«За про*об — сто разів пишеш "Я — довбо*об"». Як колишніх вʼязнів перевиховують у штурмовики

«В армії красти не можна, у нас такої х*йні немає»

Про пекло — це жарт. Старшина, на позивний Джоні, пояснює, що колишнім засудженим намагаються створювати умови, у яких би вони передусім почувалися солдатами, до яких ставляться з повагою. Звичайно, таке ставлення є дзеркальним.

Якщо новобранці себе добре зарекомендують, їх можуть звозити до міста, за кілька кілометрів звідси, на футбол, чи на карʼєр покупатися. А ще тут щонеділі смажать шашлики.

Але за порушення розпорядку дня чи за помилки під час виконання завдань — є санкції. Наприклад, новобранцям дозволяють користуватися телефонами лише годину — після вечері. Це щоб солдати краще зосереджувалися на навчанні й фізичній підготовці та щоб зайві думки не лізли в голову, каже Джоні.

Та якщо когось зловлять із телефоном, то апарат можуть забрати й прибити до дерева, яке росте в центрі містечка. На сосні на цвяхах уже висить десяток смартфонів. Збоку біля сосни лежить метрова колода з прибитим скраю поліном-ручкою. Цю колоду тут називають «нагородною зброєю». Якщо хтось проштрафився, ходить із нею цілий день.

Старшина показує на дверях штабу (зведена з дерева хатина, прикрита маскувальними сітками) своєрідну «дошку пошани». На ній прикріпили з десяток списаних зошитів, у кожному рядку від руки написана фраза «Я довбойо* — і хочу виправитись». Писали ті, хто проштрафився. 

По колу містечка розміщені баня, намети, де живуть солдати, штаб, кухня, туалети.  

Колючий дріт по периметру зʼявився неспроста: щоб не передавали наркотики й щоб військові не виходили за межі території — теж по наркотики чи алкоголь. За останні пів року був лише один випадок, коли до містечка намагались пронести заборонені речовини в посилці, та їх одразу знайшли.

Так само це обмежує можливість утечі для тих колишніх засуджених, які прагнуть скористатися умовно-достроковим звільненням із тюрми, щоб утекти вже зі служби. Але це не панацея. Бо хто хоче, шукатиме будь-які можливості.

Таких випадків небагато, каже Джоні. Та все ж трапляються. Нещодавно втік чоловік, який через УДЗ вийшов із тюрми після увʼязнення за СЗЧ, яке він не раз вчиняв. І тікав він саме з навчань — тобто до виконання завдань на фронті не доходив.

Іноді СЗЧівців повертають, в інших випадках інформацію про них передають правоохоронцям. Коли ті знаходять утікачів, їх відправляють назад до тюрми. Військове керівництво та інструктори краще витрачатимуть ресурси на тих, хто дійсно хоче вчитись і воювати, каже Джоні.

Ми приїхали о 9:00. Підйом тут о 6:00, тож уже закінчився сніданок і почалися тренування. У містечку залишились до півтора десятка чоловіків. Вони чекають, коли прибудуть інші новобранці, щоб уже можна було сформувати групу для проходження БЗВП. На полігон натомість вирушили 30 солдатів, які мобілізувалися раніше. 

Тож ці новобранці (усі у військовій формі) зайняті облаштуванням містечка (будують нові намети, наприклад) чи фізичними вправами. Після колоній багатьом із них треба підтягнути форму, бо після малорухливого способу життя в колонії складно витримати навантаження під час навчань.

Поки я говорив із Джоні, солдати саме почали бігати по периметру містечка і відтискатися. Далі вони сіли відпочити під деревом біля свого намету. Підходжу до них і завʼязую розмову. Хтось неохоче говорить, бо воліє забути про увʼязнення. Інші ж зізнались, що відбували покарання за різними статтями:  крадіжки, розповсюдження наркотиків, розбій.

Один додає, що «невдало вкрав», тому за статтею про грабіж йому дали 5 років:

«Я карманник. Йде один спереду, нахиляється, я вибиваю лопату (телефон — ред.) із задньої кишені. Відходжу кілька метрів, він починає орати, я тікаю, ледь машина не збила. Звідкись узявся й оперативник, то не зміг утекти».

