42 дні в оточенні тримали оборону в погребі з трупом ворога й мертвим побратимом — Герой України Любомир Мікало

Батько й син в одному окопі

Любомир Мікало своїх дітей називає пестливо-ніжно: «Матвійко, Терезочка». Їм зараз 13 і 10 років. Але старший у нього строго: «Богдан». Може, тому, що йому вже 29, має сімʼю, а ще — воює.

Обидва чоловіки на фронті — з перших днів великої війни. Питання не йти не розглядалося.

«Від нашого містечка (Мікали із Шептицького, колишнього Червонограда, що на Львівщині — ред.) до Білорусі — 300 кілометрів, і чекати-ховатися, поки москаль з білорусом у двері постукають, ми не стали. Будь-який мужчина повинен захищати свою сім’ю, а тим паче свою державу, у якій народився й у якій живе. Пішли воювати мої син, брат, швагро (чоловік сестри — ред.), багато знайомих», — згадує Любомир.

Вони із сином потрапили до 103 окремої бригади ТрО. Півтора року — спільні бойові завдання, спільний бліндаж.

«У тому, що син поруч, — більше плюсів. Я його бачив і, відповідно, менше хвилювався, ніж якби він був за 20 кілометрів і уявлялося найгірше. І ще добре, що в разі небезпеки можна йому допомогти й прикрити його. Хоча було трошечки навпаки», — Любомир усміхається й розповідає про випадок, який трапився під Лиманом у 2023 році:

«Почався штурм ворога, а ми прикривали відхід наших хлопців. По нас працювали й артилерія, і міномети. Водночас було багато дронів, вони змінювалися: робили скиди й літали на перезаряджання. І ось в якийсь момент дрон-розвідник закружляв наді мною, я став під дерево, а він кола намотує, полює. І тут “клац” — це звук від’єднання чеки від гранати. Тобто скид. За три секунди далеко не втечеш — я намагався відстрибнути якомога далі, але не нагнувся, щоб вибух відбувся наді мною. І щось тенькнуло нижче попереку. Думав, гілка стукнула чи грудочка землі, рукою помацав — кров. Закричав: “Я — триста, я — триста!”. Син був неподалік, надав мені першу медичну допомогу: обробив рану, засипав кровоспинним препаратом, затампонував».

Удома Богдан називав батька «татом», але на війні став кликати «батею». Так Любомир Мікало став Батею для всіх. Позивний прилип, наче друга шкіра.

Уже понад два роки як син перевівся в дронники, або, як їх ще називають, «літуни», а батько продовжив службу в піхоті. Обороняв Донеччину, Луганщину, Харківщину й Сумщину. 

В оточенні ворога

Саме на Сумщині й відбулися події, за які Любомиру Мікалу надали звання Героя України.

30 травня 2025 року п’ятьом військовим дали завдання — висунутися ввечері на позицію в село Олексіївка й звідти працювати по росіянах, відстежувати їхні пересування. Зазвичай подібні виходи тривають п'ять-сім днів, їжі й боєприпасів видають на такий термін. Досвід таких виходів у Баті був рясний.

Українські воїни вважали, що ворог лише попереду, не відаючи, що той закріпився вже й позаду.

«Наша позиція мала бути в погребі одного з подвір'їв, бо від будинків залишилися самі стіни. Населення евакуювалося, тварини розбрелися. Погріб оглянув дрон, ми були певні, що він більш-менш цілий. Але вже перед виїздом командири попередили: у льох заповз “трьохсотий ворог”, і потикатися туди можна лише з гранатою. Це не було проблемою, і ми вирушили», — каже Любомир.

Та дорогою в Олексіївку по бронеавтомобілю відкрили вогонь. До позиції лишалося метрів двісті. Солдати зіскочили з техніки й кинулися до погреба, але той палав. Заховалися в лісосмузі. Тим часом дронники знайшли інший погріб: у хащах, непримітний, захаращений. Будинок поруч завалився від старості й давно поріс бур'яном. У цій метушні один із побратимів відстав. Пізніше він повернувся до частини.

Тобто на позицію зайшло четверо бійців.

Вони чули, як автомобіль, який їх привіз, знову обстрілюють, зрозуміли, що противник уже й позаду. Але робити нічого: завдання треба виконати.

«Якщо ми чули, що вороги рухаються, перебалакуються, доповідали про це командуванню — прилітав дрон і по них відпрацьовував. Також не давали ворогу накопичуватися, щоб наші хлопці менше докладали зусиль, щоб потрапити до нас, коли зачищатимуть усе село. Звичайна наша робота, нічого критичного», — розмірковує Олексій.

Усе б і нічого, якби оборона не затяглася на 42 дні.

Загибель першого побратима

Погріб — земляний, глибокий, з високою стелею, по ньому ходили в повний зріст, розмір — приблизно три на чотири метри. Стояло там одне металеве ліжко з насланими дошками. На ньому можна було прилягти, відпочити. Бійці виставили варту й чергували по двоє. На поверхню виходили рідко, щоб себе не виказати. Хоч і літо, а у вологому льосі мерзли.

