«Я не могла дати сину клеймо». Жінки, які з тюрми пішли на фронт

З колишніми увʼязненими ми зустрічаємося на прифронтовій Дніпропетровщині. У селі тихо, та протидронові сітки, натягнуті по всіх вулицях, нагадують: війна поруч. Через отвір протидронового тунелю заїжджаємо на подвірʼя, яке стало пунктом постійної дислокації жінок 59 бригади батальйону «Шквал». Всі до минулого року відбували покарання за різні злочини.

Що колишніх засуджених мотивувало піти воювати? Чи складно було потрапити на службу? Чи використовують вони умовно-дострокове звільнення, щоб потім піти у СЗЧ? Про це ми поговорили з військовослужбовицями.

«У мами питаю, чи вона мене в броніку не народила»

У військовослужбовиці Пінк, передбачувано, рожевий колір волосся, манікюр, і латки на сумці. Та позивний виник не через любов до рожевого. У підрозділі вирішили, що вона схожа на американську співачку Pink. Хоч її музики українка й не слухає.

Пінк із міста Славута, що на Хмельниччині. У Збаразькій виправній колонії відбувала покарання за 307 статтею Кримінального кодексу — збут наркотиків. Каже, намагалася потрапити до війська із жовтня 2024 року.

«Ми багато телефонували в різні бригади. І мама моя телефонувала, і родичі. Якось так виходило, що бригади казали, що приїдуть, але не приїжджали», — розповідає жінка.

Процедура для засуджених така: до колонії мають приїхати представники бригади, щоб провести співбесіду. Якщо вона успішна, бригада надсилає відношення для служби. Після цього охочі мають написати заяву на адміністрацію колонії, яка організовує проходження військово-лікарської комісії.

ВЛК, каже Пінк, проходили в самій колонії. Всі потрібні лікарі приїхали. Після цього керівництво колонії подало клопотання до суду про умовно-дострокове звільнення. Військова отримала його в серпні 2025 року.

Пінк — мати-одиначка, має майже 12-річного сина. Його вихованням опікується бабуся. Саме заради сина Пінк долучилася до війська.

Коли жінку ув’язнили, рідні розповідали хлопчикові, що мама на заробітках у Польщі. Пізніше він сам сказав їй телефоном: «Мамо, я все знав». Почув, напевно, від інших дітей, яким розказали батьки.

Пінк додає: її злочин не був повʼязаний із пошуком грошей. Просто потрапила не в ту компанію.

«Грошей вистачало. У мене чоловік був військовий. Він загинув. Торік у грудні ми його похоронили. Він довго був безвісти зниклим — рік і десять місяців. Потім знайшли. Це теж була одна з основних причин, чому я пішла служити», — розповідає жінка.

Вона відбула в колонії 4 роки 9 місяців із 6 років і 3 місяців. Нині Пінк — у групі забезпечення. Вона доставляє на позиції провізію — і дроном, і пішки.

«Це моє. Я тут себе бачу. Вже в мами питаю, чи вона мене в броніку не народила. От я вийшла із завдання, два дні — і все, я вже не можу. Це адреналін. Словами таке не передати».

До увʼязнення Пінк працювала тату-майстринею. Собі набила лише одне тату на руці — імʼя сина, «Амін». Після війни хоче продовжувати службу у війську. Каже, період у колонії забула як страшний сон.

«Тут сім’я. Ти за кожного хвилюєшся. Ти віддаєшся роботі, переживаєш за кожного. Нас хлопці бачать і кажуть, що дівчата не мають тут бути, але вони нами захоплюються», — ділиться військова.

Пінк разом із Мамбою — з «одної дискотеки». Так вони жартують про те, що разом були в СІЗО й потім у Збаразькій колонії. Тепер виконують бойові завдання. А Белла — із «харківської дискотеки». 

Котів, які бігають біля будинку, їхнє тріо забрало з позицій. Нині Мамба опікується 15 котами. А якось вони рятували їжака, який заплутався у протидронових сітках: «Белла зрізала [сітки], Мамба знімала його, а я прикривала». 

«Вони нас сприймають як робочу силу»

У квітні hromadske побувало у Збаразькій виправній колонії, де засуджені жінки розповіли, що хочуть долучитися до війська, але їхні заяви нібито не виходять за межі адміністрації колонії.

