«Армія замінила все». 22-річний «хартієць» Купа про першу кров, командування «дідами» й дорослішання на війні

«Військком каже: “У тебе день народження, я тобі подарунок роблю”»

«Звісно, Тоні Старк, — усміхається Купа на запитання про улюбленого кіногероя, маючи на увазі Залізну Людину з кіновсесвіту Marvel. — І сам актор [Роберт Дауні-молодший — ред.], і персонаж. Директор начебто має бути серйозним дядьком, але сам собою він не серйозний, на гуморі». 

Мимохідь Купа каже, що колись і сам хотів би знятися в кіно. Якби не військова форма, у моменті його можна було б прийняти за хіпстера, завсідника кав’ярні «третьої хвилі». Проте навколо — зовсім інший інтер’єр.

На стіні — численні екрани, на яких за кілька годин можна буде побачити НРК, що виконуватимуть логістичні місії, якими він керуватиме. Ці дрони доставлятимуть бійцям на Харківському напрямку їжу, воду, паливо, боєприпаси тощо. На столах — комп’ютери й пульти від дронів. Водночас біля ліжка, ніби відсилання до минулого життя бійця, стоїть акустична гітара. 

Купа з Дніпра, із родини музикантів, «максимально творчої». Мама — учителька фортепіано. Батько — учитель гітари, грав і співав у ресторанах; п'ять років тому його не стало. 

У дитинстві батьки відправили сина до музичної школи на фортепіано. Класика не подобалася хлопцю і на якийсь час відбила інтерес до музики. Паралельно вісім років він займався футболом і навіть збирався пов’язати з ним життя.

«Я потрапив до академії “Дніпра”, але у дев'ятому класі зазнав травми коліна, після чого мені в принципі заборонили займатися футболом, — розповідає військовий. — Тоді я трохи “загубився”. Згадав, що маю вісім років “музикалки”, за рік опанував гітару та вступив до музичного училища. Навчався на класичній гітарі». 

Хоча музичне училище Купа не закінчив — кинув після другого курсу, — почав писати на комп'ютері електронну музику.

«Я багато слухав сучасної музики типу репу, — згадує він. — І став писати мінуси, біти. Мені було нескладно, я постійно варився в цих трендах. І мені було цікаво цим займатися».

Напередодні 18-річчя хлопцю треба було отримати приписне. Тож навесні 2021-го, за 10 днів до повноліття, він пішов до військкомату. Закінчився цей похід несподівано.

«Військком каже мені: “У тебе день народження, я тобі подарунок роблю. Підеш служити в оркестр, підпишеш контракт, ходитимеш як на роботу”. А я до цього ніде не працював, узагалі ще дорослого життя не було».

Так у квітні 2021-го Купа потрапив на строкову службу в конвойну частину НГУ у Дніпрі.

«В оркестр не взяли, бо потрібні були духові інструменти (а в мене — фортепіано, гітара) і ніхто особливо зацікавлений не був, — пояснює він. — Місяці чотири чи п'ять прослужив як строковик. Ми займалися конвоюванням, перевезенням ув'язнених по в'язницях через етапи поїздами, також супроводжували їх на суди. Сподобалася служба, подумав собі: “Підпишу контракт — краще, ніж півтора року просто просидіти”». 

Тож у середині осені 2021-го Купа підписав контракт. Тоді він ще не здогадувався, що чекає на нього за кілька місяців.

«Уперше в житті зіткнувся з кров’ю» 

Перші місяці повномасштабної війни Купа згадує як суцільний хаос та паніку. Тоді гвардійці виїхали за місто, аби облаштувати окопи на Дніпропетровщині. Згодом знову зайнялися конвоюванням — але вже з урахуванням воєнних реалій: етапували в’язниці з місць, куди наближався фронт, до безпечніших локацій, також транспортували російських полонених. 

«Я двічі потрапляв на перевезення полонених,  — згадує Купа. — Одного разу він був увесь в опіках, паралізований, просто лежав і не міг рухатися. Ми його швидко перевезли з лікарні до лікарні, супроводжували в машині як охорона. А вдруге вже везли у спеціальній машині для ув'язнених двох бурятів. Вони взагалі не розмовляли. Ну й ми теж з ними не контактували».

