«Храм розвалили, але віра в мене залишилася на все життя»

Акуратно заплетене біляве волосся Надії Коцюбинської не видає її віку. Нині вона мешкає у квартирі в Києві з жінкою-переселенкою, яку прихистила на період війни. У ранньому дитинстві вона й сама відчула, як це — ховатись від обстрілів і втратити дім.

«Сестричка померла з голоду, а в батьків забрали хату»

Жінка потирає руку об руку і починає розповідати про своє минуле.

«Я народилася в Полтавській області, в селі Солониця, 1937 року. Нас у батьків було троє. Одна моя сестричка ще новонародженою померла під час Голодомору у 1933 році. Мама дуже пухла з голоду. 

У батьків була гарна хата, то комуністи забрали її й вигнали моїх маму, батька, хвору свекруху та дідуся. По чужих хатах жили. Навіть корову забрали. То мій дідо три мішки гороху в канаві закопав. Завдяки їм і вижили».

Від спогадів у пані Надії поволі навертаються сльози. Вона часто опускає погляд. Я помічаю, скільки болю рясніє в кожній сльозині. Свої спогади з дитинства жінка описала на аркушах, мовляв, для історії. Вона дає мені ці аркуші в руки й продовжує розповідати про себе.

«Я добре пам’ятаю Другу світову війну. Мені тоді було шість років. Пам’ятаю, як бомбили. Батька мого забрали на фронт. До війни він був головою колгоспу, його люди поважали. 

Пам'ятаю, у 1943 році батько приїхав на три дні у відпустку після поранення у Сталінграді. Ті три дні пролетіли як одна мить, і він знову повернувся на війну, а в 1945 році мамі пришла похоронка. Так вона у свої 26 років залишилася з трьома дітьми сама. Молодшій сестрі було 2 роки, мені — 6, а брату — 8 років. 

У 1943 році німці йшли через Полтавщину. І дуже бомбили наше село. Ми ховалися в погребі. Мама взяла перин і подушок, затуляла щілини, стіни, бо казали, що через пір’я снаряди не проходять. Одна бомба впала поруч, біля хати, то після неї залишилася велика вирва.

Часто німецькі солдати чіплялися до молодих жінок та дівчат. То мама одягала стару бабусину спідницю, обмащувала коров’ячими кізяками, закручувалась у стару хустку, як це робили старенькі жінки, одягала найгірший одяг, щоб до неї не чіплялись».

Пригадує пані Надія, як у ті важкі часи були й теплі та приємні моменти, яких не могла відібрати війна. Врізалось у пам'ять, як німецький солдат, у якого було також троє своїх дітей, підійшов до них, маленьких, і почав гладити по голові.

«Він каже: “Кіндер, кіндер”, — пояснював, що в нього є теж діти. Потім дістав шоколадки й кожному з нас дав по шоколадці. Зазвичай дітей звичайні німецькі солдати не кривдили. А навпаки, намагались чимось допомогти. А що зараз роблять росіяни, то це ж в голові не вкладається», —  обурюється Надія.

«Тоді більшість була бідною, але доброзичливою»

З фронту батько пані Надії так і не повернувся. Загинув 1945 року на німецькому кордоні. Уже в дорослому віці жінка їздила до нього на могилу. Війна залишила після себе лише сльози, холод та другий голод.

«Повоєнні роки були важкі, палити в хаті було нічим. Довкола степ, лісів немає. З гною робили брикети та й ними палили. Так холодно було в хаті, що ми спали лише одягнуті. Навіть вода замерзала в брилу льоду. 

У 1947 ще й був голод. Мама працювала в колгоспі дояркою, то часом комірник їй давав хліб. Ми не відчули голоду, проте якось із Харкова приїхали хлопчик та дівчинка. Вони вже пухли, прийшли до нас на подвір’я та їли калачики, траву різну. 

Мама взяла цих двох дітей до хати, спершу дала їм сироватку, щоб не було завороту кишок. Тоді вже сир і молоко, які мали завдяки корові. Так вони в нас два тижні жили. Виявилося, що їхні батьки померли. Потім дітей забрали інші люди. Тоді більшість була бідною, але доброзичливою».

Мати молилася, аби жодному з її дітей не довелося працювати в колгоспі, адже робота була важка, а платили мізер. Виплата за втрату годувальника теж не рятувала.

«Мама одержувала пенсію за втрату батька — 7 карбованців, 50 копійок. Це на трьох дітей була крапля в морі. Тому нам допомагала бабуся. Коли до неї не зайду, вона нагодує. А я так любила йти зі школи через бабусине подвір’я. Вона варила в печі, у глиняному горщику дуже добрий борщ. Бабуся мене дуже любила і брала мене із собою до церкви. А потім храм розвалили, але віра в мене залишилася на все життя».

Після 10 класів Надія поїхала в Тернопіль на запрошення рідного дядька. А закінчивши торгову школу в Бережанах, дуже швидко опанувала бухгалтерію і пішла працювати у Підволочиськ на велике підприємство. Там познайомилася зі своїм коханим чоловіком Богданом.

«Пригадую, ми йшли в інше село на переоцінку, а це два кілометри. Погода була гарна, тепла. Він зумів за один день мене зачарувати. Видався тоді таким спокійним, добрим, я собі подумала: якась дівчина буде мати щастя. Тією дівчиною стала я. 

Ми рік зустрічались і в 1958 році розписались. Ні мої, ні його батьки не знали про наше рішення. Потім все розповіли. Ми разом прожили 47 років.

Було лячно, коли в 1968 році його вночі забрали в Чехословаччину. Тоді було вторгнення радянських військ до Чехословацької Соціалістичної Республіки. Я дуже хвилювалась. Але, на щастя, через рік він прийшов живим і здоровим. У нас народилися дві донечки. Одну доньку вже я поховала кілька років тому», — зі смутком у голосі говорить Надія.

«До війни не можна звикнути»

Оглядаю довкола: в кімнаті моєї співрозмовниці багато вишитих подушок, картин та ікон. Надія розповідає, що сама закінчила курси крою і шиття. Потім вела гурток шиття в київській благодійній організації «Карітас Україна» для дітей.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, жінка включилась у волонтерську справу. Шила постільну білизну для переселенців. Каже, працювала з ранку до вечора і за кілька днів пошила понад 100 комплектів.

«Я дуже важко переживаю цю війну. Як сирена почне гудіти, я відразу слухаю новини. Буває дуже гучно. У нас у будинку є укриття з туалетом, умивальником, водою. Я ще жодного разу не спускалась. Проте постійно боюсь тривог і думаю, що треба ховатись. 

Кажуть люди, що до цього можна звикнути, але я не можу. Онуків у мене немає, то я прихистила в себе жінку-переселенку. І мені є з ким поговорити, і вона має дах над головою. Вечорами я вишиваю хрестиком. Це зараз моя єдина в житті відрада».

Цей текст є частиною спецпроєкту «Діти війни», у якому ми розповідаємо історії українців, що стали свідками Другої світової війни чи її наслідків у дитинстві, а тепер переживають іще одну трагедію вже у літньому віці.

Публікація створена в межах проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики.

Авторка: Леся Родіна