За їхніми словами, до установи приїжджав рекрутер 59 бригади й пояснював, що підрозділ готовий брати жінок віком до 35 років, але не тих, хто ув’язнений через наркотики. 

У 59 бригаді hromadske розповіли, що потреба в поповненні виникла через збільшення ділянки фронту. Але засудженим за статтями, повʼязаними з наркотиками, таки відмовляли, бо мали негативний досвід із такими людьми. 

Пінк не погоджується із цією позицією бригади: «Багато хто був засуджений за 307-ю, за наркотики, але навіть їх не пробував і не вживав. Так склались обставини. Те, що було там і тоді, — воно все забувається і проходить. Немає значення, яка в тебе була стаття».

Жінки стверджують, що адміністрація колонії відмовляла їх від військової служби. Комусь пропонували залишитись та отримати найближчим часом умовно-дострокове звільнення.

«Вони наполягають, що це війна, що тут можуть убити. Кажуть: “Подумай, у тебе там діти. Що ти робиш? Тобі ще трохи залишилося — і перше УДО буде твоє”», — розповіла військовослужбовиця Лисиця. 

Мамба додає: «Вони нас сприймають як робочу силу. Вони не хочуть сильних відпускати. У серпні 2025-го пішли [на службу] 19 жінок, які працювали, а не в гуртожитках сиділи. Їм це, звичайно, по кишені вдарило».

А іншим охочим долучитися до війська начебто погрожували рапортом.

«Рапорт — це мінус до твоєї поведінки й мінус до твого УДЗ. Заохочення — це плюс. Але, як кажуть, незамінних немає. Нам знайшли заміну», — пояснює військова, на позивний Лисиця.

Тетяна, вона ж Лисиця, служить у «Шквалі» із жовтня 2025 року. Жінка теж доставляє дронами провізію на позиції піхоти. Лисиця відбувала покарання у Збаразькій колонії за тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до смерті. До закінчення терміну їй залишалося чотири роки, а до УДЗ — рік. А втім, Тетяна все одно хотіла в армію:

«[У колонії] казали залишатись: “Воно тобі треба? Ти вже стільки шляху пройшла. Ти не знаєш, що з тобою буде”. Близько року я ще вагалась. Але поштовх був від рідних, щоб змінити соціальний статус. Я не шкодую, хоч було важко, були сльози».

Синові Тетяни — 9 років. Після початку великої війни він разом із бабусею виїхав до Німеччини. Про те, що мама у вʼязниці, хлопець не знав. Легенда була, як і в інших: мама працює за кордоном.

«Він росте, і в нього з’являється дуже багато питань — уже таких дорослих питань: де ти, що ти, що за робота, скільки тобі платять. А зараз він знає, що я служу. Щодня спілкуємось по відеозвʼязку», — розповідає Тетяна.

Коли суд дає засудженим умовно-дострокове звільнення, то також установлює рік адміністративного нагляду. За цей час вони не мають права на відпустку. Водночас військових, які на УДЗ, можуть відпускати на кілька днів за сімейними обставинами.

До увʼязнення Тетяна працювала кухаркою. Але готувати їй не подобається. Восени планує вступити до вишу й здобути вищу гуманітарну освіту.

«Я сподіваюся, що ця пляма мине — і буду служити далі»

Ще одній Тетяні, на позивний Сова, — 32 роки. Служить у «Шквалі» з вересня 2025 року. У Харківській виправній колонії відбувала покарання за незаконний збут наркотиків. Але своєї вини не визнає:

«Мене підставив чоловік, з яким я жила. Попросив забрати посилку, а на пошті вже чекала поліція. Так я і попала — засудили на 5 років. Залишалося ще чотири», — пригадує Сова, яка пілотує дронами.

У неї манікюр і нарощені вії. Каже: якщо показати себе з хорошого боку, то після повернення з позицій командування відпускає в місто до салону краси. Ми запитали, чи не кортить утекти. На це Тетяна відповідає, що в неї бажання немає, хоча такі випадки серед військових-ексувʼязнених бували: 

«Хтось просто вирішив вийти [з вʼязниці] й скористатися моментом — одразу пішов. Хтось побув трохи, потім пішов. На жаль, не без цього. Є й повторні СЗЧ. Одну жінку знайшли й повернули [у підрозділ], вона побула, потім знову поїхала в лікарню й не повернулась. Я нічого такого не планую. Я сподіваюся, що ця пляма мине — і буду служити далі».