«У школі я надсилав малюнки військовим — тепер їх шлють мені». Війна очима 19- й 55-річного з однієї бригади

«Збирай сумку», — розбудив 51-річний Ярослав дружину. Тій було не звикати: чоловік воював в Антитерористична операція на сході України — перший етап російсько-української війни, який тривав із 14 квітня 2014 до 30 квітня 2018 року.АТО й не приховував: якщо почнеться наступ, він знову піде. Хоч і мав «відстрочку», як і решта викладачів.

«Не згадаю, якими словами вона мене проводжала, але нічого радісного там не було. От коли я чую зараз: “Хай на війну йдуть ті, хто хоче”, то я так відповім: за роки не зустрів жодної людини, яка хоче на війну. З матюками, зі зруйнованими планами ми йшли, бо знали: москалі не просто прапорець хочуть змінити. Вони сунуть сюди, щоб усе знищити», — така його мотивація.

О 8:30 Ярослав, батько двох синів і любитель риболовлі на коропа, вже був у військкоматі. Там чекав на хлопців, з якими пройшов АТО. З ними домовилися заздалегідь: щойно росія нападе, вони гуртуються і йдуть воювати.

Ярослав зателефонував кожному. Ніхто не брав слухавки, а пізніше перетелефонували: «Ми отримали зброю, йдемо в тероборону». Знали: якщо приєднаються до нього, то на них чекає 25 окрема повітрянодесантна Січеславська бригада.25, 95 окрема десантно-штурмова Поліська бригада.95 або 30 окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького.30 бригада, що опиняться в епіцентрі подій як найбільш боєздатні.

Кравчук розсердився: «А в теробороні можна пропетляти. Я тоді сказав, що за нагоди з кожного спитаю. І результати будуть, зокрема й на обличчі».

Увечері 24-го він уже був у 2 батальйоні 95 бригади — одягнений, взутий, зі зброєю. І поїхав виконувати своє перше завдання: на одному з військових аеродромів чекали висадки ворожого десанту.

 ***

Тим часом у селі на Рівненщині 24-го лютого о 5:30 ранку бабуся зайшла будити свого онука: 

— Дімко, війна надворі! 

— Ого! — вигукнув він. — Ходімо дивитися телевізор.

15-річний Діма Ковальчук — звичайний хлопчина. Любив ганяти у футбол з пацанами, ходити на риболовлю й по гриби, жив із мамою, бабусею і двома братами. Старший служив свого часу в АТО. Йому зателефонували зранку: «Андрюхо, вертайся!». І він поїхав.

Для школяра ж день минув у новинах, у Telegram-каналах, листуванні з друзями. Кількох однокласників батьки хотіли відправити за кордон, але ті вперлися: той лишається, той не хоче, і ми не поїдемо. Лише одну дівчинку вивезли.

Того дня зник зв’язок зі старшим братом, мама вже й переживати почала.

«А я знав, що з Андрієм все буде добре, бо він знається на військовій справі й вибереться з будь-якої халепи цілим і неушкодженим. Навіть думки не було, що його поранять, чи щось гірше. Так і вийшло», — каже Дмитро.

Брат того дня дав знати про себе ввечері: все гаразд, виконував завдання. Врешті брат відвоював два роки, списався через проблеми зі здоров’ям. Зараз він удома.

Перші місяці: випускали 200 мін за добу

У перші дні великої війни Ярослав Кравчук не дав стрілкові-побратимові вистрілити по нашому гелікоптеру, якого той в тумані вважав ворожим. Ляснув по плечу, і постріл не зачепив вертольота. Ярослава похвалили. Хтось із хлопців знайшов майорський погон, жартома прикріпив. Так до нього прилип позивний Майор.

Перші місяці вторгнення для Ярослава стали найважчими за всі чотири роки.

«Весна 2022-го. У 2022 році після окупації Ізюма росіяни використовували цю трасу як ключовий маршрут для просування російських військ на Слов'янськ і Краматорськ.Траса Слов’янськ — Ізюм. москалі рвалися на неї. І якби в них це вийшло, то українське угруповання на Донбасі повністю оточили б. Наш батальйон прикривав піхоту біля села Село в Ізюмському районі Харківської області.Довгеньке. Що навколо відбувалося — невідомо. Старлінків немає. Якось інформація надходила із запізненням.