Першого ж дня задвохсотили росіянина, який проходив дуже близько. Його затягнули до себе, бо не знали, чи хтось іде слідом, з наміром викинути пізніше. Але тіло стало розкладатися, і чіпати його не стали. Так труп і пролежав під однією зі стін майже півтора місяця, прикиданий мішками зі сміттям.

Вороги проходили повз погріб часто, мали там свої маршрути. Українські військові вибрали тактику знищувати їх малопомітно: поодинокими пострілами, а тоді ще й кидали гранату. І це було маскування під скид із дрона. Так противники не могли вирахувати наших бійців.

Щодня українці ліквідовували одного-двох росіян, а на шостий день їх сунуло троє. Один із побратимів Любомира відкрив вогонь з автомата й висунувся з дверей. Чи щось прилетіло, чи був скид гранати, та уламок влучив йому в шию. Миттєва смерть. Він скотився сходами в підвал. Його поклали під протилежною від росіянина стіною. Усе думали, що скоро їхній вихід закінчиться і зможуть забрати тіло з собою.

Так українських військових залишилося троє.

Загалом групі вдалося знищити понад 30 росіян, а за її наведенням наші дронники ліквідували не менше. Загиблих ніхто не шукав: російських підрозділів багато, з різних напрямків заходили різні люди, між собою не комунікували.

«Якось я кинув гранату, коли почув голоси, а звідти крики [російською]: “Хто кинув гранату?”. — “Не я”. — “Не я”. — “Може, розтяжка?”. — “Може. Дивіться обережно під ноги”», — розповідає Батя.

Доставка «Глово» і горнятко кави на двох

Запасів їжі, які взяли із собою, вистачило на шість днів. Після —  українські великі дрони доставляли харчі: сухпайки, енергетичні батончики, упаковки води. Щоправда, із дев'яти пляшок, які падали й майже завжди розбивалися, бійці могли заледве назбирати півтора-два літри. За 42 дні на позиції жодного разу не напивалися досхочу. Кожному випадало не більш як 500 грамів на день.

Двічі влаштовували собі «свято»: на газовому пальнику зварили горнятко кави на трьох і запарили пачку «Мівіни».

Ще трофеїли воду та їжу з рюкзаків мертвих ворогів. Перед цим просили свого дронника оглянути місцевість, чи безпечно висуватися. Траплялися часто й павербанки на 50 000, на 80 000 mAh. Одного разу вдалося вбити російського солдата, який хотів забігти в погріб. У нього з собою були три півторалітрові пляшки води, повний рюкзак харчів.

«О, пацани, до нас прийшла доставка “Глово”. Це ми так і почали називати російські трофеї», — сміється Любомир.

У туалет ходили в пляшки й пакети. Складали їх у куточку підвалу.  Коли вдавалося, виносили на вулицю, але розкидали по місцевості, щоб не впадали в око.

Так само розтягували трупи ворогів якомога далі, ховали в бур'янах, а на тих, що лежали далі, просили зробити один-два скиди або використати FPV. Тоді у противника не виникало питань, де поділися в мертвих рюкзаки й БК.

Граната, яка не вибухнула

Одного дня бійці підпустили ворогів дуже близько, щоб легше було їх ліквідувати. Аж тут «бах» — залітає граната від одного з них і по сходах скаче: «тик-тик-тик». Двоє військових по боках повистрибували на підвищення. Батя завмер на сходах. 

«Ворог кільце висмикнув, а самі вусики не розігнув, і вони залишилися в гранаті, у чеці, тому вона не спрацювала. І ми ту гранату з іншим запалом використали проти них же. Але після того випадку на сходах поклали деревце, щоб інша не могла так просто закотитися до нас», — хвалиться Батя.

Смерть другого товариша

На сорокову добу українців викрили.

«Ми нашуміли. Йшло четверо росіян, двох ліквідував мій побратим, інші сунули позаду, ми їх не помітили. По нас відкрили вогонь, але нічого не могли вдіяти, бо нас захищав козирок на погребі. Я їх не бачив, бо перебували вони в низині, тож мусив вийти у двір, у повний зріст, щоб їх знищити. Довелося працювати з автомата, закидати їх шістьма-сімома гранатами. Дрон підказував мені, що робити, але ворогам стало ясно, що тут точно є люди», — пояснює Любомир.

Наступного дня на погріб почалися скиди, а під вечір шпурляли боєприпаси з газом. Один з українців дихав у протигаз, інший — у вологу футболку, Батя — у вологі серветки.

Поступово ворог розбив козирок і все навколо гранатами, осколками  — розчистив підліт для FPV-дрона. Той уже намагався залетіти всередину. Бійці розібрали ліжко, підперли вхід, ще й забарикадували його дошками. Душник (вентиляційний отвір — ред.) затулили каскою, щоб граната прилетіла в неї, а не в погріб.

Водночас військові доповіли командуванню, що їх засікли. Те просило протриматися хоч кілька годин: шукали варіант виходу з позиції.