Джоні відразу застерігає: «В армії красти не можна, і у своїх точно. У нас такої х*йні немає і пробувати не раджу. У нас це зразу присікається».  

Поки солдати бігали, помітив серед них чоловіка з довгою сивою бородою і виразними блакитними очима. Поки він сидів на лавці в іншій частині містечка, я підійшов і до нього. 

Олександр тут найстарший. Йому 50 років. Та від молодших не відстає. Його позивний Санич — іще з тюрми. Покарання чоловік відбував за умисне вбивство: «Не вистачило терпіння», пояснює. До увʼязнення працював бригадиром будівельної групи на Одещині. За вироком суду мав відбути 9 років за ґратами, але після третього року вирішив піти служити:

«У колонії ти, як кажуть, зек. А тут уже вільна людина. Це вже на психіку дає такий поштовх. Стирається назва “зек” — і все», — пояснює свою мотивацію Санич.

Через увʼязнення його 28-річна донька з ним не спілкується. Вона ще не знає, що батько пішов до війська. Коли закінчиться навчання, Олександр збирається їй зателефонувати, вперше за багато років.  

«Це як собаку у клітку закрити, він буде вити»

О 13:00 до містечка привозять обід — червоний борщ зі сметаною, намазку із сала, шашлики, овочевий салат і компот.

Група з 30 військових, яка завершує 21-денне навчання, обідає просто на полігоні. Після трапези в затінку дерев відпрацьовують такмед. 27-річний Станіслав із поголеною головою і густою бородою, трохи розгубившись, розповідає свою історію.

Він — сирота, виріс у дитбудинку. У цивільному житті працював у Дніпрі на заводі та будівництві. У 2024 році мобілізований військовими територіального центру комплектування: «Вийшов на обід — і закинули в бусик. ВЛК у мене пройшла за п’ять хвилин». Потрапив у 95 бригаду, де прослужив рік і шість місяців.

Брав участь у бойових діях на Курському та Торецькому напрямках на посаді гранатометника, хоча, каже, виконував задачі стрільця. Зимою 2025-го травмував щелепу, йому вставили пластину, та обморозив пальці — на нозі їх ампутували.

Конфлікти з командуванням, відсутність офіційних відпусток і накази знову виходити на завдання без достатнього відновлення після поранень призвели до його СЗЧ торік у січні:

«Я вже на останньому завданні задумався: зараз вийду — і все, викличу таксі. Тоді зазнав поранення щелепи. Мені призначили на ВЛК 60 днів реабілітації, я міг удома перебувати. Мені телефонував командир: “Ти будеш їхати?”. Кажу: “Можете вже подавати СЗЧ”».

У СЗЧ він пробув пів року. Навіть своїй дівчині, з якою познайомився до служби, сказав не одразу. «Спалився» перед нею, коли якось напився й виклав сториз в Instagram. Хоч за цей час і відчував сором перед побратимами, але повертатися не хотів, продовжував «тусити» й випивати.

У серпні, коли вчергове напився, на вулиці в Дніпрі його зупинила поліція. Перевірили документи й з’ясували, що Станіслав у розшуку. Затримали. Під час слідства йому додали ще статтю про грабіж. У вироку вказано, що під час СЗЧ він на вокзалі вкрав сумку в іншого військового.

«Навіть не можу відповісти навіщо. Напевно, через гроші. Якось так само вийшло: взяв і пішов із сумкою. Тоді я не думав. Я був сп’янілий і трохи під наркотиками. Не думав про наслідки», — пригадує Станіслав.

Коли дівчина дізналася про грабіж, то на деякий час перестала з ним спілкуватись. Її батьки тепер проти, щоб вони зустрічалися.

Ще перебуваючи на гауптвахті, Станіслав хотів повернутися на службу, але прокуратура наполягала на тому, щоб довести справу до вироку. Загалом чоловік пробув у тюрмі приблизно 9 місяців, допоки не приїхали рекрутери 59 бригади.