Ми знали лише, що праворуч і ліворуч від нас. Артилерії не було як поняття, бо снарядів немає, а танків аж два, і то один захований. Зі зброї у нашого батальйону — три міномети. Випускали 200 мін за добу — це дуже висока інтенсивність», — згадує він той час.

Українським бійцям вдалось утримати позицію, хоч їх ніхто не міняв. За чотири місяці вороги не просунулися ні на метр. Ярослав каже, що для цього з побратимами робили неймовірне, стрибали вище голови. 

Досвід АТО — ні про що, якщо порівняти з повномасштабкою. Його друзі, які пройшли квітень-червень 2022-го, згодні, що ні до цього, ні після з такою напруженістю бою не стикалися. А чекали на них не квіточки: Серебрянське лісництво — місцевість під містом Кремінна в Луганській області, де з 2022 року відбувалися активні бойові дії в битві за Донеччину й Луганщину.Серебрянський ліс, Контрнаступальна операція Сил оборони України восени 2022 року, під час якої деокупували більшу частину території Харківської області, зокрема міста Ізюм, Балаклія, Куп'янськ. Також відома як Слобожанський контрнаступ.Харківська операція, 27 лютого 2022 року війська рф окупували Куп'янськ, та вже 16 вересня 2022 року внаслідок Слобожанського контрнаступу ЗСУ звільнили місто.захист Куп’янська, Наступальні дії Збройних сил України на території Курської області рф, що розпочалися 6 серпня 2024 року, коли ЗСУ перетнули російсько-український кордон поблизу міста Суджа. Операція стала першим масштабним перенесенням бойових дій на міжнародно визнану територію росії.Курська операція. Жартують, що то для них вже курорт.

***

Перші тижні великої війни на Рівненщині: парубки зводять блокпости, а Діму не беруть, бо малий. Увечері він із друзями ходить селом: всюди темрява, хоч в око стрель. Відчуття, наче всі вимерли — так люди боялися обстрілів. І вони сталися — щоправда, пізніше й не в селі: десь били по інфраструктурі й військових частинах, десь прилетіло в Рівне. Про це дізнавалися з новин.

Діма не дуже вдавався у хронологію війни: у школі та й між собою підлітки в 15 років таке не дуже обговорювали. Він пам’ятає, як росіяни відступили від Окупація міста Буча, що Київщині, тривала з 27 лютого до 31 березня 2022 року. Під час окупації російські війська здійснювали масові вбивства, катування й інші знущання із цивільного населення. Після звільнення міста світові медіа оприлюднили докази масових поховань і вбитих мирних жителів, що викликало міжнародний резонанс і розслідування воєнних злочинів.Бучі й відкрилася правда катувань над цивільними.

«Та найбільше мене у війні вразило мародерство наших людей, які лазили розтрощеними магазинами, порожніми хатами, виносили речі, — згадує. — Я бачив відео, як їх ловили, прив’язували до стовпів. А жорстка агресія до ворогів у мене виникла, коли відрізали геніталії нашим полоненим, розстрілювали. Пам’ятаю якийсь мужик перед розстрілом закурив і вигукнув: “Слава Україні!” (йдеться про Олександра Мацієвського, убитого 6 березня 2023-го — ред.)».

Юнак закінчував школу й поступово в ньому визрівала думка: піде служити. Хоче бути серед найкращих. Але нікому свого бажання не звіряв.

Отримав атестат і поїхав до Польщі на заробітки: збирав яблука. У листопаді 2024-го йому виповнилося 18. Напередодні залишив заявку на сайті омріяного «Азову». Звідти відразу ж перетелефонували: «Бажаєте до нас? Чекаємо на співбесіду». Її успішно пройшов. І тут запитання, яке для нього перевернуло все шкереберть: «А батьки знають, що хочете служити? Треба, щоб знали».

Дмитро відступив. Лякати маму не хотілося.

Його наперебій сватали в різні бригади, але він вибрав 95-ту. Там поставили те саме питання, і він, не кліпаючи, випалив: «Знають».

Водночас вийшла інформація про контракт «18–24», який, за задумом Міноборони, мав заохочувати молодь віком до 25 років ставати до лав Збройних сил. І юнак зголосився підписати його на рік.

Родина дізналася, що він служить, із TikTok. Якийсь канал знімав сюжет про перших контрактників, що проходять вишкіл. І Дмитро засвітився.

— Ми думали, ти в Польщі, — зателефонував брат. 

— Та то не я, то схожий! 

— Тебе мати впізнала. 

— Ну ок, це я, і що?

