«Аб’юзери зазвичай харизматичні й милі». Анатомія аб’юзу: як розпізнати та коли тікати

Що таке аб’юз?

Психологічне насильство — це коли людині завдають шкоди не фізично, а словами чи якимось емоційним впливом у стосунках. Спочатку така людина зазнає психологічної, моральної шкоди. Але із часом це все одно призводить і до фізичних втрат, бо людина хворіє, виснажується, втрачає енергію. 

Аб’юз (у межах психологічного насильства) — це дії, які мають на меті пригнічення волі об’єкта аб’юзу. Це дуже важливо. 

У чому різниця між аб’юзом і, наприклад, газлайтингом? В аб’юзі людина робить усе для того, щоб тримати людину під жорстким контролем, пригнічуючи її волю, залякуючи, знецінюючи, ображаючи, розхитуючи їй самооцінку. Й обов’язково контролюючи, ізолюючи від інших або створюючи умови ізоляції. 

У газлайтингу йдеться про те, щоб розхитати впевненість людини у своєму зв’язку з реальністю взагалі, допомогти людині відчути себе божевільною, переконати у власній неадекватності: «Ти що, ненормальна? Я такого не казав. Що ти взагалі тут вигадуєш? Ти помилилася, ти почула не те, зрозуміла не так».

Як розпізнати аб’юзера?

Вони зазвичай харизматичні, красиві, милі, хороші. Але час від часу, а іноді навіть постійно, відчуваєш, що під час взаємодії із цією людиною — погано. От нічого такого страшного не відбувається… А погано. 

Річ у тому, що, коли ми заходимо у стосунки, — ми ж не робимо цього з аб’юзером. Ми заходимо у стосунки з людиною, яка нам цікава, цінна, або ми закохані. Тобто історія починається сонячно та обіцяє нам щастя. І ми довго-довго вірні своєму вибору, і опираємося, і сподіваємося, і віримо, що у нас вийде. 

А на етапі контролю, після того як конфлікт відбувся, аб’юзер же теж докладається, щоб залагодити стосунки й посилити свій контроль, посилити вплив на нас через обіцянки, що все буде блискуче.

Але коли є відчуття, що дії людини завдають психологічної шкоди, — тоді ми говоримо про аб’юзивні стосунки. 

Ознаки аб’юзу

Це якась дивна критика, від якої погано; сарказм, після якого такий посмак, що ти почуваєшся приниженою, знеціненою або взагалі тобі хочеться втекти. Прямі приниження, прямі сумніви у твоїй цінності або в якості того, що ти робиш, у твоїх власних рисах.

Насправді в циклі аб’юзивних стосунків періодично виникає «солодка» історія. Але головна ознака того, що це аб’юз, — після солодкого періоду обов’язково йде період наростання внутрішньої напруги. 

Це відчувається, ніби «все так добре, що аж страшно, що зараз буде погано».

І це «погано» точно відбувається: вибух, сварка, хтось гримає дверима, кудись іде, хтось знаходить, перепрошує. Взагалі велика ознака аб’юзу — коли жертва постійно перепрошує.

Постійно якась драма, постійне відчуття невпевненості; відчуття того, що щось таке відбудеться, на що я не можу вплинути; і взагалі моє єдине бажання — заховатися в куточок, сховати очі, не бачити, не чути, нічого не говорити. Тобто це максимальне пригнічення волі особистості. І хочеться просто втекти.

Але чому людина не тікає, коли виникає перший, другий, третій цикл аб’юзу? Тому що після вибуху аб’юзер каже: «Я ж без тебе не зможу». Або: «Так буває, сварка закоханих. Зараз ми займемося сексом чи зробимо щось хороше — і все буде добре, я тобі обіцяю». І зазвичай секс найкращий після сварки.

Але при цьому ще однією ознакою аб’юзивних циклічних стосунків є те, що, попри обіцянки, відчувається, що аб’юзер постійно все контролює. «Куди ти пішла/-ов? А де ти? А з ким ти? А що ти сказала/-в? А він що? А чому ти не хочеш мені розказати, чим ви там займалися? А про що ви говорили? Ну я ж для тебе найближча людина, а чому ти мені не кажеш, про що ви там говорите? Без мене не говоріть! Я піду з тобою, я просто посиджу. Я не буду нікому заважати».

Іноді цей контроль оселяється у твоїй голові. Коли ти сам себе контролюєш — як би чого не сказати, не зробити, від чого він чи вона засмутяться.

