131 день сам на позиції під Покровськом: історія десантника, який пережив окупацію й каже, що вона була страшніша за фронт
Коли два російські бронеавтомобілі «Тигр» різко загальмували серед поля і звідти вискочили 10-12 російських військових у масках, Сергій подумав лиш одне: зараз розстріляють. Його поставили на коліна, роздягли до білизни й уперли зброю до тіла — спереду й ззаду. У торбі лежали хліб і блок цигарок: він возив їх із міста до сусіднього села, бо люди залишилися без їжі.
Сергій згадує, що окупанти причепилися до якогось «коду в паспорті» — напосідали з питанням, що це за шифровка й кому він її передавав. Йшлося про звичайний ідентифікаційний номер. Але пояснити це десятку озброєних і неадекватних росіян, які дивилися на нього розширеними зіницями, виявилося непросто.
Зрештою вийшов старший — імовірно, колаборант, бо заговорив українською. Запитав: «В армії служив?» Сергію вже не вперше доводилося приховувати факт строкової служби від окупантів. Їхній командир зрештою махнув рукою: поїхали. Але пригрозив: «Сюди більше не потикайся».
Це був один із двох разів, коли російські військові ледь не розстріляли Сергія просто в полі. Досвід восьми місяців життя в окупованій Херсонській області чоловік називає страшнішим за фронтовий, а йому довелося пройти через найскладніше на Покровському напрямку.
«Просто розумів, що треба йти»
Сергієві, на позивний Грифон — 37 років. Він служить в окремому взводі розвідки 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади 7 корпусу Десантно-штурмових військ. На фронт пішов наприкінці 2024 року — за першою ж повісткою. Зокрема, бо на власні очі бачив, що приносить чобіт російського окупанта.
«Ніхто мене не “бусифікував”, — каже він. — Я розумів, що треба було йти. Зрозуміло, ніхто не хоче воювати. Але настала моя черга — пішов».
Сергій родом із Херсонської області. Після початку вторгнення сестра Сергія з малою дитиною виїхала з Олешок на підконтрольну Україні територію, а він разом із матір’ю прожив під окупацією 8,5 місяця.
«Я боявся везти маму через Крим. Сестра поїхала — ми тряслися. Потім прилетіло вже в наш двір — влучило в горіх. Прибігли [окупанти], оголосили: “72 години, щоб у селі нікого не було”», — згадує Сергій.
Тож йому з матір’ю довелося швидко переселятися з Барвінка в сусідню Киселівку. Там Сергій дочекався звільнення правобережної Херсонщини українськими силами в листопаді 2022 року. Згадує, що коли росіяни після тижня пиятики в полях відправилися за «добавкою» до сільського магазину, місцева продавчиня тітка Надя зустріла їх словами: «Все, хлопчики. Приплили. Слава Україні». А довкола крамниці вже стояли українські солдати та посміхалися. росіяни кинули автомати та здалися в полон.
«Такі ж звичайні хлопці, як і я»
Сергій визнає: багато хлопців побоюються після отримання повістки «потрапити в поганий колектив». У нього все вийшло навпаки — каже, що у братерстві Десантно-штурмових військ йому пощастило і з побратимами, і з командуванням.
«Нормальна людина не хоче воювати, — каже Грифон, — але нам, на жаль, дісталися ненормальні сусіди, які цинічно б’ють по цивільних, по тилах, по пологових. Тому вибору, крім як чинити агресорам спротив, у нас просто немає. Схоже, ніхто, крім українців, не може їх зупинити».
Перший бойовий вихід Сергія в ролі десантного розвідника на початку 2025 року тривав 33 дні. Звільняли Котлине Донецької області — вийшли без втрат, задачу виконали, згадує військовий.
«Коли йдеш, то ще так себе почуваєш, як “рекс”. Не тому, що хочеш десь розповідати, а просто сам собі вже інакший. Зробив щось — хоча б трохи — для того, щоб Україна боролася», — усміхається чоловік.
У квітні 2025 року Сергій добре пам’ятає російські обстріли в період великодніх свят. Вони з групою саме заходили на Лисівку — невеликий населений пункт на південно-східних підступах до Покровська Донецької області. Через специфічний рельєф і поганий радіогоризонт, дрони не могли там нормально працювати, логістика була складною. Завданням групи було спостерігати за ворогом і за командою швидко штурмувати, перевірити обстановку — й одразу відкотитися назад, щоб не зав’язнути в затяжному бою.
Під час одного зі штурмів група Грифона потрапила під шквальний вогонь ворога. Налетіли дрони. Один побратим загинув, другий — у стані шоку побіг у невідомому напрямку. Десантник залишився один. Розповідає, що залітали гранати, В армійському сленгу «запальничками» (або «зажигалками») найчастіше називають фосфорні боєприпаси, а також будь-які інші запалювальні снаряди«запальнички», речі горіли, він їх гасив. Снаряди розривалися зовсім поруч, через що в Сергія були пошкоджені барабанні перетинки. Він відчував удари по тілу, думав, що це осколки. Військовий доповідав по рації, що поранений.