На початку великої війни боєць також відучився на командира відділення: навчання тоді було скорочене — замість трьох місяців лише місяць. 

«Я розумів, що служити ще довго, тому подумав: “Чому б і ні?” — пояснює він мотивацію. — Відучився і почав керувати відділенням строковиків».

Через рік після початку повномасштабного вторгнення 50 людей з частини Купи перевели в «Хартію». У списку був і він. Один із батальйонів бригади тоді готувався виїжджати до Серебрянського лісу, інший тільки комплектували. До нього вони з побратимами й потрапили.

«Від початку мені не надто хотілося в бойові дії, — розповідає Купа. — Ми думали, що підемо до артдивізіону. Але якось згуртувалися, передумали та пішли в піхоту. Кожен обирав посаду — гранатометник, мінометник тощо. Мене це взагалі не цікавило, я хотів переводитися на тилову посаду. Але всередині колективу запропонували стати бойовим медиком: “Спробуй, є місце”. Мені була цікава медицина, подумав, що й у житті може знадобитися. Я ж до цього нічим не займався, мене все нове цікавило».

«Хартійців» направили на навчання до Німеччини. Потім навчалися безпосередньо у бригаді, їздили на спеціальні курси до Києва. І зрештою рушили на ротацію до Серебрянського лісу. Саме там Купа й пережив бойове хрещення: надавав допомогу своєму першому пораненому на нулі.  

«У житті в мене не було різанини або чогось того, тож там я вперше зіткнувся з кров'ю, — наголошує він. — Я боявся саме першого разу. Поранили бійця на передовій. Ми були позаду, на відтяжці, і доки до нього йшли, я вже в голові все продумав, розумів, яке поранення, психологічно підготувався. Думав, що в мене буде паніка, боязнь, що я розгублюся, — причому поранення було в обличчя, багато крові. Але все минуло гладко: евакуювали його досить швидко і без прецедентів. І я зрозумів, що на адреналінчику особливо страшного нічого немає».

У травні 2024-го, коли росіяни відкрили новий фронт на Харківщині, «Хартію» оперативно перекинули на північ від обласного центру. Група Купи першою з бригади разом із військовими ССО та «Кракена» заходила в стратегічно важливе селище Липці, за яке точилися бої. росіяни інтенсивно працювали по українських підрозділах.

«Там уже було цікавіше: ти у групі піхоти як закрєп, паралельно — ще й медик. Стоїш на позиціях, обкопуєш їх, контролюєш першу лінію та надаєш допомогу, — згадує боєць. — Тоді були максимально інтенсивні обстріли — аж до того, що біля нас 120-ка (120-мм міна — ред.) впала й людині ногу розірвало. І ти в усій цій метушні починаєш працювати — одразу, підконтужений, надаєш допомогу. Тобто зовсім не так, як у Серебрянському лісі.

Ми також допомагали ССОшникам, коли вони брали в полон [росіян — ред.]. Вони сказали, що потрібен медик, щоб витягти трьохсотого. Я підійшов, а ССОшники такі: “Трьохсотого витягли, ходімо з нами, допоможеш у полон взяти”. І взяли в полон трьох».

Проте найскладнішим для Купи виявилося літо 2024-го. Тоді на тому самому напрямку проводив штурмові дії батальйон Кульчицького (на той час був у складі «Хартії», зараз входить до 27 окремої бригади НГУ), в атаку також ішов інтернаціональний підрозділ «Хартії». Бої були запеклими, і Купі довелося працювати в режимі нон-стоп: за чотири дні він витяг 27 поранених, а загалом за два місяці — понад 50. Врешті й сам вийшов із ладу.

«На крайній зміні я зазнав багатьох контузій, — розповідає він. — Вийшов, уже й розмовляти не міг. Мене до лікарні відправили, там пролежав тижні два, прокапався». 