«Ну звісно, хочеться бути більше військовим, ніж зеком. Я взагалі не думав, що стану зеком. Так вийшло».

Питаю, як він ставиться до думки, що краще піти у СЗЧ й сісти в тюрму, де менший ризик загинути й принаймні зрозуміло, коли вийдеш на волю, ніж залишатися на службі з невизначеними строками.

Станіслав відповідає: «Я б усе одно пішов служити. Я б не сидів. Я така людина: не моє це — сидіти. Це як собаку у клітку закрити, він буде вити».

Алкоголь і наркотики нині не вживає. Але не певен, чи зміг би втриматися без армійського контролю. А ще відчуває відповідальність перед побратимами.

«Я відповів, що в ту бригаду більше не повернуся»

Олександр проходить БЗВП разом зі Станіславом. Ховає обличчя за бафом і розповідає, що пішов служити добровільно наприкінці 2022 року. Через це його покинула дружина. Служив у 14 бригаді, а потім — у 42 на Лиманському напрямку. Був командиром відділення зв’язку.

«В СЗЧ [2024 року] пішов через “хороше командування”. За рік і 3 місяці я жодного разу не був у відпустці», — розповідає чоловік.

Через кілька днів після СЗЧ сам пішов до Держбюро розслідувань. Там йому дали направлення на ВЛК.

«Я пройшов ВЛК, і мені сказали: “Все, можеш іти назад воювати”. Я відповів, що в ту бригаду більше не повернуся. Мені сказали: якщо не в бригаду, то закриють. Я вибрав другий варіант», — додав Олександр.

Йому дали 5 років тюрми. Перший рік не думав повертатися на службу — тюрма видавалася кращою за армію. Але коли інші засуджені почали йти служити, змінив думку: «Немає сенсу сидіти. Треба йти — от і все».

На те, що опинився в більш жорстких умовах, ніж був до тюрми і СЗЧ (без відпусток плюс служба до кінця воєнного стану), Олександр реагує так: «Мені нормально. Я дуже довго думав, що роблю, що підписую».

З братом і сестрою він не підтримує звʼязку, бо ті дуже давно виїхали за кордон. Вдома на нього чекає 71-річна мама. Вона спершу відмовляла сина від рішення повертатися на службу, але прийняла його вибір.

«Не знаєш, як владнати проблему, тому повертаєшся в тюрму»

Новобранець Віталій з Івано-Франківська. Із цієї групи він найдовше сидів у вʼязниці — сумарно 20 років. Ще з 2000-х потрапляв у тюрму й періодично виходив на свободу, але знову вчиняв крадіжки чи грабежі і повертався за ґрати.

«Періодично виходиш, забуваєш, як це — свобода. Не встигаєш увімкнутися, стаєш на злочинну діяльність. Поки сидиш [у тюрмі], друзі вмирають. Залишаєшся сам на сам, не знаєш, як владнати свою проблему. Тому повертаєшся знову в тюрму», — каже Віталій.

І додає: маючи судимість, дуже важко знайти роботу. Тож крав знову й знову задля швидких грошей. Хоча ще до першого ув’язнення здобув вищу юридичну освіту.

Тричі одружувався, має троє дітей. З нинішньою дружиною почав стосунки, коли востаннє вийшов на свободу у 2024-му. Через рік знову потрапив у вʼязницю і там дізнався, що дружина завагітніла. Народився хлопчик, назвали Віталієм.

«Зараз є шанс кардинально поміняти своє життя. В основному — перестати красти, бути корисним суспільству й одночасно собі. Я думаю, дітям буде приємно почути, що я не сидів у тюрмі, а захищав територіальну цілісність України», — розповідає чоловік.

Наймолодшому із цієї групи, солдату на позивний Кіпіш, 19 років. Він високий і підкачаний. На засмаглому обличчі тільки сіються вуса. Хоче бути штурмовиком.

