генератори, Wi-Fi.

Після цього вони на ношах перенесли мене до нашого бліндажа. Я знав, що біля нього лежить російський Безпілотний літальний апаратFPV з міною, яка не вибухнула. Я спеціально нічого їм не сказав. Подумав: якщо вже мені судилося померти, то потягну їх за собою.

Тоді саме пройшов сніг, усе було притрушене. Ми почали заходити в бліндаж. Перші двоє пройшли. А ті, що йшли позаду, зачепили FPV ногою — і він вибухнув. Одному розірвало пів сідниці та пів ноги. Іншого теж поранило, але ходити він ще трохи міг.

Мене також зачепило: плече, вухо. Оглушило. Тож ті двоє, що цілі були, затягли нас усіх у бліндаж.

Зазвичай ми мали виходити на зв’язок і доповідати щогодини. Кілька днів росіяни змушували мене виходити на зв’язок по рації й доповідати нашим, що на позиції нібито все добре.

Потім у росіян закінчилася їжа, вода, пропало світло. Зв’язок повністю зник, бо їхні ж почали бомбити. Вони по рації зв’язалися зі своїми й сказали, що нібито віджали наш бліндаж. По нас перестали стріляти.

росіяни змусили мене сказати, що напарник кудись пішов і не повернувся, а мене затрьохсотив FPV. Вони хотіли, щоб наші прийшли на евакуацію і потрапили в засідку. Наступні два дні мені взагалі не давали рації.

Наші хлопці зробили розумніше. Вони відправили групу, підійшли ближче, почули, що там ще росіяни, і почали працювати з FPV. Бо вже оголосили безвісти зниклим і мене, і напарника.

росіяни сказали двом своїм трьохсотим, що підуть набрати води з колодязя біля тієї хати, де раніше сиділи. За два дні вони так і не повернулися. Зрозуміли, що їм кінець, і втекли, покинувши своїх поранених. Це мене й врятувало. Я скористався моментом.

Сказав тоді тим двом трьохсотим кацапам, що треба щось вирішувати. Кажу їм: «Мені вже однаково — я помру, і ви помрете. Вибору у вас небагато. Ваші вас не прийдуть рятувати. Тим більше вони за три кілометри від нас. А мої трохи ближче — десь за півтора».

Вони щось там пошепотілися, подумали й віддали мені рацію. Самі роззброїлися, поскладали зброю. Я зв’язався зі своїм командуванням, наші перестали бити по цій позиції. Поки готували евакуацію, нам скидали ліки, знеболювальне, їжу, воду.

Як військові готувалися до евакуації Позитива?

Виконувач обов’язків начальника об’єднаної вогневої підтримки 112 бригади ТрО Андрій Михайлов був серед тих, хто планував та керував операцією з порятунку Володимира, який вийшов на звʼязок і повідомив про двох полонених росіян.

Українські військові розуміли, що це могла бути пастка. Вони закладали різні сценарії: від контакту з російською піхотою до атак FPV-дронів.

«Особисто я був схильний думати, що такої удачі не може бути. Але, як виявилося, я помилявся — і цьому радий», — каже Михайлов.

Операцію задумали так, щоб максимально убезпечити особовий склад. Залучили понад три десятки людей: пілотів дронів та Наземний роботизований комплексНРК, медиків, техніків, розвідників, управління штабу батальйону.

«FPV завис, а потім різко розвертається й летить на мене»

Володимир розповідає, як усе відбувалося:

Через кілька днів мені по рації сказали, що під’їхав НРК і треба пробувати самостійно вилізти й завантажитися на нього. Ми із сильніше пораненим кацапом так і зробили, ходячий — то присідав до нас, то вставав і допомагав під гірку випхати. 

Ми проїхали приблизно метрів 700 — і нас перехопив російський FPV. Над нами пролетів іще безпілотник «Молния», розвернувся і пішов на нас. 

Той росіянин, який міг ходити, побіг у кущі, заховався. Я з трьохсотим кацапом залишився лежати на НРК.

«Молния» не долетіла — метрів за двадцять вибухнула. Я дивлюся, а той FPV завис, а потім різко розвертається й летить на мене.

Поранення в мене було важке: нога не працювала. Я перекинув свою ногу через того росіянина, перевернувся й упав на землю, сховався за НРК. 

FPV вибухнув. Дивлюся — його добило. Голову рознесло на друзки. Я почав повзти. Покликав іншого росіянина. Він витягнув мене, завів у хату. Там ми знайшли підвал.

Згодом росіяни вдарили по цьому будинку — і він обвалився. Евакуаційна група, яку також обстрілювали росіяни, розосередилася по різних будинках. 31 січня двоє піхотинців вирушили до Позитива, щоб розкопати його та полоненого.

Погода допомогла: був сильний туман, нічого не літало. Так вони потихеньку мене й цього полоненого вивезли. Я й досі не вірю. Уже змирився, що мені там кирдик буде. Коли мене привезли, усі хлопці, які брали участь в евакуації, почали мене вітати. Що там… я розплакався.

***

Хмеля вважають зниклим безвісти. У 112 бригаді ТрО повідомили, що він пройшов шлях від піхотинця до командира міномета, мав орден «За мужність» III ступеня.