Перебуваючи в лікарні, 21-річний військовий переосмислив своє життя:

«До цього все було на якомусь ентузіазмі, я ще мислив по-дитячому, не вірив, що на війні можна померти, потрапити в полон. А коли ти вже перебуваєш за 50 метрів від росіян, і полонених береш, і в тил заходиш до них, а вони до тебе — уже таке усвідомлення прийшло, що нічого собі. З'явився страх досить сильний. І я трохи зламався».

«Уперше тримав у руках паяльник»

Хоча після контузій та лікування Купа почувався вже не так впевнено, як раніше, хотів і далі залишитися в роті. І повідомив про це командування.

«Мені пропонували піти на дрони, я спочатку відмовився, бо тоді не цікавився навіть БпЛА, не дивився, як на FPV літати, на “мавіку”, не вникав у це. Мені дали відпочити, поставили на тилові заняття — писарювати, на раціях сидіти, — згадує він.  — Потім у нас змінився ротний, я йому сказав, що не дуже хочу бути на передових позиціях, але хочу далі допомагати. Він почав розвивати справу з дронами та за два місяці до Нового року відправив мене на НРК. Якщо до цього я відмовлявся, бо для мене це начебто було складно — щось не мого профілю, щось, чим я ніколи не займався, — то тут уже вибору не було».

Купу, який до цього ніколи не мав справи з технікою, відправили до бригадного підрозділу НРК (зараз входить до складу корпусу «Хартія» — ред.) навчатися та переймати досвід.

«Я вперше в житті паяльник узагалі побачив і в руках тримав, — усміхається він. — Ну нічого, година часу — і ти вже паяєш щось, якісь плати збираєш. Тобто нічого складного немає. Прийшло усвідомлення, що всі кордони — у нас у голові. Головне — почати».

Побратими Купи вперше зіткнулися з НРК вже після того, як він зазнав контузій та вибув зі строю. Сам боєць тоді не робив ставку на наземні дрони. Проте згодом його думка змінилася. 

«Мені розповіли, що коли з'явилися FPV, то вони теж всі були на “палках”, тоді також намагалися знайти “базу”, з якої вже треба щось ліпити й потім це покращувати, масштабувати. Але до цієї “бази” треба було дійти крізь купу спроб, — розповідає він. — Так само і з НРК. Коли вони тільки розвивалися, були мінімально ефективними. Більше з ним, перепрошую, їб*тися треба було, щоб працювало. Але я розумів, що рано чи пізно ми дійдемо до “бази” й надалі воно все одно працюватиме класно. 

За кілька місяців мене забрали назад у піхотну роту. Ми керували наземним дроном. Тоді це ще була не дуже продуктивна робота, а лише початок розуміння, що це». 

Згодом у бригадного підрозділу НРК з'явився новий зв'язок і Купу знову відправили до них на навчання. І тоді він уже почав керувати наземними дронами безпосередньо для потреб батальйону, у якому служив.

«Комбат давно хотів, щоб у нас був свій підрозділ НРК, — згадує боєць. — І коли вже зрозуміли, що виділяють людей, кошти, приміщення, з керівництвом вирішили запускати та розвивати свій підрозділ. Дуже допоміг інший наш батальйон: вони запустилися перед нами, уже мали НРК, і ми почали черпати в них досвід».

Зараз Купа — командир відділення безпілотних систем у піхотній роті. Насамперед управляє особовим складом (зокрема, призначає пілотів на місії та опікується їхнім навчанням), планує та затверджує місії НРК. Також веде комунікацію з виробниками наземних дронів. 

«Я, мабуть, бачу це як роль менеджера, — пояснює він та на запитання, як йому керувати людьми, деякі з яких значно старші, відповідає: — Це досить цікавий досвід. Ще коли я став командиром відділення у строковиків, у моєму підпорядкуванні був старший призов — “діди” мої. Тоді це було досить невміло, дуже незручно для мене, бо не було досвіду. 

Але згодом ти вчишся, знаходиш підхід до людей. Якщо ти даєш правильні команди, ведеш за собою у ​​правильному напрямку, то і 40-річні, і 50-річні тобі довіряться. У нас узагалі немає вікового бар'єра. Повага лише — до старших вона завжди є. Ми всі “на повазі”, усі робимо одну справу».