«Рік тому один якийсь чоловік напився, підійшов до балкона моєї мами й почав чіплятись. Вона зателефонувала мені, я прибіг і не розрахував сили… Він помер у комі. Я не шкодую, бо заступився, лише шкода, що у тюрму потрапив», — каже Кіпіш.

Батьки не поділяли бажання хлопця служити — мовляв, з тюрми точно вийде живим і здоровим. Батько теж воює і теж був проти. Про своє рішення Кіпіш їм розповів, коли вже опинився у війську.

«Я зрозумів, що я вийду з тюрми у 26 років — а навіщо це мені. Своє 19-ліття я святкував тут, мене командири вітали. Тато запропонував бронік подарувати, але я попросив пізніше. Мама на каску дала гроші», — додає юнак.

Новобранці відпрацьовують штурм будівель. Інструктори кажуть, що 21 день на підготовку — це мало. Зазвичай вони супроводжують своїх бійців у район бойових дій і продовжують заняття вже там, адаптуючи їх під конкретні поточні й майбутні задачі. Але хотілося б мати більше часу для БЗВП.

Інструктор із бойової підготовки, командир штурмового взводу Антон Чорний також скаржиться, що законотворці не передбачили відпусток для колишніх засуджених, котрі пішли воювати. 

Нині вони можуть мати лише до 10 днів відпустки за сімейними обставинами, а на щорічну звичайну права не мають — закон цього не передбачає. 

За таких умов, як дослідив правозахисний центр «Принцип», командири колишнім засудженим за сімейними обставинами дають відпустку неофіційно, якщо їм довіряють. А якщо хтось із підлеглих піде у СЗЧ чи скоїть правопорушення під час такої неофіційної відпустки, то це, вочевидь, вплине на ставлення командування до інших. 

Військові чекають на ухвалення законопроєкту, який розвʼяже цю проблему. А ще — дасть колишнім засудженим право на переведення в інші підрозділи.

«5 років дали ні за що, і тепер мені трохи страшно ходити»

Я повертаюся до наметового містечка. Тут, у затінку лісу, дихається легше. Мене знайомлять із військовим на позивний Валько — засмагле обличчя, густа темна борода, уважний погляд. 

В армію він прийшов артилеристом до 100 бригади. У 2024-му пішов у СЗЧ. Пояснює — через те що не давали належного лікування, у нього розвинулась патологія прямої кишки. Через 3 місяці після СЗЧ Валька затримали вдома в Ковелі. 

«У ДБР сказали, що або йду назад служити, або 5 років мінімум», — пригадує чоловік. Він обрав другий варіант.

У СІЗО пробув близько року. Звідти його повезли на операцію, яка, переконує Валько, не покращила його стану. Він отримав вирок за СЗЧ і з тюрми пішов служити до 59 бригади у батальйон «Шквал». Тут командування відправило його на корекційну операцію і після відновлення чоловік перейшов до виконання бойових задач.

«У мене виходу не було, я б точно повернувся до війська. Але ви зрозумійте: 5 років дали ні за що, і тепер мені трохи страшно ходити на завдання з деякими [колишніми засудженими]. Не зі всіма, але хто зна, може й привалить мене — яка йому різниця», — каже Валько.

Близько 18:00 до наметового містечка з полігону повертаються солдати. Спітнілі, засмаглі, у повному спорядженні ще тут відтискаються від землі. А після — в баню і на вечерю.

О 19:00  їм видають телефони. Вони розбрідаються й телефонують до рідних чи до дівчат. «Що ти там, маленька? Щось тебе погано чути. Перенабери…» — чую розмову одного солдата. 

Двоє молодих чоловіків скролять соцмережі й щось жваво обговорюють. Старшина, побачивши їхні задоволені обличчя, кричить: «Ви що, порно дивитесь?».

«Та ні, я можу й по памʼяті», — віджартовується солдат, на позивний Циган.

О 21:00 — відбій. Перед цим усі шикуються й читають «Промову Переможця». Один військовий виходить у центр і гучно промовляє, а всі інші повторюють за ним:

«Я воїн Збройних сил України. Гідний нащадок українських героїв. Я ніколи не зраджу присягу й довіру українського народу». 

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».