У їхній дитячій памʼяті — сліди від куль Другої світової. Замість спокійної старості — нова трагедія.
Це історії звичайних і водночас надзвичайних людей, які долучаються до волонтерства, допомагають постраждалим від війни, приймають у себе вдома переселенців або підтримують рідних, які служать у ЗСУ.
Вони — живий приклад, як не зламатися. А ще — доказ того, що війна колись закінчується, і після неї є ціле велике життя.
Діти війни
«росіяни заслали батька на Колиму, а тепер з ними воюють мої онуки»: історія 91-річного волонтера
У свій 91 рік Сергій Вознюк, який називає себе найстарішим волонтером України, ні дня не сидить без діла. Чоловік пережив Другу світову війну з клеймом «син ворога народу», а тепер на схилі літ завзято допомагає військовим. Плете маскувальні сітки, робить консервацію і передає на передову.
«Попри рабський лад у колгоспах і всі промивки мізків, ми змогли вирости українцями»
Їй 93, вона живе в селі Дубриничі на Закарпатті. Звідси до її рідних Ярмолинців на Хмельниччині — сотні кілометрів. Саме там Ольгу Підгородську застала Друга світова, жінка досі пам’ятає її в деталях. Вражає, що ті деталі 1940-х років дуже схожі із сучасними: діти й жінки, що ховаються від обстрілів по льохах, гул літаків над головами, вирва від бомби на городі й така ж майже магічна віра в перемогу.
Забрали 22-річним юнаком, а повернувся 47-річним хворим чоловіком. Єдиний досі живий політв'язень, що відсидів 25 років
«Се є страшна війна, набагато страшніша за Другу світову. Так багато загиблих, а ще більше покалічених! Єдине, що втішає: ми — на світлій стороні», — говорить 94-річний Іван Мирон, а між зморшками по обличчю течуть сльози.
Єдиний досі живий радянський політв'язень «25-річник» плаче щоразу, коли говорить про воїнів. Втім, майже без сліз він згадує своє минуле: участь в українському підпіллі, арешт, етапування до ГУЛАГу, карцери, пекельну роботу в таборах, голодування та повстання в бараках. Чоловік відбув 25 років радянських таборів — від першого до останнього дня, бо коли пропонували помилування за визнання вини, жодного разу не погодився.
«Народилася у війну, і помирати, може, теж доведеться під час війни»
Доля 79-річної Галини Рожок із Чернігівщини уособлює буття багатьох селянок, які народилися під час або після Другої світової війни. Голод, бідність, тяжка щоденна праця, неможливість виїхати із села. А втім, ці випробування жінка долала з піснею та мудрістю, ростила хліб і своїх дітей. Шестеро членів Галининої родини пройшли війну на Донбасі або й зараз продовжують боронити незалежність Батьківщини.
«Чотири війни» 81-річного Олександра Сигачова
Дитинство Олександра супроводжувалося пригодами й небезпекою. Він пригадує, як ходив до церкви неподалік, де був склад боєприпасів, які лишилися з війни: «Усі хлопці з вулиці туди бігали, і я теж. Четверо однолітків загинули, ще двоє — втратили руки. Але це мало зупиняло післявоєнних хлопчаків».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр із сином допомагали сусідам під час облоги Чернігова, а його 19-річний онук пішов захищати країну від росіян.
«Храм розвалили, але віра в мене залишилась на усе життя»
Акуратно заплетене біляве волосся Надії Коцюбинської не видає її вік. Нині вона мешкає у квартирі в Києві разом із жінкою-переселенкою, яку прихистила на період війни. У ранньому дитинстві Надія і сама відчула, як це — ховатись від обстрілів і втратити дім. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, жінка включилась у волонтерську справу — шила постільну білизну для переселенців.