На фронті НРК зараз виконують два основні завдання: логістику — підвезення провізії, палива, БК тощо — та евакуацію поранених. 

«Коли ми вперше вивозили нашим підрозділом трьохсотого на НРК, бентежно було, — зізнається він. — Тут важливо розуміти, де швидше проїхати, щоб виїхати з небезпечної ділянки, де тебе можуть “засвітити”, де їхати повільніше, де погана дорога, і щоб трьохсотого довезти цілим. У тебе відповідальність за людину, і це теж тисне, нервішки, ускладнює роботу.

Як пілот я розумію, коли швидше їхати, коли повільніше — досвід у цьому плані в мене досить великий. А коли це твої підлеглі везуть НРК із пораненим, ти ж не можеш керувати дроном. І тут треба довіритися їм. Але все минуло рівно. Після першого, другого розумієш, хто на що здатний, хто більш уважний, більш акуратний, і вже розставляєш людей так, як треба».

Війна та її характер постійно змінюються — насамперед через розвиток технологій. За рік, який Купа займається НРК, каже він, наземні дрони значно прогресували й також впливали на ці зміни. 

«Зараз на війні НРК відіграють одну з ключових ролей логістики, зовсім в інших обсягах тепер вона відбувається — тож начебто без наземних дронів уже не обійтися, — каже Купа. — Плюс евакуація — доволі серйозна річ. За 15-20 кілометрів від тилу на передній ти вивозиш людей, неходячих — пораненого всю цю дистанцію несли, а так він її проїхав на дроні за півтори години.

Ще нещодавно, коли це все лише розвивалося, ми бачили дику реакцію піхоти на НРК — для них це були ніби інопланетяни, НЛО. Мало хто взагалі міг із цим працювати: перезарядити дрон, перезавантажити, сховати, підштовхнути. А зараз із півслова всі розуміють, що і як треба».

Купа сподівається, що згодом і його улюблений кіногерой перестане буде фантастикою. 

«Я дуже розраховую на екзоскелети, на костюм Залізної Людини — його хтось має зробити рано чи пізно, — усміхається він. — Мені дико цікаво і водночас страшно, що буде далі».

«Розумієш, що можеш усе»

За останні два роки Купа лише раз був у відпустці — поїхав до рідного Дніпра. І «загубився» там: у цивільному житті відчув себе не у своїй тарілці, а з друзями дитинства раптом стало нецікаво.

За війну Купа суттєво подорослішав. До цього, зізнається, мав дитячий світогляд, йому здавалося, що «все якось само йде». Водночас на війні навчився брати відповідальність за своє життя і зрозумів, що може зростати в багатьох напрямах.

«Армія замінила тобі все: гуртожиток, роботу, перші гроші, самостійне життя, — каже боєць. — Ти пробуєш різне: на радіостанціях сидиш, розмовляєш із людьми, командуєш. Із тобою все це вперше — не з цивілки, як у багатьох. Якщо раніше, у дитинстві, ти просто плив за течією, то тут можеш брати все у свої руки. І розумієш, що, у принципі, можеш усе». 

На запитання, чи відчуває, що через війну втрачає молодість, Купа відповідає ствердно. На початку він ще моделював своє майбутнє й чекав на завершення війни. Та відколи потрапив у бойові дії, його єдиний план — знайти ці плани. 

«Мрії були, але вже трохи вичерпалися, усі мої “хотілки” трошки змінилися й загубилися, — каже він. — Тобто я особливо не розумію, чим займатися після війни, доведеться шукати себе в чомусь новому. Це і цікаво, і водночас страшно».

Проте інколи поміж місіями НРК Купа повертається до музики. І хоча часу на це обмаль, надалі хотів би займатися нею більш ґрунтовно — як і його батьки. 

«Зараз мені б хотілося професійно це все опанувати — робити біти, але не тільки для репу, писати музику, навчитися співати, грати на інструментах, — каже він. — Після того як закінчив училище, що до гітари, що до фортепіано навіть не торкався. Зараз я розумію, що цим класно займатися. І знову пробую потроху, поки є можливість. Я від цього кайфую».