Дивом Грифону вдалося не лише вціліти самому, а й урятувати двох полонених українських воїнів і одного пораненого. Виявилось, що буквально на сусідніх позиціях росіяни утримували двох бранців із сусіднього батальйону його ж бригади, яких захопили кілька днів тому. Грифон зв’язався з побратимами, дочекався слушного моменту, коли ворожа артилерія стихла, і вивів пораненого та звільнених побратимів до своїх. А сам повернувся та залишився утримувати позицію.
Група, яку відправили, щоб підсилити позицію, не змогла дійти. Відтоді Сергій лишався сам.
Місяці в сірій зоні: наодинці, але з підтримкою підрозділу
«Ми сиділи як на голках, — каже командир Сергія, на позивний Мєсний. — Він там один. Коли ти знаєш, що поруч є людина, на яку можна покластися — що ти заснеш, і вона тебе розбудить, і нічого не трапиться… А він був без цього».
Спати було не можна. Але організм вимикався сам. Іноді, за спогадами Сергія, на кілька годин.
«Раз — три з половиною години відключки. За цей час могло що завгодно бути. А може, отой (окупант — ред.) уже там сидить і підслуховує, як я хроплю».
Сергій ділиться, що навчився слухати, як шумить тиша. Чути присутність людини в темряві. Йому довелося адаптуватися після контузії: ліве вухо стало головним — правим він майже не чув.
Продукти на позицію до Сергія доставляли не завжди. Командир Мєсний згадує, що побратими кричали в рацію, щоб Сергій знав, що не один.
«Можна за одну годину на нулі пережити більше, ніж хтось за все життя війни», — пригадує Грифон.
Головна причина того, що Сергію довелося понад 4 місяці бути на передовій, за словами командира взводу розвідки, полягала не в браку людей для заміни. А саме в ускладненому рельєфі та щільності роботи дронів. Тож командування чекало похмурої погоди, коли дрони літати не могли.
«Ми боялися ризикувати його життям, — каже Мєсний. — Витягнути бійця швидко, але втратити його дорогою — не варіант».
«Жити хочеться завжди»
Сергій зміг покинути позицію 22 серпня 2025 року. Вихід тривав два дні. Добиратися доводилося через поле під ворожими дронами, потім — уночі через каналізаційну трубу. Сергій знав маршрут, але йти вже майже не міг. Тому назустріч йому відправили невелику групу.
«Мене під руки хлопці тримали, допомагали, — пригадує він, принагідно передаючи привіт своїм рятівникам. — Вони кажуть: “Грифоне, ти ж ведеш”. Я кажу: веду, але сил вже нема…»
Вони подолали 20 кілометрів за добу. Пересиджували під деревами прольоти російських дронів. Іноді інтервали між ними були лише 3-4 хвилини. Перебігали, залягали, знову бігли. Так дісталися до евакуаційної машини.
«“Зніми вже ту каску”, — сказали йому побратими. А він не міг повірити, що вдалося виїхати».
За 131 день, що Сергій провів на позиціях, довколишній пейзаж змінився. Зелені насадження встигли вирости, розпуститися, висохнути. Повертаючись, він не впізнавав місцевість.
Грифон вийшов з позицій без жодного важкого поранення — лише з контузіями. Зір і слух відновилися без хірургічної операції. Лікар тоді сказав, що йому дуже пощастило.
Побратим Шекспір — вчитель англійської мови з Вінниці — пробув 102 дні на тій же позиції, що і Грифон. Каже, що був вражений коли дізнався всі деталі евакуації побратима.
«Людина стільки днів одна перебула — і витримала. Морально та фізично. Я виходив один день, він виходив два чи три. Його пригоди — це як усі мої, помножені на два».
Сергія боєць описує так: «Душа компанії. Та людина, яка заходить до тебе в кімнату, коли ти сидиш сумний, і через 60 секунд ти несамовито регочеш. Це людина, яка завжди зможе підняти тобі настрій. Побратим, який має бути у всіх і кожного».
«Тут все у твоїх руках»
Грифон не любить пафосу. Коли його питають, що сказати тим, хто ще не в армії, — він описує, що бачив на власні очі: автомат біля чола матері, тіла на дорогах гуманітарних коридорів, очі п’яних окупантів.
«Коли “дядя путін” прийде і постукає у двері — це страшніше, ніж ти там на нулі. Я, як людина, яка була в окупації, знаю».
Військовий вважає, що страх і паніка на війні — це природно. Сили в якийсь момент вичерпуються повністю, але залишається дещо глибше — характер і воля.
Сергій читає книжки про бойовий стрес, психологічні травми та наслідки контузій, намагаючись зрозуміти, як із цим жити й продовжувати боротьбу.
«Ці історії не сильно хочеться розповідати. І точно не задля хизування. Дуже сильно хотів жити. І є люди, заради яких я тут. Що ж буде, якщо я так здамся? Сам собі — який тоді я воїн?»
Нині Сергій готується застосувати свої знання історика в Хорунжій службі, яку 7 корпус ДШВ створив для просвіти та підтримки мотивації десантників. Він допомагає навчати бійців і під час спілкування з ними, крім тем про тривалу історію визвольної боротьби України, розповідає і про пережитий досвід.
«Я постійно слухаю тих, хто знає більше. Бо військовий — це не та професія, де можна вчитися на своїх помилках».