Мама плакала. За одного сина хвилювалася, а тут і за іншого: «Навіщо тобі та армія? Ти життя не бачив».

«Але я не пожалкував», — коментує своє рішення Дмитро, якому дали позивний Блєдний.

Зараз йому 19, і вже рік він виконує найважчі завдання у 13 окремому десантно-штурмовому батальйоні 95-ки.

Багато що йому здається прикольним і цікавим: йти за картою в посадку, а на місці виявити, що там гола галявина. Сидіти на позиції, коли попереду вороги, і їх нічого не розділяє. Підпускати їх ближче й «класти». Йому цікаво долати непередбачувані труднощі й перевіряти себе.

Є й болючі моменти: втрата побратимів.

Чого навчила війна, що дізналися про себе

Майор упевнений: хоч він і спортсмен — на війні фізична підготовка відходить на другий план. Головне — витримати все психологічно.

Його перший командир розрахунку під час боїв за Довгеньке примотав сумку скотчем до велосипеда, і втік, залишивши бійців.

«А ми ж самі вибрали його командиром у 2022-му, як найдосвідченішого. І дійсно він створював ілюзію, що на нього можна спертися. 

Ми живемо в чудовий час: всі маски скинуті, ти чудово бачиш, хто є хто. От приклад: хлопці із села, у яких найяскравіший досвід у житті — як вони молодими напилися, не могли встати й у клубі билися, сидячи на жопах. А на війні, коли все навколо свистить і летить, вони виконують все як треба. А хтось — такий досвідчений, такий тертий калач, сідає на велосипед, зраджує своїх. На війні видно натуру кожного, тут не прикинешся іншим», — такий висновок Ярослава Кравчука.

Про себе за ці чотири роки він зрозумів, що виживе будь-де, якщо трапиться найменша можливість, а також виконає завдання. Переконаний, це досвід тієї страшної весни 2022-го.

«Я знаю, що відповідальність перед людьми в мені дуже сильна. У кінці минулого літа я віз артилерійські боєкомплекти на позицію, дві каністри з бензином для генераторів. Безпілотник залетів у нашу машину ззаду, згорів мій автомат, Рація.радійка, вся машина. Я вискочив, відбувся синяками. І от мене мучила совість перед підрозділом. Через мене втратили транспорт», — розповідає.

Ярослав зателефонував депутатам Житомирської обласної ради. Вони скинулися разом із губернатором на іншу машину. Через тиждень він знову їхав на позицію, і за автомобіль переживав більше, ніж за себе.

Війна дала йому друзів — навіть більше, ніж друзів. Оцих людей, із якими так зріднився, так зрісся в одне ціле, яке називається словом «побратими».

***

Дмитро якось був на позиції на Сумщині 34 дні. Каже, дуже хотілося солодкого. Батончик Snickers ділили на двох і розсмоктували цілий день, ловили кайф.

В один із днів хлопець вискочив позбирати аличу, знав, що солодка, бо така сама вдома росте. І побачив у полі посилку, а біля неї дрон.

«Тобто це нам була передачка, її збили. Думаю, ризикнути й забрати — чи не варто. Розумію, що там вода, їжа, — і зробив таки цей ривочок, там метрів десять у поле. Відкриваю, а там шість пляшок води й усі цілі! Залітаю в бліндаж: “Шикуємо!”. Тієї миті я усвідомив: треба цінувати все. На війні сенс життя міняється», — відверто ділиться.

Коли його «відкотили» — дали наказ залишити позицію, — добрався до хати, де жив зі своїми хлопцями. Брудний, весь у крові, бо дорогою поранили бійця й виносив його на собі. Заледве стояв на ногах. Заходить у двір, а там чужі люди. А йому так хотілося до своїх, все їм розказати.

«А де, блін, ті, з ким я починав, вишкіл проходив, контракти підписував? Немає… Уже помитий, увечері я сів у дворі. Пташечки співають, все навколо ціле, красиво кругом. Знову подумав: треба цінувати кожну мить! І всіх у це втягувати, щоб дорожили життям».

Ще Дмитро зрозумів про себе, що став відповідальнішим на війні. Особливо це стосується навчання новеньких.

«Від цих навичок залежить, чи людина виживе. А якщо відправимо на передок ненавченого, то, вважай, ми її зрадили», — каже.

Справдилася його мрія — на війні він серед найкращих. Зустрів таку дружбу, таку опору, таке відчуття плеча, яких досі не мав.