Підтримати

Чому ми так легко потрапляємо в аб’юзивні стосунки?

Якщо ми повернемося до визначення аб’юзу, що дії направлені на пригнічення волі, — то ми маємо із сумом визнати, що у вихованні кожної дитини присутні елементи аб’юзивного впливу. 

Тоді він не називається аб’юзом, тоді він називається «виховними обмеженнями» або правилами та обмеженнями, які необхідні для того, щоб із неконтрольованої дитини виховати вченого, слухняного, добропорядного дорослого.

Коли у ставленні до дитини присутні знецінення, насмішки, ігнорування, обмеження, покарання, мовчання й спілкування як покарання; коли нормальні прояви взаємодії прибирають — ця людина або стане жертвою аб’юзу, або стане аб’юзером. Або і те, і інше. 

Чи правда, що аб’юзери обирають умовно слабких?

Іноді жертвами аб’юзу стають дуже сильні, енергійні, ініціативні люди. Які енергійні, сильні й ініціативні в іншому соціальному просторі. 

Але, наприклад: чоловік чи жінка мали в дитинстві насильницьке виховання, тобто елементи психологічного насильства й аб’юзу. Для них це норма життя, абсолютно звична. 

Вони виростають і потрапляють в інший соціум. Там вибудовують інші стосунки. Може, навіть партнерські. Щонайменше там вони достатньо вільно й упевнено себе почувають, їх поважають, визнають, вони спілкуються з людьми за іншими правилами. Але коли вони потрапляють або назад у батьківський дім, або будують свої особисті стосунки — вони переносять, як кальку, оцю історію про насильство як норму життя.

А ще гірше — коли вони були жертвами психологічного насильства від батьків у своєму дитинстві й самі застосовують або дозволяють застосовувати насильство щодо своїх дітей. І вони не те щоб слабкі жертви аб’юзу. Вони просто звично до нього входять. Для них це знайомий простір.

Чому люди залишаються в аб’юзивних стосунках і чому так важко з них вийти?

Думаю, це комплекс трьох основних причин. 

Перша — це наша підготовленість до впливу інших людей. Підготовленість з боку батьків, тобто з боку виховання. Друге, звісно, — це зневіра у власних силах як результат цього аб’юзивного впливу. І третє, головне — все-таки в цих стосунках бувають яскраві, приємні, щасливі й теплі моменти. 

Після того як ти виконаєш вимогу аб’юзера — у тебе якийсь період усе прекрасно. І ти знову сподіваєшся, що тепер усе буде інакше. Але чомусь цей цикл повторюється знову, знову й знову. 

Коли варто тікати?

Люди застрягають, бо намагаються втекти тієї миті, коли вони ослаблені й внутрішньо ціпеніють. Або коли вже відбувається сварка, і в цій сварці або страшно, або, навпаки, хочеться щось довести. 

У сварці, до речі, легше піти, але почуття провини й почуття того, що недоговорено, часто повертає людину знову. Хочеться договорити, перепросити, виправити ситуацію. 

Особливо, коли це пара з якоюсь історією, у якій дійсно є і багато хорошого. Або якщо є ще надія щось виправити й щось довести партнерові та якось змінити ситуацію. Або є діти, або є спільні плани, або є спільні цінності. 

Людина ж може бути достатньо цікавою і цінною тобі. Питання в тому, що, умовно, вона хвора цим аб’юзом і це той інструмент, від якого вона теж, по суті, залежна. Залежна від стратегії маніпулювання іншою людиною.

В основі будь-якого насильства лежить страх. Страх втрати, страх болю, страх самотності, страх знецінення. Аб’юзер сам боїться. 

Якої миті тікати? Після сварки ще є контроль. А коли все знову стає безхмарним, то людина думає: «Може, це саме той останній момент, коли тепер завжди буде добре?». І залишається. Але саме цієї миті було б класно зібрати речі й рушити в якийсь інший бік.

Що відбувається з психікою, коли присутні постійні знецінення й маніпуляції? 

З психікою кожної людини, на яку нападають, психологічно відбувається те саме, що з Україною під час війни. Ті ресурси, які б ми мали направити на життя, розвиток, розквіт і насолоду, — ми направляємо на опір. І тому всі інші сфери життя в нас просідають.

В основі насильства, хоч воно різноманітне, — лежить одна і та сама модель: хтось нападає, хтось має оборонятися. Хто перестав оборонятися — гине. Ми все ж опираємося. Як Україна, так і особистість. І тому так часто це проявляється в різних хворобах.