«Насунула ніч, і ми трофейними лопатками копали окоп у самому погребі, щоб там можна було прилягти, заховатися, якщо вже дрон залетить у підвал. Вдариться в стіну чи підлогу, а ми будемо нижче, і уламки нас не зачеплять. Землю скидали в мішки, ними обклали цей окоп, зверху кинули трофейні бронежилети. І тут на ранок раптом (не чули звуку) прилетіла “ефпівішка”, розбила вхід. Тяжко поранило нашого товариша Алекса, який сидів на сходах, відпочивав. Йому зірвало всю бочину, я бачив внутрішні органи. Врятувати його було ніяк…» — Батя зітхає.  

Тіло поклали біля побратима, загиблого раніше.

Українських бійців залишилося двоє. Вони продовжили рити окоп углиб. Мозолі кривавили, вода до обіду наступного дня закінчилася.

Про молитви й вихід до своїх

В останню, найважчу добу, коли шансів вибратися було мало, нахлинуло багато страхів. Побратим навіть просив, щоб Батя його застрелив, такий відчай накривав. Одна з «ефпівішок» розбила барикаду, оголила вхід у погріб. Ще одна залетить — і все…

«У мене таких думок не виникало. Був більш ніж упевнений, що з нами нічого не трапиться, — зізнається Любомир. — Усі ці 42 дні я молився: ми з дружиною ходимо в церкву, знав, що вона молиться за мене, а ще батьки, знайомі. І, як виявилось, коли ми вже вийшли, дружина сказала: “Ти просто собі не уявляєш, скільки людей за вас молилося — і не тільки в Україні”. От я знав, я відчував цю підтримку. Дійсно, трапилися дива за ці дні: коли граната закотилася в підвал і не розірвалася, коли виходив у повний зріст у двір.

Звісно, мені було страшно, бо не боїться лише дурень та мертвий. Але я відчував спокій всередині й навіть піднесення, що за мене моляться. Крім того, обіцяв дружині та дітям, що повернуся. Я мусив дотриматися цієї обіцянки.

Побратима заспокоював так: “З нами все буде добре, усе гаразд. Якщо ми тут, значить, є на це причина. Я хочу повернутися додому і тобі цього бажаю, тому не робімо дурниць”».

Під кінець другої доби хлопці смоктали вологі серветки, щоб якось зволожити язик. Зник зв'язок із командуванням, але Баті вдалося приєднати до рації запасний кабель. Так він вийшов на сусідні позиції, повідомив, що ситуація критична і їх потрібно забирати.

Їм передали, щоб готувалися на вихід уночі.

Бійців більше не обстрілювали, вирішили, що вони мертві. Щоб посилити цю ілюзію, Любомир підпалив шматочок їхнього матраца — той тлів, і дим витягувало назовні.

Коли дихати отруйними випарами ставало зовсім неможливо, чоловік прикидав матрац землею.

Уночі вони вийшли, дрон уже чекав. Ослаблені бійці рухалися за ним до позицій не менш як два кілометри. Дуже хотілося впасти в лісосмузі й уже не підводитися, але побратими через рацію підбадьорювали: «Зберіться, мужики, з останніх сил. Ви мусите дійти».

На щастя, не було ні обстрілів, ні ворожих дронів.

В іншій лісопосадці знайшли пів пляшки води.

«Ніколи в житті я не відчував так смаку води, як тоді», — щиро зізнається військовий.

За кількасот метрів зустріли наших, ті дали ще півторачку води (більше не могли, самі мали небагато). Там їх також нагодували й оглянули медики. Виявилося, що в Баті зламані три ребра (вибухова хвиля кинула на нього мішки із землею), перебиті барабанні перетинки. До ранку перепочили кілька годин, а далі мали йти ще близько семи кілометрів до пункту евакуації.

Удома: догляд за дружиною й онучка-втіха 

Лягли повноцінно спати вже надвечір у шпиталі. Але хіба це сон?

«Цілу ніч я “воював”. Усе здавалося, що знову в тому погребі, стріляю».

У шпиталі він уперше за півтора місяця помився, і це було неймовірне щастя.

Після перебування в холоді вологого льоху Батя захворів на пневмонію. І його перевели з палати «на карантин» — у підвальне приміщення. Там накрив ПТСР: здавалося, знову воює, та ще й у маренні з високою температурою.

Зараз, майже через пів року після подій, після лікування і відсипання, він може заходити в підвали.

Любомир Мікало написав рапорт на звільнення: у дружини виявили онкологію, і після операції вона потребує елементарного догляду й допомоги.

«Я прибираю в хаті, ходжу в магазин — їй цього всього не можна. Як і хвилюватися».

Любомир — не лише Батя, а й дід: у нього підростає онучка, донька Богдана, трирічна Євочка.  

«Каже: “Дідусю, бабусю, я вас люблю”. Така мені потіха, таке золотко», — Любомир усміхається. 

Він сподівається, що найгірші його дні в минулому.