З однокласників він один служить, йому майже ніхто не пише, не цікавиться, як він. І йому вже немає про що говорити з тими, хто не воював. Натомість — зі справжніми друзями, яких зустрів за останній рік, постійно на зв’язку. Навіть якщо вони далеко.

Старші — молодші

Ярославу Кравчуку зараз 55. Таких — віком, як він — мало. Переважно чоловіки віком понад 40 років і молоді.

Про переваги останніх він думає так: «Вони більш адаптовані до цифрових технологій. Спритніші, мають краще здоров’я, в екстремальних умовах витриваліші, ефективніші. У них іще немає відчуття страху, вони думають, що безсмертні, що смерть — це щось таке далеке.

Я себе згадую молодим, хоч це й 1990-ті, та прожив на ура. Час надій, ніколи не опускалися руки, бувало, прокидався в крові, бо звечора з кимось побився, але я знав, що то тимчасово».

Щодо воєнного досвіду — не вважає, що у старших його більше. Всіх новеньких у розрахунок водять поступово, посилають на завдання з обізнаними. І через пів року молодий боєць вміє те, на що у старших пішли роки.

Дмитро Ковальчук із ним згодний: «Взяти чоловіка у 40 і у 20 років — різниця велика. Ми з телефонами краще дружимо, ловимо на ходу нову інформацію. А старшому п’ять разів розкажи-покажи.

От саме житейський досвід на війні ролі не грає, бо тут немає часу думати про сім’ю, дружину, дитину. У старших усе це є, і вони більше бояться. А молодим немає чого втрачати. Тут є ти, побратим, ворог, небезпека».

Що дає силу?

Ярослав Кравчук добре пам’ятає, як його прабабуся й бабуся замість казок у дитинстві розповідали історії, як їх вислали до Сибіру, за озеро Байкал у 1930-ті. Розкуркулення — це примусова конфіскація майна заможних селян (так званих куркулів) і виселення їх під час колективізації в СРСР на початку 1930-х років. Ця політична репресія супроводжувалась арештами, депортаціями й насильством і мала на меті ліквідацію приватного селянського господарства й зміцнення колгоспної системи.Розкуркулили, бо родина мала дві корови. Везли в товарних вагонах. Повернулися в Україну 1954-го.

«На руках була моя маленька мама, яка народилася в Іркутській області, та її старший братик. Невдовзі він помер від менінгіту. Тобто історія моєї сім’ї показує, чим закінчуються походеньки й влада москаликів в Україні.

Я йшов, щоб їх зупинити. І коли дуже важко, згадую своїх рідних чи йду на могилки, і стає легше, що ми все правильно робимо. Кажу їм: “Спіть спокійно”», — зізнається.

***

Дмитро Ковальчук вибирався із позиції, де провів понад місяць. Брів ватними ногами великим кукурудзяним полем. Всюди нерозірвані міни, а він повторював: «Господи, спаси і сохрани». Відчував, що не залишиться він тут, що Бог виведе його. Товариш наступив на Протипіхотна фугасна міна (ПФМ-1) радянського виробництва.«пелюстку», йому перебило кістку, за ними полював дрон, але хлопці вийшли.

«І так захотілося зателефонувати мамі», — каже Дмитро. Юний боєць, який не їздив у відпустки, бо на війні прикольно, відчув, яку силу дає мама. Мама, яка чекає, яка молиться за нього.

Що після війни?

Навіть зараз тренер Ярослав Кравчук знаходить час керувати школою на відстані й проводити змагання. Каже, за чотири роки загинули чотири вихованці: Конова Дмитро (1984 р. н.), Річко Руслан (1977 р. н.), Загурський Олександр (1988 р. н.) і Яременко Андрій (1999 р. н.). Всі кандидати в майстри спорту.

Майор мріє після війни виховати щонайменше трьох олімпійських чемпіонів.

«А гордість за себе буде, коли закінчимо все це діло. І закінчимо гарно», — підсумовує.

У Дмитра Ковальчука 13 березня закінчується річний контракт, але він продовжить. Йому хотілося б залишитися на службі й після війни — покращувати армію.

На закінчення розмови згадує: «У шостому чи сьомому класі ми малювали картинки й відправляли їх військовим. І тоді я б ніколи не подумав, що мені, 18-річному, діти теж присилатимуть малюнки. І це дає силу, це приємно. Я дуже хочу, щоб нинішнім шестикласникам їх уже не присилали. Для цього ми тут».

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».