Які це можуть бути хвороби? Це точно може бути пов’язано з психосоматичними проявами, але не це найстрашніше. 

Найстрашнішою хворобою, яка розвивається в людині внаслідок хронічного насильства проти неї, — є зневіра. Зневіра в житті. І зневіра в можливості бути щасливим, вільним. 

Як відрізнити аб’юз від складного характеру?

Це достатньо просто. Складний характер може бути в будь-кого. Але для когось цей складний характер — окей, і це твоя людина. А для когось — ну взагалі нестерпно. І тому, якщо у людини складний характер, але тобі поруч із нею добре, — як-то кажуть, дай боже, на здоров’я. 

Але якщо тобі хронічно погано й ти хронічно зневірюєшся в собі, в житті, в можливості бути вільною щасливою людиною — то неважливо, який у людини характер: легкий, складний, цікавий чи нецікавий, — ти в аб’юзі. 

Чим відрізняються аб’юзери чоловік і жінка?

Думаю, що кожна людина в міру своїх здібностей та особливостей характеру вибудує свою схему чи стратегію аб’юзу. Сказати зараз, що чоловіки відверто агресивніші у своїх проявах аб’юзу, — я не можу. 

Є купа пасивно-агресивних позицій прихованого, саркастичного, такого дуже витонченого й завуальованого аб’юзу. І є купа неприховано-агресивних домінантних жіночих стратегій. Тому не треба проводити гендерне узагальнення. 

Як не потрапити вдруге в аб’юзивні стосунки?

Це дуже хороше питання, бо все, що нам знайоме, — нас одночасно і притягує, і лякає. Думаю, що дуже важливо з майбутнім партнером поговорити про свій досвід і попередити, що у вас можуть бути якісь надто гострі реакції на певні історії. 

Ми приходимо в нові стосунки з усім своїм попереднім досвідом, зокрема й із травматичним. І, звісно, поки вибудуються нові стосунки, певна упередженість і травмованість будуть відчуватися. Про це потрібно говорити з новим партнером. І, найімовірніше, виявиться, що в нього теж є своя історія.

Тому нові стосунки складніші, ніж перші. Тому що там потрібно враховувати всю історію. І якщо в пари вистачить терпіння, мудрості й чутливості одне до одного, щоб усе це пройти, — вони мають усі шанси побудувати нормальні, здорові, партнерські стосунки, попри свій попередній досвід.

Як відстежувати аб’юз?

Аб’юзером може бути не тільки чоловік, дружина, мама, тато, сестри, брати, але ж і друзі, і бізнес-партнери, і колеги, і сусіди… Та будь-хто, по суті. Але з ними легше побудувати дистанцію. 

Відстежувати, що щось відбувається не так і що мені в цьому погано, можна за трьома позиціями: як робить людина, що вона робить і після яких її дій, слів або взаємодій із нею мені стає погано. І чи є ознаки якогось збільшеного контролю.

Під час аб’юзивних стосунків втрачається калібрування. Тобі це здається нормальним. А коли розглядаєш детально — виявляється, що ні. Можна в інших людей, яким ти довіряєш, запитати: «А який вигляд це має збоку? Як ти взагалі це бачиш?». Пообіцяти три рази, що це безпечно, що це не зруйнує стосунків. І попросити правди. Дай боже, щоб були друзі, які ризикнуть і скажуть цю правду. 

Добре відстежувати, записувати, вести щоденник і фіксувати всі моменти: свої почуття, ситуації, слова. Зрозуміти, що щось відбувається не так. Бо в процесі ти можеш не помічати або відволіктись.

Порівняйте свої стани у стосунках з іншими людьми. Поставте собі питання: «Чи не зменшилося моє коло спілкування? Чи не поменшало людей навколо мене? Чи не частіше я стала підзвітна людині, ніж на початку? Що взагалі змінилося з початку наших стосунків?» Цю динаміку треба відстежувати й описати. Коли ти розумієш, що не бачиш насправді, як змінилося твоє життя. 

І поставте собі питання: «А я хочу так жити далі?». Це головне питання перед рішенням. І коли відповідь: «Я так більше не хочу» — тоді вже час планувати втечу. 

Дуже важливий нюанс: планувати втечу — не означає, що ви прощаєтеся із цією людиною назавжди. Бувають дива, і людина міняється, визнає свої помилки. І ви можете почати новий етап стосунків. Якщо не кохання, то дружба ще можлива.